Князь Кий
Шрифт:
— Тур міркує розумно… Та й кому ж, як не йому, знати гуннів і їхні звичаї — довелося сьорбнути лиха з гунської чаші під час походів Аттіли!.. Безперечно, нам треба об'єднатись!.. Перевага Ернака в тому, що все його військо — в одній купі, в одній руці! Куди захоче, туди й поверне, коли захоче, тоді й вдарить!.. А ми розпорошені. Сидимо по своїх селищах та веськах, тягнемо — один у луг, другий — в упруг! Поляни — собі, деревляни — собі, а сіверяни причаїлися за широким Дніпром по своїх лісах, як ведмеді в барлогах, і гадки не мають, що їм хтось може загрожувати…
— То, може, вони відмовляться нам допомогти?
— Побачимо… Пошлю ліпших мужів до князя деревлян Ходоти — що він скаже… І до сіверянського князя Гордомисла…
— Це треба зробити якнайшвидше, стрию, а то боюсь, як би не було пізно, — заспішив Кий.
Сьогодні й пошлю… А от яка відповідь буде і коли князі зможуть прибути, якщо виявлять згоду, того я не відаю… Будемо сподіватися, ще вони виявлять розсудливість і виступлять без затримки у похід. І прибудуть до мене раніше, ніж Ернак нападе на полян…
— Скільки ж це часу займе?
— Тижнів три або й чотири.
— Тижнів три або чотири! Так багато! — вигукнув збентежено Кий. — Але ж Ернак не ждатиме! Йдеться про тиждень або два… Якщо за цей час не нападе, то мабуть, він взагалі облишить такий намір або й не мав його зовсім…
— Не гарячкуй! — остудив запал юнака розважливий дядько Межамир. — Намірів Ернака, судячи по твоїй оповіді, не знає ніхто. Просто ми повинні готуватись до найгіршого. А в такому ділі тверезий розум — то найперше! Затям собі це!.. Ось тобі хочеться, щоб Ходота і Гордомисл прибули з військом за тиждень… Ти б навіть хотів, щоб завтра!.. А поміркував, як це зробити? Ні?.. Мої сли добиратимуться до них три, а то й чотири дні, та й невідомо, чи дома князі, чи у від'їзді. Потім поки збереться віче, поки ліпші мужі порадяться… Аякже! Без цього не можна… На це піде не менше тижня, якщо не більше… А зібрати рать? Припаси? Дійти піхтурою чи допливти на човнах до нас, а потім до Росі?.. На все це треба немало часу… Ні, раніше як за місяць полянам допомоги не діждатися!
— Шкода!
— Однак, якщо вже деревляни й сіверяни прийдуть, то, гадаю, Ернакові не просто буде тягатися з об'єднаними силами наших племен! Ось тоді нам потрібна буде розумна голова! У Божедара була колись, та з літами і розум, і сила геть вивіялись!
— Вивіялись, — погодився Кий.
— Тож і нам варто було б зібрати віче старійшин та й вирішити, кого б поставити князем чи хоча б воєводою над полянами!
Селищани з тривогою дослухалися до цієї розмови. Ні Кий, ні Межамир не крилися від родовичів зі своїми словами й думками. Рід єдиний, всі міцно зв'язані кровними узами і всім укладом життя. Горе родові — горе кожному родовичу зосібна! Тож треба знати, що їм загрожує! Кожен мужвоїн може і має право бути присутнім на вічі і сказати на ньому своє слово.
Ця несподівана розмова, безперечно, не віче. Але те, про що тут мовилося, було таке важливе, так близько зачіпало за живе, що кожен розумів значення її. Йшлося про волю або рабство, про життя або смерть усього племені. Тому селищаниродовичі, вислухавши і Кия, і Межамира, загомоніли:
— Послати слів до деревлян і сіверян!
— Я згоден поїхати!
— І я!
— І я!
— Зібрати віче старійшин! Обрати князя!
— Воєводу!
— Треба кріпко подумати — кого!
Загальний гомін, тривожні вигуки, схвильовані слова… Люди забули про рибу, про снасті, про човни, про пекуче сонце, що пряжило їхні неприкриті голови. Кожен пропонував те, що, на його думку, потрібно було б зробити, щоб відвернути від полянських родів неждану, несподівану загрозу.
Врешті Межамир підняв руку:
— Годі! Наговорилися!.. Хлопці з дороги — підкріплятися пора! А тоді вже й вирішуватимемо.
Натовп ураз розсипався. Межамир обняв Кия за плечі і рушив з ним попереду.
Хата старійшини, стара, але простора і, видно, тепла, збудована зі смолистих соснових колод і вкрита товстим шаром очерету, стояла там, де Глибочиця впадає в Почайну, посеред широкого дворища, огородженого високим густим тином. У дворі — повіті, сажі, клуня, стіг сіна. Біля криниці з рубленими цямринами — великий, оброслий зеленим мохом жолоб з водою, щоб поїти коней та худобу. Над криницею — журавель… За хатою — полого спускається до Почайни та Глибочиці засаджений ріпою, капустою, цибулею, часником та хмелем город. А там далі, внизу, понад річками, простягнулася левада з калиною, вербами та вільхою. На Почайні — зграї гусей та качок.
Старий провів хлопців за хату, де під гіллястою грушею стояв чималий стіл на закопаних у землю стовпчиках. Біля столу поралися жінки — ставили череп'яні полумиски з наїдками та дерев'яні дзбани з холодним узваром і ситою, краяли на скибки хліб.
Межамир посадовив племінників по праву руку від себе, Ясена — по ліву, сам сів на чільному місці. Наповнив кухлі шипучою ситою.
— За ваш приїзд, синовці! За здоров'я мого милого брата Тура! За ввесь наш рід!
— І за погибель Ернака! — додав Кий.
— І за погибель Ернака! — хитнув головою Межамир і осушив свій кухоль.
КУПАЙЛО
Чорний Вепр прибув до Кам'яного Острова через тиждень у супроводі десяти дружинників. Кий зустрів його на березі Росі сам, бо Тур з Либеддю, молодшими синами та родовичами готував для княжича учту.
Спритно зіскочивши з коня, Чорний Вепр розстебнув на грудях золоту фібулу, скинув з пліч червоне князівське корзно і, кинувши його найближчому дружинникові, потиснув Києві руку.
Незважаючи на далеку стомливу дорогу, був він бадьорий і свіжий. Йому пасувала вишита червоною і чорною заполоччю біла сорочка. Стрункості надавали барвисті, з ромейської тканини, штани, заправлені в чоботи із жовтої шкіри, і такий же шкіряний пояс, оздоблений не срібними, як у Кия, а золотими бляшаними накладками. До пояса кріпився короткий меч.
— Гарно тут у вас! — вигукнув княжич захоплено. — День і ніч шумить водоспад! По берегах — родючі поля, дрімучі ліси! А селище у старійшини Тура нічим не поступається князівському!.. Та й не дивно: рід русів — то справжнє плем'я!
— Ну, де там! — заперечив Кий. — На Родні краще: Дніпро, Задніпря, простір — видно на півсвіту!..
Чорний Вепр задоволено усміхнувся.
— Так, у нас справді веселе місце… Кращого, либонь, над усім Дніпром не знайти! Отець знав, що вибирав!
— Як почуває себе князь? Чому не приїхав Радогаст? — спитав Кий.
— Отець зовсім заслаб, і Радогаст залишився біля нього.
Розмовляючи, вони повільно йшли до селища.
З хиж вибігали люди — здалеку розглядали приїжджих.