Князь Кий

Малик Владимир Кириллович

— А я вже п'ять років заложником у гуннів — тож мав час… Рикс Аларіх приставив до мене стару жінкугуннку, щоб я навчився повашому.

— А з лука стріляти вмієш?

— Умію.

— Але не так влучно, як ми з Бледою, сподіваюся… Ану, ходімо надвір — постріляємо! — він схопив тул зі стрілами і два луки.

Він був самовпевнений, і в його різкому голосі вчувалася звичка наказувати.

Отроки вийшли на подвір'я, кинули жереб — кому за ким стріляти. Випало — спочатку Бледі, потім Аттілі, а наприкінці — Аецію.

На старе товсте дерево повісили

невеличкий обруч — ціль. Відміряли півсотні кроків.

Бледа надів на ліву руку шкіряну рукавичку, щоб туга тятива не обірвала шкіру, наклав стрілу на лук…

Він був тендітніший за брата і рухливіший. Від матері-аланки успадкував прямий ніс і гарні сумні очі, а ще — гарячковитість, нетерплячість.

Тільки дві його стріли влучили в ціль.

Аттіла стріляв неквапно і влучно: всі п'ять стріл лягли в круг. Він радісно засміявся і з викликом простягнув лука молодому готові, наперед смакуючи перемогу.

— Тепер — ти!

Аецій не поспішав. Рухи його були спокійні, неквапливі. Спочатку він розглядав стрілу — чи рівна, чи добре припасований наконечник, чи не обламалося оперення. Потім поволі натягував тятиву, довго цілився…

Одна за одною чотири стріли влучили в ціль. І з кожним пострілом все більше хмурилося темне обличчя Аттіли. Ще один постріл — і цей жовточубий гот зрівняється з ним!

Звичайно, ніхто не відав, які думки юрмилися в Аецієвій голові, які почуття бурхали в його серці. Чи бачив він блискавки в вузьких очах майбутнього владики гуннів? Чи відчував, яка гроза збирається над ним — попади він п'ятий раз?

Мабуть, бачив і відчував, бо був не по літах розумний і спостережливий. Тривале перебування в полоні, серед чужих людей, навчило його обачливості й хитрості. А хитрість і обачливість, як відомо, — зброя слабших, пригнічених, принижених…

Він довго цілився — і нарешті вистрілив.

П'ята стріла цьвохнула різко, мов батіг, і вп'ялася в стовбур дерева трохи вище над обручем.

Аттіла радісно, з полегшенням вигукнув:

— Не влучив!.. Моя зверху!.. Моя!.. — і додав поблажливо: — Але й ти чудово стріляєш!.. Не хотів би я з тобою зустрітися вічнавіч у, бою!

Після цього уподобав Аттіла Аеція і три чи чотири літа, поки гот перебував у гуннів, дружив з ним. Разом їздили вони на лови, разом навчалися гуннському військовому ремеслу, ходили зі старшими на словенів чи даків, коли ті бралися за зброю, щоб звільнитися від гуннської камчі.

Аецій був кмітливий отрок і швидко переймав усе гуннське: і звичаї, і мову, і військове ремесло. Особливо — військове ремесло.

Коли б то знав Аттіла майбутнє!.. Та не знав він, як і кожен смертний, майбутнього, і коли настав час Аецію повертатися додому, він щиро жалкував за своїм другомготом…

Минуло багато літ. Помер каган Руа, помер його брат Мундзук. І стали Бледа та Аттіла каганами. Ходили з військом у походи, збирали данину з сусідніх племен… Розросталася держава гуннів. Від далекого Дону простяглася вона до Дунаю, а понад ним — ще на багато денних переходів. Разом з тим розросталася, мов квасне

тісто в діжі, і таємна ворожнеча між братами каганами. Нікому не хотілося ділити владу на двох, кожному хотілося правити самому… Колишня юнацька дружба висохла, випарувалася, мов роса на сонці, а серця їхні натомість наповнилися лютою ненавистю.

Та нелегко було їм зіпхнути один одного. Кожен мав військо, мав своїх ліпших мужів, котрі їх підтримували і оберігали, мав окремі улуси, де жили їхні племена.

Хто ж кого?

Хитрішим і спритнішим виявився Аттіла.

Задумав він заманити брата в пастку. Для цього послав до Бледи посланця: «Збирай, брате, військо — повоюємо ромейські міста в Іллирику, здобудемо собі слави, а воям — здобичі багатої!»

Погодився Бледа.

Переправилися вони через Дунай і обложили місто Сінгідун. Воювали його тиждень, воювали другий, а взяти не змогли…

Тоді закликав Аттіла Бледу до себе на раду, щоб домовитися, як їм узяти те кляте місто.

Приїхав Бледа зі своїми ліпшими мужами і зайшов до Аттіли в шатро. Довго вони там про щось говорили — надвір долітали їхні голоси, лунав приглушений сміх. І подумали вельможі Бледи і вельможі Аттіли, що між братами настав мир.

А тим часом Аттіла, вдаючи з себе гостинного господаря, пригощав Бледу найкращими ромейськими винами і смачними стравами. І коли той добре сп'янів, непомітно всипав йому в келих отрути. Випив Бледа — і тут же сконав.

Ніхто не підозрював ніякої біди.

Та раптом пролунав розпачливий крик, відкинувся важкий полог намету — і до стривожених ліпших мужів вибіг Аттіла. Б'ючи себе руками в груди, він закричав:

— О великий Тенгріхане! О гуннський народе! Закотився ясен місяць! Погасло золоте сонце! Помер великий каган Бледа — осиротив військо! Що я скажу, нещасний, його жонам і дітям? Як мені жити без мого улюбленого брата і друга, з яким я пройшов плічопліч усе життя, о великий Тенгріхане!

Приголомшені ліпші мужі закам'яніли. Люди кагана Бледи не знали, що думати. Щойно вони чули голос свого вождя — і раптом цей голос змовк, обірвався. Тільки троє з них, найсміливіших і найвідданіших, вихопили шаблі і з криком кинулися до Аттіли.

— Це зрада! Ти вбив його!

Але не ступили вони й кількох кроків, як охоронці Аттіли пронизали їх списами. Інші, бачачи, що Бледу нічим уже не піднімеш, а сила на боці живого кагана, не зрушили з місця.

Тоді Аттіла підійшов до них і возложив кожному на шию важкий золотий ланцюг, яким ромейські імператори нагороджували своїх ліпших мужів за воєнні перемоги й хоробрість. Потім сказав:

— Мого брата Бледу покликав до себе великий Тенгріхан! Він тепер щасливий… А ви живі й повинні думати про живе — про ваших жон і дітей, про ваші племена й табуни, про нові перемоги над чужинцями і про військову здобич!.. Відтепер у гуннів є один вождь — Аттіла, і він поведе вас у далекі краї, де багатств незміряне, а ніким не столочена паша для ваших коней росте по коліна! Там ви знайдете все — і золото, і одяг, і юних жон, і славу!