Коли впаде темрява
Шрифт:
І, як не дивно, йому покращало. Він почав відчувати себе якось правдивіше. Це його блювання було природним. Не потребувало ніяких пальців до горла. Хтозна, може, таким чином і лупа в нього зникне? Може, він подарує світу новий цілющий метод — Омивання Витриманою Сечею. Треба не забути перевірити, як там справи на голові з лупою, коли він вибереться звідси. Якщо він вибереться звідси.
Принаймні тут можна сидіти. Хоча тут нестерпно душно і сморід жахливий (він намагався не думати про те, що там намішано, в цьому туалетному баку, і в той же час не міг відігнати від себе цих думок), є, принаймні, місце для голови.
— Лихо не без добра, — промурмотів він. — От і треба тепер зробити підрахунок усім цим чортовим статкам.
Еге ж, і провести інвентаризацію. Корисна справа. Калюжа, в якій він сидів, не глибшала, отже, це ще одна удача. Він не потоне. Прецінь, якщо не трапиться, замість звичайної короткої, якоїсь затяжної зливи. Таке бувало. І нема сенсу переконувати себе, що він опиниться на волі ще до полудня, так і станеться, це безперечно, бо такий магічний напрямок думок гратиме на руку Мазефакеру. Не можна просто сидіти тут, дякуючи Богу лише за те, що в нього вистачає місця, щоб підвести голову, і чекати спасіння.
Може, сюди занесе когось із департаменту планування й будівництва округу Шарлотт або мисливців за головами з федеральної податкової служби.
Приємно уявляти, але йому здавалося, що навряд чи таке трапиться. Мазефакер не міг не взяти до уваги ці ймовірності. Звісно, якийсь бюрократ або ціла зграя могли б раптом зробити сюди позаплановий візит, але сподіватися на таке — все одно що вірити, ніби може душевно перемінитися Грюнвальд. А місіс Вілсон вирішить, що він поїхав у кіно, на денний сеанс, до Сарасоти, як він це часто робив.
Він простукав стіни, спершу ліву, потім праву. З обох боків за тонким податливим пластиком відчувався міцний метал. Обшивка. Він став навколішки, вдарившись цього разу головою, але навіть не зауваживши. Побачене не додало йому радості: тупі кінці гвинтів, на яких трималася купи ця будка. Головки їхні були ззовні. Це не нужник, а домовина.
Цією думкою змило його недавній ясний, спокійний настрій. Натомість прийшло відчуття паніки. Він почав битися у стіни туалету, благаючи, щоб його випустили. Він кидався з боку в бік, немов дитина в істериці, намагаючись перекинути кабінку набік, щоб звільнилися двері, але клята буда лежала незворушно. Вона була достобіса важкою. Бо важкою була її металева обшивка.
Важка, як домовина! — вискнуло в його мозку. Паніка не давала місця жодній іншій думці. — Важка, як домовина! Як домовина! Домовина!
Він не знав, скільки часу повторював те саме й те саме, та в якийсь момент він спробував встати так, ніби міг пробити головою стелю й випростатись до неба, немов той Супермен. Знову забився головою, але цього разу болючіше. Упав на живіт. Рукою потрапив у щось липке, масне, і витер долоню ззаду об джинси. Зробив це, не глянувши. Бо очі тримав міцно заплющеними. З їх кутиків сочилися сльози. В чорноті під його повіками мерехтіли й спалахували зірки. Він подумав: крові начебто нема, от і добре, зарахую ще й це до клятих удач, але голова йшла обертом.
— Заспокойся, — сказав він собі. І знову став навколішки. Голова опущена, волосся повисло, очі заплющені. На вигляд мов чоловік при молитві, та він і справді ледь не молився. Об його потилицю вдарилась і відлетіла муха. — Психувати не допоможе, він тільки зрадів би, почувши, що ти тут голосиш і трусишся, тому заспокойся, не додавай йому радості, просто заспокойся, ідіоте, й міркуй.
Про що міркувати? Він у пастці.
Кертіс знову всівся на двері і сховав обличчя в долонях.
Час минав, а світ крутився.
У світі відбувалися свої справи.
По дорозі №17 проїхало кілька автомобілів, головним чином «робочі конячки»: фермерські пікапи на ринок у Сарасоті або до магазинів органічних харчів у Нокомисі, випадковий трактор, поштовий фургон з жовтим ліхтарем на даху. Ніхто не завернув до містечка Деркін Гров.
Місіс Вілсон прибула до садиби Кертіса, ввійшла в будинок, прочитала записку, залишену містером Джонсоном на кухонному столі, і ввімкнула пилосос. Потім вона прасувала одяг, одночасно дивлячись денні серіали. Приготувала кассероль з макаронами, поставила каструльку до холодильника, надряпала коротку інструкцію щодо запікання — 360,45 хв. — і поклала її на тому місці, де була лежала записка Кертіса. Коли над Мексиканською затокою почулося перше вуркотіння грому, пішла собі. Вона часто йшла раніше в дощовий сезон. Там ніхто не вміє їздити в дощ. Для них найтендітніша злива, як для вермонтців північно-східна завірюха.
У Маямі закріплений за справою Грюнвальда агент федеральної податкової з’їв кубинський сендвіч. Замість костюма на ньому була тропічна сорочка із зображеннями папуг. Він сидів під парасолем вуличного ресторану. В Маямі дощу не було. Агент перебував у відпустці. Справа Грюнвальда почекає його повернення на роботу, жорна державного млина мелють повільно, але вірно.
Грюнвальд розслабився у своїй ванні надворі, він дрімав, поки наближення грози не розбудило його першими звуками грому. Він виліз і зайшов у будинок. Щойно він закрив розсувні скляні двері між своїм патіо і вітальнею, як почався дощ. Грюнвальд посміхнувся.
— Це освіжить тебе, сусіде, — промовив він.
Ворони знову було зайняли свої позиції на риштуванні, що з трьох боків оточувало недобудований банк, проте, коли майже просто над ними удар грому розколов небо і почав накрапувати дощик, знялися й полетіли шукати притулок у гаю, незадоволено каркаючи від того, що їх потурбовано.
Усередині туалетної кабінки — здавалося, він замкнутий тут щонайменше вже три роки — Кертіс прислухався до дощу, котрий почав барабанити по даху його в’язниці. До того як Мазефакер перекинув туалет, дах слугував його задньою стінкою. Дощ спершу лопотів, потім лупив, потім гатив. У розпалі грози всередині було, немов у телефонній будці, обладнаній стереосистемою. Грім вибухнув над головою. Він умент уявив себе поціленим блискавкою, засмаженим тут, як у мікрохвильовій духовці. І зрозумів, що не вельми переймається такою перспективою. Це трапилося б, принаймні, швидко, а те, що відбувається насправді, тягнутиметься довго.
Знову почала підніматися вода, проте помалу. Кертіс цьому насправді зрадів, оскільки вирішив, що йому нема реальної загрози захлинутися тут, як пацюку, змитому в унітаз. Це ж все-таки була вода, а він уже відчував спрагу. Він притулився до одного з отворів у сталевій обшивці. Крізь дірку дзюрила вода з переповненого рівчака. Він смоктав, як кінь з водопійла. Вода була брудною, але він пив, аж поки йому не почало хлюпати в животі, і безперервно нагадував собі: це ж вода, вода!