Колиска на орбіті
Шрифт:
Ополудні вони зупинились під виступом пісковика нашвидкуруч перекусити. Поки вони йшли, тривога, що підганяла їх, ущухла, але тепер вона знов охопила їх разом з відчуттям, що вони втрачають цінний час, що вони мусять іти, іти без упину і якнайшвидше.
О другій годині вони дістались до сорокаметрової скелі, яка перегороджувала стежку. Довкола неї не росло нічого, окрім ріденької жорсткої трави. Лео без вагань звернув ліворуч, де видно було вирубані в прямовисній скелі кам’яні сходи з високими приступками. Тераї зупинив його.
— Зачекай, Лео! Спершу я хочу подивитись, що це!
“Це” — виявилося величезною купою скелетів з тонкими кістками.
— От яка доля тих, хто не повертається, — пробурчав Тераї. — Вони кидаються з верхівки скелі. Вкорочують собі віку. Але ж чому? Чи, може, хтось зіштовхує їх униз?
Тоненький голосок обережності в глибині свідомості закликав його зупинитись і якнайшвидше втікати звідси. Але Лео вже біг сходами вгору. Знизавши плечима, Тераї зняв запобіжник карабіна й подався за левом. Сходинки були вичовгані й слизькі, тому Тераї, підіймаючись ними, позаздрив упевненості Лео. Нарешті вони дістались до широкого, зовсім рівного майданчика з піддашшям, вирубаного в скелі, в кінці якого зяяв отвір печери. Лео чекав його, нетерпляче шмагаючи себе хвостом. Тераї пересилив себе й зупинився. Ні цього майданчика, ні геометрично правильного входу до печери не могли вирубати ні сучасні пухі, ні їхні предки.
Трохи глибше, там, куди не діставали струмені дощу, вапняк був наче відшліфований, ніби його, мов масло, різали якимсь надпотужним ножем.
— Авжеж, тут не обійшлось без молекулярної пили, — мовив Тераї. — Мабуть, нам треба бути обачнішими. Цю галерею не могли створити ні туземці Офіру, ні земляни. А досі ми не знаходили слідів інших мандрівників Всесвіту. Щоправда, в деяких рас є кораблі, але тільки міжпланетні. Лише ми здатні долати міжзоряні безодні! Точніше — були лише ми… Бо ж ті, хто створив це, випередили нас принаймні на тисячоліття!
Лео заревів.
— Хочеш іти вперед? Я теж. І саме це мене турбує. Якась сила тягне нас, примушуючи забути обережність, якийсь гіпноз… Там, у глибині, є щось для нас невідоме й, здається, дуже небезпечне. Ні, Лео, ми повертаємось! Ми прийдемо сюди з підмогою й тоді…
І враз він відчув владу невідомого. Мимо його волі ноги самі понесли Тераї в глибину галереї, в темряву. Марно він намагався зупинитись: м’язи не корились йому. Лео вже зник у пітьмі.
Тераї ішов кілька хвилин, увімкнувши ліхтар — зробити це йому ніщо не завадило, — по галереї, прикрашеній барельєфами, які він не встигав роздивитись, але вони явно відрізнялись від барельєфів у мертвому місті. Відтак попереду замерехтіло сяйво, й він опинився в храмі.
Але чи був це храм? Щоправда, в глибині величезної зали, яскраво освітленої невидимим джерелом, стояло щось на зразок вівтаря, і лев, опустивши голову, вже завмер перед ним у центрі червоного інкрустованого в підлозі кола. Тераї теж зайшов у це коло, і ноги його зупинилися. Він стояв нерухомо з карабіном у правій руці й ліхтарем у лівій. Ліхтар він зміг вимкнути, але при спробі підняти карабін рука його затерпла, мов паралізована.
— Ще не час, людино долі! — пролунав безпристрасний голос, що линув, здавалося, з вівтаря.
Тераї не відчув ні страху, ні навіть подиву. Він переповнився чеканням. Чекав спокійно, і спокій цей явно йому навіювала та сама сила, що й привела його сюди.
— Хто ви? Чого ви хочете? — спитав він просто.
— Хто я? Це довга історія, яка наближається до кінця. Незабаром ти мене знищиш. Ти звільниш мене від рабства, яке триває вже понад три тисячі років! Чи страшно мені помирати? Вже понад три тисячі років я живу. Хто я? Мозок, біокібернетична машина, єдине призначення якої — коїти зло. Так захотіли її господарі! Господарі, які зникли давно-давно. Ти звільниш мене сьогодні до заходу сонця, але спершу я повинен востаннє вчинити зло, бо нема в мене своєї волі з того проклятого дня, коли акнеани з’явилися в небі моєї планети!
— Якої планети? Офіру?
— Ні, це було не на цій планеті, яку ти називаєш Офіром. Моя батьківщина — нині крижана мертва кулька в глибинах Всесвіту. Колись, можливо, ви її знайдете. Ви — юна раса на самісінькому початку розквіту. Поки ти йшов по галереї, я прочитав усе в твоїй свідомості, я знаю все, що знаєш ти, знаю, хто ти зараз і ким ти станеш. І про те, що буде з тобою, я тобі зараз розповім, бо саме в цьому й полягає нав’язана мені роль: приносити нещастя, відкриваючи майбутнє!
— Відкриваючи майбутнє? Отже, Мак-Грегор був тут?
— Атож. І ще один представник твоєї раси. Я не скажу тобі, хто це був, ти сам дізнаєшся дуже скоро.
— Відкривати майбутнє? Отже, все визначено наперед, отже свобода волі — порожній звук?
— Ні. Хоча туземці Офіру й називають це місце Храмом Долі, — для них я божество, — свобода існує. Твоє майбутнє залежить від тебе, ти сам його творець, і воля твоя досить вільна. Я не можу визначати наперед, можу лише побачити те, що станеться. Для цього я посилаю свої сенсори в майбутнє по лінії твого життя. Уяви, що ти сам можеш перенестись у майбутнє й прочитати свою власну біографію, написану після твоєї смерті. Хіба це обмежить свободу твоїх вчинків?
— Так, адже я знатиму заздалегідь усе, що зроблю!
— Ні, бо в твоїй біографії буде написано про те, що ти зробив з власної волі, і ця подорож у часі буде теж там записана. Немає ніякої долі, нав’язаної тобі зовнішніми силами. Ясна річ, ти робитимеш тільки те, що зумовлено твоїми генами, твоїм вихованням, твоїм досвідом, твоїми особистими якостями. Ти вільний, бо ти сам дієш. Твої дії визначені наперед, бо ти є ти. Ти такий, яким тебе створили, і такий, яким ти став сам. Але час біжить, і я повинен відкрити твоє майбутнє. Особливо твоє майбутнє на планеті Ельдорадо. Дивись на цю блискучу цятку. І ти дивись, нещасливий звіре, який собі на лихо перестав бути звіром!
Низка картин, що змінювала одна одну з неймовірною швидкістю, проте чітких і яскравих, умить закарбувалися в пам’яті Те-раї. Розмови, подорожі, дні битв, ночі кохання, різні зорі, різні небеса, цілі роки — за кілька секунд. Нова планета з нескінченними рудуватими джунглями, туземці-іхамбе, його супутники й друзі, жінка чужої раси, ще одна жінка, гарненька, білява й небезпечна, любов і ненависть, і Лео, що помирає біля його ніг, скошений автоматною чергою, і юна білявка впоперек порога зі стрілою в грудях та мертвими очима, що вже не бачать ні чорного неба, ні струменів дощу, величезна хвиля горя й безсилої люті, і кінцева перемога, безглузда й сумна. Потім — нова подруга, сильна й ніжна, і знову битви й довге життя творця нової цивілізації, численні могутні сини, вродливі й дужі доньки, вірний друг, який прилітає час від часу, і зрадники, і нові міста, і небезпека, що загрожує із Землі, а наприкінці спокій та ніч.