Колиска на орбіті
Шрифт:
Вони спустилися в низину й пробралися до міста, прорубуючи собі дорогу мачете. В центрі, біля самого озера, бруківка виявилась зробленою так майстерно, що навіть через стільки століть рослини майже ніде не змогли пробитися між бруком.
З десяток вулиць збігалися до напівкруглого майдану, що виходив на набережну, від якої протяглися в озеро численні моли та причали. Два маяки, майже не зачеплені часом, стерегли гавань.
— Ночуватимемо в лівій башті, — сказав Жюль. — Я тут частенько зупинявся. Там є сухі кімнати, і стелі ще міцні. Стародавні стеки вміли будувати…
І справді каміння в стінах було так щільно підігнане, що інколи неможливо було розрізнити швів.
— Чи відомо хоч приблизно, скільки років цьому місту?
— Так. Коли Мак був директором, він надіслав зразки дерева на Землю для радіо-вуглецевого аналізу. Місто не таке вже давнє — йому від чотирьох до трьох тисяч двохсот земних років. Цікаво інше: видимо, це було перше покинуте стеками місто. Чим далі звідси, тим пізніший час запустіння міст, ніби саме з цього місця виходило якесь смертоносне випромінення. На північному материку, наприклад, міста були заселені ще дві з половиною тисячі років тому. Так чи інакше, скінчилося все швидко: на всій планеті цивілізація стеків загинула за які-не-будь шістсот років. Коли в Ксенологічному бюро Об’єднаних Націй дізналися про це, сюди хотіли надіслати наукову експедицію, однак ММБ запротестувала. В них необмежені права, ця планета цілком у їхній владі ще на сорок років!
Поки Жюль влаштовувався на ночівлю, Тераї з Лео оглядали руїни. Лапрадові хотілося визначити рівень зниклої цивілізації. В одному з уцілілих будинків стіни були прикрашені розписом і барельєфами. На зображеннях не було складних машин, але стеків скрізь оточували домашні тварини, верхові або в’ючні, схожі на коней та биків. Траплялись і деякі подоби собак у сценах полювання на шуїнга-гха — цих хижаків Тераї впізнав одразу ж, вони справді скидались на коротколапих левів. Стеки були озброєні луками, списами й своєрідними арбалетами з прицільною рамкою. Дехто мав щити на зразок нагрудних панцирів.
“Неодмінно треба провести розкопки, — думав Тераї. — Але я ладен іти на парі, що вони не поступалися перед європейцями чотирнадцятого століття. Судячи з намальованої на стіні карти, вони вже плавали всіма морями. Що ж сталося з цією могутньою цивілізацією, що її зупинило? Три тисячі років! Вони явно випереджали нас. Три тисячі років тому в нас тільки починався залізний вік! Мої галльські предки воювали між собою, мої китайські предки лише вчились філософствувати, мої предки маорі ще не вийшли з Азії, що ж до моїх індіанських предків, то тільки великий Маніту знає, що вони тоді робили!”
Він повернувся до табору й розповів Жюлеві про свою знахідку.
— Авжеж, я знаю цей будинок. Там є й інші, де збереглись навіть дерев’яні балки й двері. Вони все робили зі стовбурів гаю, а цю деревину жодна гнилизна не бере. Ми її застосовуємо для кріплень у шахтах. А черепиця? Ти бачив, як вона в них щільно підігнана? Навіть ураган не може її зірвати. Муляри вони були чудові й працювали на віки, як наші єгиптяни або будівельники середньовічних соборів. Але про стеків ми не знаємо нічого, або майже нічого.
Ніч вони провели спокійно в башті, в сухій, добре зачиненій кімнаті зі стрілчастим склепінням, і на світанку покинули місто. Тепер для Тераї почалося справжнє знайомство з Офіром.
Спершу тягся ліс, потім — велика зелено-руда савана, далі пішли глибокі каньйони, в які річка Ото-Ото спадала мальовничими водоспадами. Сонце безліччю веселок розквітчувало водяний порох, що зависав над ними. Подекуди вздовж давньої напівзарослої дороги траплялись руїни окремих ферм або сторожових веж. Ночі, коли місяці гнались один за одним, відкидаючи численні рухливі тіні, були такі гарні, що інколи подорожні не могли заснути, незважаючи на втому. Вдень часто здіймались грози, тоді виходили з берегів — ні перейти, ні переїхати! — річки й доводилось вичікувати, коли спаде вода. А потім почалося сходження через праліс до підніжжя Гір Долі. Одначе звідси вони повернули назад долиною річки Берое, перетнули каньйон Мерця (тут колись знайшли труп розвідувача, наполовину обгризений хижаками). Нарешті вони піднялись на плато Віра, де на них уже чекав вертоліт, щоб відвезти назад до Джонвіля.
А потім потяглись довгі дні: обробка записів, уточнення карт, аналіз зразків, попереднє оконтурювання родовищ та інша лабораторна рутина. Скидалося на те, що Гори Долі багаті найрізноманітнішими рудами, і Тераї вирішив зосередити розвідування в цьому районі. Але він не забув про таємницю стеків і якось увечері пішов до Мак-Грегора. Старий читав за столом. Тепер він не пив і майже не виходив зі своєї хижки.
— А, от і ви! Що ж, вам перше слово. Я вже не пам’ятаю, хто кого мав був навідати, ви мене чи я… Всього не запам’ятаєш! А втім, дарма. Ви прийшли навчатися мови стеків, чи не так?
— Як ви здогадались?
— Я про багато що здогадуюсь, Лапраде, багато знаю, але волів би цього не знати… або забути! Нам залишилося тільки чотири з половиною місяці, а мова пухі важка. Одначе я встигну дати вам основи, далі ви зможете вивчати її самі… коли мене не стане. Де ви були останнім часом?
— Ходив на розвідку з Жюлем до Гір Долі. Здається, там багаті родовища.
— Атож, дуже. Я сам був там і заходив ще далі, за перший гірський хребет і навіть за Бар’єр! До безіменної притоки річки Фаво, яка південніше впадає в Сарро. Краще б я тоді поламав собі ноги!
— Але ж чому? І чому ви не залишили свої записи в конторі, якщо вже побували там? Адже ніхто інший ще не обстежував цей район…
— Дарма ви мене питаєте про це, Лапраде! Я вам не відповім. Краще займемося мовою пухі, заради якої ви прийшли до мене. Для початку, в ній сім часових форм…
Це були справді дивовижні уроки! Тераї був здібний до мов, — він володів сімома земними мовами — проте мова пухі виявилася вкрай важкою. До того ж Мак-Грегор був дивним учителем. Інколи він міг годинами пояснювати якийсь складний граматичний час, але частіше віддавався спогадам про свої геологічні розвідки на Офірі II або на інших планетах. Тераї не шкодував, бо черпав з його розповідей чимало корисних відомостей. Хоч Мак-Грегор не дуже знався на сучасних теоріях, він лишався неперевершеним у всьому, що стосувалось практичної геології. Іноді він раптом замовкав на половині фрази й довго дивився перед собою в порожнечу, відтак спохоплювався й вів далі розповідь, ніколи не плутаючись і не помиляючись. Але якось, отямившись після такої паузи, він вилаявся й сумовито сказав:
— Бачиш, хлопче, я знаю, що помру 17 січня 2224 року рівно о восьмій годині двадцять п’ять хвилин, але не знаю, як це станеться. І це справжнє пекло! Він міг би мені сказати, негідник! А може, він сказав? І я просто забув?
— Хто? — спитав Тераї,
— Цього я тобі не скажу! Ти збожеволієш, якщо теж захочеш дізнатися. В цьому є щось страшне, чаклунське… Послухай мене, лети звідси, тільки-но скінчиться твій контракт. У небі безліч інших планет!
Так Мак-Грегор передостаннього разу згадав про свою долю, яка чекала його.