Коли впаде темрява
Шрифт:
Одна з ворон, що сиділи на риштуванні довкола недобудованого банку, здійнялася вгору і полетіла вилинялим блакитним небом, каркнувши на прощання двом чоловікам, що стояли один проти одного внизу. У високій траві безтурботно дзвеніла комашня. Кертіс відчув запах, що долітав від сортирів; їх, видко, давненько вже не чистили.
— Грюнвальде? — промовив він знову, а тоді (бо тепер, як йому здалося, треба було ще щось додати). — Чим я можу допомогти? У нас є про що перемовитись?
— Авжеж, сусіде, про те, чим я можу допомогти тобі. От про це і поговоримо.
Його знову прорвало на регіт, проте,
Звісно ж, він збожеволів. Він втратив геть усе. А ти дозволив йому заманити себе сюди, одного. Це нерозумно, хлопче. Ти не обміркував усього як слід.
Атож, після смерті Бетсі він кинув багато чого обмірковувати як слід. Здавалося, ніщо не варте аж такої уваги. Та цього разу варто було поміркувати.
Грюнвальд посміхався. Чи, принаймні, шкірив зуби.
— Бачу, сусіде, ти приїхав без шолома. — Він хитав головою, не припиняючи щиритися веселою посмішкою хворої людини. Волосся метлялося йому по вухах. Схоже, він його давненько не мив. — Я певен, дружина не дозволила б тобі кататися так безтурботно, але ж, звичайно, такі, як ти, хлопці, не заводять собі дружин, і чому б це? Вони собі тримають собак. — Він протягнув це слово, перетворивши його на щось із «Дюків з Газзарду», — сообаак.
— Та ну тебе к бісу, а я собі пішов, — промовив Кертіс. Серце йому калатало, але він гадав, що голос у нього не тремтить. Він сподівався, що не тремтить. Раптом одразу йому стало важливо, щоб Грюнвальд не помітив його переляку. Він почав повертатися в той бік, звідки прийшов.
— Я думав, що ділянка Вінтона мусить виманити тебе сюди, — сказав Грюнвальд, — Але я був певен, що ти приїдеш точно, якщо я згадаю ще й ту твою огидну псюру. А знаєш, я чув, як вона скиглила. Коли набігла на огорожу. Сука ненависна.
Кертіс обернувся назад, не здатний повірити власним вухам.
Мазефакер кивав, рідке волосся метлялося по щоках його блідого усміхненого обличчя.
— Еге ж, — підтвердив він. — Я підійшов і побачив, що вона впала на бік і валяється там. Кендюх з очима. Я дивився, як вона здихає.
— Ти ж казав, що тебе не було вдома, — промовив Кертіс. Голос у його власних вухах звучав знічено. По-дитячому.
— Та годі, сусіде, звісно, я збрехав. Я тоді рано повернувся від лікаря, засмучений, що довелось йому відмовити після того, як він стільки трудів поклав на те, щоб навернути мене до хіміотерапії, а тут побачив ту твою псюру в калюжі її ригачок, вона смикалася, й мухи вже сідали на неї, і я враз повеселішав. Я подумав — чорти мене забирай, є ж іще справедливість, кінець кінцем. Напруга в огорожі була низькою, слабенький вольтаж проти великої худоби — тут я був абсолютно чесний, — але їй вистачило, еге ж?
До Кертіса Джонсона весь сенс почутого дійшов із запізненням, після короткої і, либонь, жаданої неспроможності щось розуміти. Стиснувши кулаки, він зробив крок уперед. Він не вдарив жодної людини з часу останньої бійки, котра трапилась, мабуть, ще в третьому класі, але
Грюнвальд зробив один запобіжний крок назад. І відтак продемонстрував сховану до того за спиною руку. В ній він тримав великий пістолет.
— Стій, де стоїш, сусіде, а то я зараз же зроблю тобі зайву діру в голові.
Кертіс не думав зупинятися. Пістолет не здався йому справжнім. Смерть з оцієї чорної дірочки? Та бути цього не може. Хоча…
— Це 45-й калібр, «АМТ Хардболлер», — сказав Грюнвальд. — Заряджений кулями з м’яким носом. Я купив його, коли останнього разу їздив до Вегаса. На виставці зброї. Якраз після того, як від мене пішла Джинні. Гадав її застрелити, але виявилося, що я втратив усякий інтерес до Джинні. Та й що вона таке, звичайна анорексична курва з цицьками з пінополістиролу, яких повно на Сонячному узбережжі. А от ти, ти — це дещо інше. Ти злосливий збочинець, Джонсоне. Ти підар-відьмак.
Кертіс зупинився. Він повірив.
— Але тепер ти, як то кажуть, цілком у моїх руках. — Мазефакер засміявся і знову закашлявся зі звуком, так дивно схожим на схлипування. — Я тебе навіть не мушу відразу застрелювати на смерть. Це потужний пістолет, так мені, принаймні, казали. Навіть якщо я попаду тобі в руку, ти все одно помреш, бо куля геть відірве тобі руку. А якщо в пузо? Твої кишки розлетяться довкола на сорок ярдів. То як, хочеш спробувати? На удачу, ти, панк?
Кертісу не хотілося пробувати. Він не почувався удачливим. Просвітлення запізнилося, але від того було ще більш очевидним: його обдурив і хитрістю заманив сюди абсолютно навіжений тип.
— Чого ти хочеш? Я дам тобі все, чого ти захочеш. — Кертіс ковтнув слину. В горлі щось ніби тріснуло. — Хочеш, щоб я відкликав позов щодо Бетсі?
— Не називай її Бетсі, — наказав Мазефакер. Він тримав пістолет — «Хардболлер», що за недолуга назва? — націленим Кертісу в обличчя, і діра тепер здавалася йому величезною. Кертіс подумав, що помре ще до того, як до нього долетить звук пострілу, хоча, либонь, встигне побачити полум’я — чи початок спалаху — з дула. Він також усвідомив, що перебуває в небезпечній близькості до того, що ось-ось обмочиться. — Назви її: «моя жопоморда сука, з кендюхом, набитим лайном».
— Моя жопоморда сука, з кендюхом, набитим лайном, — вмент повторив Кертіс, не відчувши й сліду якогось сорому перед пам’яттю Бетсі.
— А тепер скажи: «А я так любив лизати їй смердючу п… у», — наказував далі Мазефакер.
Кертіс мовчав. Він відчув полегшення, зрозумівши, що є межі, яких йому не переступити. До того ж, якби він промовив це, Мазефакер зажадав би від нього ще чогось іншого.
Грюнвальд, утім, не виказав незадоволення. Він помахав пістолетом.
— Та це я пожартував щодо останнього.