Коли впаде темрява

Кінг Стівен

Кертіс схилився набік і розлучився зі своїм сніданком. Не задля прочищення шлунку, серед багатьох його вад булімія не значилась. Навіть сам процес блювання не належав до його улюблених розваг. А подобалося йому відчуття задушення; оте таке бажане стискання діафрагми над пупком плюс конвульсивний спазм рота і горла. Машина тіла ефективно діє, викидаючи з себе те, що незаконно до неї вдерлося.

Запахи — зелених кущів, дикої жимолості — раптом посвіжішали. Яскравішими стали кольори. Сонце лупило, ще дужче гатячи своїми молотками йому в потилицю, де йому аж шкварчала шкіра, клітини якої, либонь, саме зараз шаліли, хаотичними зграями шикуючись у

меланому.

Йому це було байдуже. Він був живий. Він знову втиснув розчепірені пальці собі до горла, дряпаючи його стінки. Вихлюпнулися ще рештки сніданку. На третій раз він видобув із себе тільки довгі пасма блідо-рожевого слизу — закаляного кров’ю його горла. Аж тепер він відчув полегшення. Тепер він міг продовжити свій шлях до Деркін Гров — Мазефакерового Шанду посеред напоєної бджолиним дзижчанням пущі у віддаленому кутку округу Шарлотт.

Неспішно їдучи порослим посередині травою путівцем, правою його колією, він усвідомив, що Грюнвальд, певне, не один такий, кому сьогодні стало непереливки.

У Деркін Гров панував безлад.

Калюжі у вибоїнах так і не забрукованих вулиць та в канавках довкола незакінчених (а іноді навіть іще без стін) будівель. Під’їхавши ближче, Кертіс побачив напівспоруджені крамниці, покинуте тут і там, занехаяне на вигляд будівельне обладнання, провислі жовті стрічки попереджувальних загород — безпомилкові ознаки глибоких фінансових труднощів, а можливо, навіть банкрутства. Кертіс не знав, чи то надмірна захопленість Мазефакера завоюванням ділянки Вінтона — не кажучи вже про втечу його дружини, його хворобу та його юридичні проблеми у справі Кертісової собаки — призвела до такого безладу, бо як іще назвати подібний стан речей, як не безладом.

Він зрозумів це ще до того, як з’їхав униз до розтулених воріт і побачив над ними напис.

БУДІВНИЦТВО ПРИПИНЕНЕ ДЕПАРТАМЕНТОМ ПЛАНУВАННЯ І БУДІВНИЦТВА ОКРУГУ ШАРЛОТТ,

ДОДАТКОВИМ БЮРО ОКРУГУ ШАРЛОТТ,

ПОДАТКОВИМ БЮРО ШТАТУ ФЛОРИДА,

ФЕДЕРАЛЬНОЮ ПОДАТКОВОЮ СЛУЖБОЮ США.

ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ЗВЕРТАТИСЯ ЗА НОМЕРОМ: 941-555-1800

Під цим написом якийсь розумака залишив на щиті свій аерозольний жарт: НАБЕРІТЬ ДОДАТКОВИЙ НОМЕР 69 ТА СПИТАЙТЕ ГЕНЕРАЛА-П…ОЛИЗА!

Асфальт скінчився, далі почалися ями вже після трьох, закінчених на позір, будівель: дві крамниці по один бік вулиці та дім моделей по інший. Дім моделей був у стилі псевдо Кейп Код, від якого йому кров захолола в жилах. Не хотілося бити «веспу» на немощеній дорозі, тому він завернув моторолер у бік екскаватора, котрий простояв тут, здавалося, вже років сто, як не більше, — із землі в його завислому у повітрі ковші росла трава, — відкинув стояк і заглушив двигун.

Зайняту перед тим густим дзижчанням моторолера порожнечу заповнила тиша. Аж тут каркнула ворона. Їй відповіла інша. Кертіс підняв голову й побачив їхнє тріо на вершечку риштування, що оточувало майже зведений цегляний будинок. Може, тут мав бути банк. А тепер це надгробок Грюнвальда, — подумав він, але без усякої посмішки. Його, навпаки, наче знову почало нудити, і він, можливо, виригав би просто тут, але побачив далі на порожній вулиці — фактично у самому її кінці — чоловіка, котрий стояв поряд із білим седаном, на борту якого було намальовано зелену пальму. Над пальмою: ГРЮНВАЛЬД, під нею ще два слова: ПІДРЯДНИКИ & ЗАБУДОВНИКИ. Чоловік махав йому рукою. Сьогодні Грюнвальд чомусь виїхав на машині своєї компанії, а не власним «порше». Кертіс подумав, що нема нічого неможливого в тому,

що той міг продати «порше». Або автомобіль арештувала федеральна податкова, котра могла також накласти арешт на володіння Грюнвальда на Черепаховому острові. Тоді Вінтонова ділянка мусить бути найменшою з проблем, які його наразі цікавлять.

Сподіваюсь, йому залишили достатньо, щоб він міг розрахуватися за мою собаку, — подумав Кертіс. Він махнув Грюнвальду у відповідь, витягши ключ запалювання, клацнув червоною кнопкою безпеки (автоматичні рухи, йому і в голову не могло прийти, що хтось вкраде тут, посеред цього пустища, його «веспу», однак звик дбайливо ставитися до власних речей) і поклав ключ до кишені, в якій уже лежав мобільний телефон. А тоді рушив ґрунтовою дорогою — котра так і не стала Центральною вулицею і, як тепер здається, ніколи нею не стане — на зустріч зі своїм сусідом, щоб уладнати проблеми між ними раз і назавжди, якщо це можливо. Він обережно обходив калюжі, що їх залишив після себе нічний дощ.

— Хай! Сусіде! — привітався Грюнвальд, коли Кертіс трохи наблизився.

На ньому були штани-хакі й майка з пальмовим логотипом його компанії. Майка висіла на ньому мішком. Його обличчя — окрім сухотних червоних плям на високих вилицях і темних, майже чорних, дуг під очима — було блідим. І хоча голос звучав бадьоро, він виглядав більш хворим, ніж будь-коли. Що б там не вирізали в нього, — подумав Кертіс, — це була помилка. Грюнвальд тримав одну руку в себе за спиною. Кертіс подумав, що він засунув її собі до задньої кишені. Виявилося, ні.

Трохи віддалік, на вибоїстій, вкритій калюжами ґрунтовій дорозі стояв на колодках трейлер. Пересувний будівельний офіс, вирішив Кертіс. Там висів, вставлений у пластиковий файл і причеплений на присоску, аркуш. На ньому багато чого було надруковано, але все, що прочитав Кертіс (все, що йому варто було прочитати), були слова, що містилися згори: ВХІД ЗАБОРОНЕНО.

Так, для Мазефакера настали погані часи. Щоб життя медом не здавалося для Тоні, — як сказав би Івлін Во.

— Грюнвальде? — достатня для початку фраза, якщо пам’ятати про те, що трапилось із Бетсі, Мазефакер на більше не заслуговував. Кертіс зупинився футів за десять перед ним і стояв, трохи розставивши ноги, щоб не вступити в калюжу. Грюнвальд теж стояв, розставивши ноги. Кертісу зринуло в голові — ба, це ж класична поза: два ковбої-стрільці готові розв’язати свою проблему на єдиній вулиці міста-привида.

— Хай, сусіде! — повторив Грюнвальд, тепер вже щиро сміючись. Щось знайоме вчувалося в тому сміху. А чом би й ні? Звісно, він і раніше міг чути, як регоче Мазефакер. Коли саме, пригадати не міг, але напевне мусив чути.

Позаду Грюнвальда, навпроти трейлера і неподалік від автомобіля, в якому приїхав Грюнвальд, рядком стояли чотири блакитні будочки пересувних туалетів. З-під них і навсібіч розрослася веделія та інші бур’яни. Часті пополудневі зливи (короткі грози в червні — характерна особливість узбережжя Мексиканської затоки) зрили перед ними ґрунт, і там утворилася вимоїна. Ледь не рівчак. Тепер її заповнювала стояча вода, на каламутній, запорошеній пилком бур’янів поверхні відображався лише натяк на небесну блакить. Сортири стояли, усім квартетом нахилившись уперед, мов надгробки на здутому морозами старому цвинтарі. Колись їх був квінтет, але п’ята будочка вже впала і лежала тепер дверцятами донизу в рівчаку. Це видовище додало останній штрих до картини — до того факту, що весь цей проект, безглуздий від самого початку, остаточно вмер.