Коли впаде темрява
Шрифт:
Каптур плащу було відкинуто назад. Його крута стрижка нарешті набула безладного вигляду — помірно безладного; для більшого вона була надто короткою, — і дощова вода текла йому по щоках, затікаючи в очі. Він з першого погляду второпав ситуацію, схоже, осягнув усе.
— Ах, ти, чортова курво! — заревів він і кинувся повз стіл схопити її.
Вона вистромила наперед різницький ніж. Лезо шваркнуло йому між великим і вказівним пальцями розчепіреної долоні, глибоко врізавшись у плоть у заглибині цього V. Ринула кров. Пікерінг верескнув від болю й здивування — більше від здивування, подумала вона. Гієни не очікують від своїх жертв, що ті...
Він скинув угору ліву руку і вхопив її за зап'ястя, викручуючи. Щось клацнуло. Чи, може, тріснуло. Хай там як, а руку їй аж до плеча пронизав біль, сліпучий, мов блискавка. Вона намагалася утримати ніж, але шансів не було. Ніж полетів через усю кухню, а коли той відпустив зап'ястя Ем, її права рука обвисла з вивернутими пальцями.
Він навалився на неї, проте Ем обома руками, незважаючи на крик новонародженого в її зап'ястку болю, відіпхнула його. Чисто інстинктивно. Раціональне мислення підказало б їй, що відштовхуванням не зупинити цього парубка, але раціональне мислення вшилося в найдальший куток її мозку, неспроможне ні на що, окрім надії на краще.
Він навалився на неї всією своєю вагою, але вона уперлася задом у потрощений ріжок кухонного столу. Він сіпнувся назад із таким сполоханим обличчям, що в інших обставинах це виглядало б комічним, і, послизнувшись на кубиках льоду, відскочив. На мить набувши виразу якогось мультиплікаційного персонажа — чи не Марафонця, колеги Ель Койота? — він, затанцювавши на місці, намагався утриматись на ногах. Та знову наступив на шматочки криги (він бачив, як вони іскрами розлітаються по долівці) і важко гепнувся долі, вдарившись потилицею об свій свіжопонівечений холодильник.
Підняв скривавлену руку, роздивився. Тоді перевів очі на неї.
— Ти порізала мене, — промовив він. — Ти, курво, тупа курво, подивись на це, ти мене порізала. Навіщо ти мене порізала?
Він спробував здертися на ноги, але з-під нього порхнули нові крижинки, і він знов-таки завалився. Він зробив оберт з упором на одне коліно, сподіваючись таким чином піднятися, і на мить опинився до неї спиною. Ем ухопила зі столу ліве поруччя від поламаного крісла. З нього звисали шматки клейкої стрічки. Пікерінг підвівся на ноги й обернувся до неї. Ем чекала. Вона опустила йому на лоба поручень, тримаючи його обома руками, — права не хотіла стискатися, але вона її примусила. Якась атавістична, відповідальна за виживання частина в ній навіть згадала, що червону кленову планку слід схопити за самий кінець, бо це максимально посилить удар, а удар потрібен був добрячий. Кінець кінцем, це ж був не бейсбольний кий, а підлокітник крісла.
Гуп. Звук виявився не таким гучним, як тоді, коли він штовхнув вхідні двері, розчахнувши їх навстіж, але пролунав доволі голосно, либонь тому, що дощ уже майже замовк. Якусь мить нічого не відбувалося, а тоді кров почала струменіти з його крутої зачіски, заливаючи йому обличчя. Вона задивилася на нього, просто йому в очі. Він відповів їй повним розгубленості й нерозуміння поглядом.
— Не треба, — промимрив немічно і простягнув руку до неї.
— Треба, — відповіла вона і вгатила знову, цього разу збоку — широким дворучним свінгом, права рука її при цьому не витримала в останній момент, проте ліва трималася міцно. Кінець підлокітника — потрощений на обламаному краї, зі шпичками, що стирчали навсібіч, — врізався Пікерінгу у праву скроню. Цього разу кров ринула одразу, щойно голова його мотнулася набік, вдарившись об ліве плече. Яскраві краплі попливли йому по щоці, ляпаючи на сірі кахлі підлоги.
— Стій, — промовив він глухо, лапаючи рукою в повітрі. На вигляд — як той потопельник, що благає порятунку.
— Ні, — сказала вона і знову опустила підлокітник йому на голову.
Пікерінг заверещав і, втиснувши голову у плечі, зіщулено кинувся геть від неї, намагаючись опинитися по інший бік кухонного столу. І знову наступив на крижані кубики, послизнувся, але примудрився встояти цього разу. Тільки якимось дивом він утримався на ногах, майнуло їй у голові.
Вона ледь не дозволила йому втекти, гадаючи, що він кинеться до дверей. Так зробила б вона сама. Та тут у її голові — дуже спокійно — прозвучав голос її батька: «Любонько, він кинувся по ніж».
— Ні, — прогарчала цього разу вона. — Ні, тобі його не дістати.
Вона хотіла було оббігти стіл з іншого боку і перейняти його, але не могла вона бігти, не могла, поки позаду неї теліпалися потрощені рештки крісла, мов якесь враже ядро на ланцюзі, — воно все ще трималося на залишках клейкої стрічки при її лівому коліні. Воно стукнулося об стіл, ляснуло її по гузну, намагаючись прослизнути між стегнами, заборсати їй ноги. Здавалося, крісло грає йому на руку, і вона зраділа, що потрощила його.
Пікерінг дістався ножа — той лежав якраз під дверима — і впав на нього ницьма, мов футбольний захисник, що прикриває собою вільний м'яч. Він видавав горлові, з булькотом і присвистом, звуки. Ем запопала його якраз у ту мить, коли він почав перевертатися. Вона знову й знову гамселила його по голові й сама скімлила, розуміючи краєчком свідомості, що підлокітник недостатньо важкий і що вона не в змозі вкласти в цю справу стільки сили, скільки їй хотілося б вкласти. Вона бачила, як вже набубнявіло її праве зап'ястя, і намагалася відплатити за отриману цим зап'ястям наругу так, ніби воно мало шанси пережити сьогоднішній день.
Пікерінг упав на ніж і завмер. Хапаючи ротом повітря, вона позадкувала, знову ті крихітні білі комети почали кружляти в її полі зору.
У неї в голові почалася чоловіча розмова. Доволі звична річ для неї і не завжди небажана. Іноді, але не завжди.
Генрі: Дістань з-під нього того бісового ножа і встроми йому просто проміж лопаток.
Расті: Ні, серденько. Не наближайся до нього. Він очікує цього. Корчить із себе опосума.
Генрі: Або в шию встроми. Так теж добре буде. У його смердючу шию.
Расті: Засунути під нього руку — все одно що вставити її у снопов'язалку. Емі, ти маєш дві можливості. Забий його до смерті...
Генрі, неохоче, проте переконливо: ...або тікай. Либонь, що так. А може, й ні.
У столі, біля неї, була шухляда. Вона висмикнула шухляду, сподіваючись побачити там інший ніж — цілу купу ножів: шеретувальні ножі, підрізні ножі, ножі-сікачі, зазубрені хлібні ножі. Вона погодилася б навіть на простацький, в біса, ніж для масла. Але побачила набір кокетливих кухонних знарядь з чорного пластику: пару порційних ложок, ополоник і велику діряву шумівку. Там лежала ще всяка дрібнота, але найнебезпечнішою річчю, що впала їй до ока, виявився обдирач для картоплі.