Коли впаде темрява
Шрифт:
— Хто знає? — заревів він, нахилившись їй просто в обличчя.
— Багато людей, — повторила вона, і ці слова прозвучали як бавато лютей, бо нижню губу їй уже почало розносити.
А ще вона відчула, як по підборіддю тече тонкою цівкою кров. Та попри страх і біль розум їй не знесло. Тож вона розуміла, що єдиний шанс для неї залишитися живою — переконати цього чоловіка в тому, що його викриють, якщо він її вб'є. Звісно, його викриють, навіть якщо він її відпустить, але вона розбереться з цим згодом. Не більше одного кошмару за раз.
— Бавато лютей! — промовила вона знову зухвало.
Він метнувся до мийки й назад і знову стояв біля неї — вже з ножем у руці. З маленьким ножем. Цілком можливо, що саме з тим, який дістала зі своєї шкарпетки вбита ним дівчина. Він приставив вістря до нижньої повіки Ем і відтягнув її донизу. От тоді вже не витримав її січовий міхур, з неї вихлюпнулося все враз.
Обличчя Пікерінга скривилося у трохи лицемірній відразі, й водночас він виглядав задоволеним. Дещо відсторонено Ем здивувалася, як особистість може одночасно переживати дві такі протилежні емоції. Він відступив на півкроку назад, але кінчик ножа не поворухнувся. Вістря так і чіплялося за її шкіру, відтягуючи донизу нижню повіку і злегка піднімаючи її очне яблуко.
— Чудово, — сказав він. — Знову доведеться прибирати. Втім, це не новина. Аж ніяк. І, як той казав, назовні місця більше, ніж усередині [29] . Саме так казав той чоловік.
Він щиро реготнув, ніби коротко дзявкнув, і знову нахилився до неї, втупившись своїми яскраво-блакитними очима в її затуманені.
— Назви мені одну людину, яка знає, що ти тут. Не гайся. Не надумай вигадувати. Якщо ти не назвеш одразу, я вирішу, що ти вигадуєш, і вийму тобі око з очниці, і кину його в мийку. Я це можу зробити. Отож кажи. Мерщій.
29
Пряма алюзія на фразу, яку повторює герой фільму «Живі мерці» режисера Джорджа Ромеро: «Коли не стачить місця в пеклі, мертві ходитимуть по землі».
— Дік Холліс, — бовкнула вона. Просто бовкнула, по-дурному, але це трапилося рефлекторно. Їй не хотілося позбутися ока.
— Хто ще?
Жодне ім'я не спадало їй на думку, в голові була лунка порожнеча, вона вірила його запевненням, що затримка коштуватиме їй ока. Ніхто більше, ну то й що? — схлипнула вона. Та й звісно, одного Діка вже було достатньо. Звісно, що й однієї людини вистачить, хіба що цей такий скажений, що...
Він прибрав ніж, і хоча периферійним зором вона не могла розгледіти точно, але їй здалося, що на його кінчику зблиснула крихітна перлина крові. Її це не вжахнуло. Вона раділа вже з того, що зберегла собі периферійний зір.
— О'кей, — промовив Пікерінг. — О'кей, о'кей, добре, о'кей.
Він пішов до раковини і вкинув туди ножичок. Її трохи попустило. Та тут він відчинив дверцята шафи поряд із мийкою й дістав звідти великий, довгий, з гострим кінцем різницький ніж.
— О'кей, — підійшов він знову до неї. На ньому не було ані краплини крові, вона принаймні не помітила ані плямки. Як таке можливо? Скільки ж вона була непритомною?
— О'кей, о'кей, — вільною від ножа рукою він занурився собі у волосся, в свою коротку, ідіотично дорогу стрижку. І миттю відсмикнув руку. — Хто такий Дік Холліс?
— Наглядач підйомного мосту, — сказала вона; голос в неї дрижав, звучав непевно. — Ми балакали з ним про вас. Саме тому я й зупинилася, щоб поглянути. — На неї раптом найшло натхнення. — Він бачив ту дівчину! Вашу небогу, як він її назвав!
— Еге ж, еге ж, дівчата завжди виїжджають звідси на яхті, тільки це він і знає. Тільки це він і знає з усього. Що за нишпорки ці люди! Де твоя машина? Відповідай мені, або отримаєш новий презент — ампутацію цицьки. Швидку, проте не безболісну.
— У Курені! — це все, про що вона могла наразі згадати.
— Що це ще таке?
— Маленький будиночок наприкінці острова. Він належить моєму татові. — Знову її осяяв спалах натхнення. — Він знає, що я тут! Еге ж, еге ж. — Схоже, це не зацікавило Пікерінга. — Так, о'кей. Добре, велике діло. Ти маєш на увазі, що живеш там?
— Так...
Він перевів погляд на її шорти, що стали тепер темно-синіми.
— Ти бігаєш, авжеж?
Вона промовчала, та Пікерінгу не потрібна була відповідь.
— Авжеж, ти бігаєш, чорти мене забирай, так і є. Вистачить лише глянути на ці ноги.
Неймовірно, він зігнувся у попереку — так, ніби вітав особу королівської крові — і з гучним цмоком поцілував її стегно, просто під краєчком шортів. Він випрямився, і їй серце обірвалося, коли вона помітила, як настовбурчилися спереду його штани. Не до добра це.
— Ти бігаєш туди-сюди. — Він, ніби той диригент своєю паличкою, махнув різницьким ножем, аж зблиснуло дугою.
Це гіпнотизувало. Надворі не переставав періщити дощ. Він може лити ще хвилин сорок чи годину, а тоді визирне сонце. Ем загадала — чи буде вона тоді ще живою, чи побачить сонце, їй здавалося, що навряд. І все таки в це було важко повірити. Насправді, в це неможливо було повірити.
— Ти бігаєш туди-сюди. Вперед-назад. Іноді ти балакаєш з тим стариганом у солом'яному капелюсі, але більше не спілкуєшся ні з ким. — Вона була налякана, але ще не настільки, щоб не зрозуміти, що він говорить не до неї. — Авжеж. Ні з ким більше. Тому що тут нікого більше немає. Цікаво, оті мексикоси, що саджають тут дерева й стрижуть траву, вони-то бачили тебе під час твоїх післяобідніх пробіжок чи хтось із них тебе запам'ятав? Так чи ні?
Лезо похитувалося вгору-вниз. Він слідкував очима за рухами ножа, ніби шукав відповіді на його кінчику.
— Ні, — промовив він. — Ні, і я тобі скажу чому. Тому що ти для них чергова безлика грінґа, яка зганяє з себе зайвий жир. Таких усюди повно. Вони таких бачать щодня. Схибнутих на піклуванні про власне здоров'я. Такі змітають всіх зі свого шляху. Якщо не бігом, то на велосипедах. У тих їхніх ідіотських шоломиках-каструльках. О'кей? О'кей. Молися, леді Джейн [30] , але роби це швидко. Я поспішаю. Дуже-дуже поспішаю.
Він підняв вістря ножа собі до плеча. Вона побачила, як стиснулися в нього губи, і вже очікувала удару. Для Ем увесь світ раптом прояснів; все в ньому стало неймовірно яскравим. Вона подумала: Я йду до тебе, Амі. А потім абсурдне, таке, яке вона могла почути хіба що на каналі ESPN: будь на місці, дитинко.
30
Леді Джейн Грей (1537-1554) — правнучка Генріха VIII, дев'ять днів пробула королевою Англії, за наказом наступної королеви, Марії Тюдор, їй відрубали голову.