Колиска на орбіті
Шрифт:
— Тепер можеш іти. Але там справді було щось жахливе, мабуть, найжахливіше в усьому Всесвіті. Штука, яка пророкувала майбутнє… Я її зруйнував, але… надто пізно. Тепер я знаю…
І нараз він замовк. Що ж він знав? У пам’яті залишилися тільки розрізнені уривки! Він набуде могутності, проживе дуже довго. Але образи були такі неясні, такі розпливчасті. В нього промайнула думка: чудовисько — Тераї вже не пам’ятав його імені — витратило останні запаси енергії. Може, тому його пророцтва закарбувались так невиразно? Господи, якби він міг усе забути! Якби це була неправда!
— От бачиш! — знову мовив Жюль. — Ти просто марив. Підхопив якусь болотяну пропасницю. Як ви
— Розумне пояснення, Жюлю, — відповів Вертес. — Але в цьому світі є речі, які навіть не снилися філософам мислячих рас! Хто знає? Дайте йому тепер відпочити. В усякому разі, життя його в безпеці.
Наступного ранку Тераї все забув, окрім свого походу за Бар’єр і Храму Долі, але навіть це здавалось йому радше не явою, а кошмарним сном, до того ж побаченим кимось іншим. Він знав лише, що чудовисько пророкувало йому майбутнє — от і все! Чому ж директор Старжон наклав на себе руки? Це лишилося загадкою. Тільки в романах усе роз’яснюється в останньому розділі.
А тут несподівано надійшло повідомлення, що він тимчасово призначається директором.
І життя потекло своїм звичаєм: робота, неприємності й прості радощі. Він був дружбою на весіллі Анни та Луїджі, а наприкінці влаштував з молоддю змагання зі штовхання ядра.
Так тривало доти, поки не прилетів новий директор, а разом з ним пака наукових журналів.
Якось увечері Тераї сидів у своїй хижці й гортав журнал “Зорі і планети”. Раптом його увагу привернула коротка замітка:
“Планета III зорі Ван Паепа перейменована: віднині вона називається Ельдорадо. Нам повідомили, що Міжпланетне металургійне бюро отримало обмежену ліцензію на експлуатацію Ван Паепа III. Ця планета виявилась такою багатою на метали й коштовності, що приватні підприємці, які досі працювали там, охрестили її Ельдорадо. Вона населена туземцями, близькими до гуманоїдів. Саме тому ММБ змогло отримати лише обмежену ліцензію”.
Ельдорадо! “Я повинен відкрити тобі твоє майбутнє… на Ельдорадо”. В його пам’яті замиготіли невиразні образи: пригоди, битви, кохання й горе…
— Лео, пам’ятаєш?
Лев схвально похитав головою. Наступного дня Тераї прийшов до нового директора.
— Строк мого контракту через місяць закінчується, — сказав він. — Я не поновлюватиму його. Я полечу на “Альдебарані”, який прибуде на Офір через п’ять тижнів.
— Але ж чому, Лапраде? Я знаю, ви жили не в злагоді з моїм попередником, однак ви працювали чудово й багато зробили, тому, незважаючи на вашу молодість, пропоную вам посаду мого заступника.
— Дякую, пане Томпсон, але я маю летіти на Ельдорадо.
— Ельдорадо? Де це?
— Не знаю точно. Це планета III зорі Ван Паепа. Новий світ. Там моя доля!
Там його доля… Чи не доля вклала в його руки цей номер “Зір і планет”, аби розбудити на мить спогад про майбутнє? А може, втомившись від Офіру, він сам вирішив полетіти на нову планету? Хто знає. Майбутнє знову було приховане від нього, коли не рахувати коротких, уривчастих картин.
Лео чекав біля дверей.
— Ми летимо на Ельдорадо приблизно через місяць, друже! Що ти думаєш про це?
Лео потряс головою. Він же нічого не забув! Він знав, що помре в тому новому світі, куди його кликав Тераї. Але це станеться тільки через десять років! Для його дитячого розуму десять років були вічністю! Впевнений у своєму безсмерті, Лео блаженно позіхнув і розтягнувся на осонні.
А. Кларк
КОЛИСКА НА ОРБІТІ
Перш ніж розпочинати нашу оповідь, слід підкреслити те, що немало хто, здається, забуває: двадцять перше сторіччя настане не завтра, а роком пізніше, тобто 1-го січня 2001 року. І хоч календарі після півночі й відлічуватимуть двохтисячний рік, старе століття протримається ще дванадцять місяців. Хоча ми, астрономи, уже вкотре вимушені це тлумачити щораз заново, — та все даремно. Досить у лічбі сторіч з’явитися двом нулям, як починається небачена учта!
Що й казати, я виявився свідком великих подій в історії космонавтики, починаючи від запуску першого супутника. У свої двадцять років я служив обчислювачем у Капустянім Яру — не вельми значною особою, щоб бути в контрольному центрі, коли йшов відлік останніх секунд. Але я чув старт. Потім я лише один раз чув гук, який вразив мене ще сильніше (про нього я розповім далі). І як тільки стало відомо, що супутник вийшов на орбіту, один з провідних учених викликав свій ЗІЛ, і ми помчали до Волгограда відзначити цю подію. Шістдесят миль проїхали за той самий час, за який супутник здійснив свій перший оберт довкола Землі — геть непогана швидкість!
Більшість підручників історії стверджують, що саме тоді, 4-го жовтня 1957 року, започатковано Космічну еру. Я не заперечую, хоча, з мого погляду, найзахопливіше було згодом. Бо хіба може щось бути драматичнішим від того, як військові кораблі США мчали рятувати Дмитра Калініна і в останню мить все ж виловили його капсулу у Південній Атлантиці! А радіорепортаж Джеррі Вінгейта, його пишнобарвні епітети, яких жоден цензор не наважився доторкнутися, коли він обігнув Місяць і власними очима побачив його зворотний бік! А потім, лише якихось п’ять років по тому, — телевізійна передача із кабіни “Германа Оберта”, коли корабель сів на плато Затоки Веселок на Місяці. Він і зараз там стоїть вічним пам’ятником людям, котрих поховано поруч з ним…
То все великі віхи на шляху до космосу, проте ви помиляєтесь, гадаючи, що я говоритиму про них. Мене більше вразило щось інше, ніж це. Навіть не певен, чи зумію до ладу розповісти, а коли й зумію, то не знаю, як ви це сприймете? Адже нового нічого не буде, газети тоді про це тільки й писали. Проте більшість із них проґавили саму суть: для них це просто виграшна людська рисочка — та й годі.
Було це тридцять років після першого запуску супутника: я тоді вкупі з іншими був на Місяці. Правда, на той час я вже став занадто поважною особою, щоб займатися наукою. Відтоді як я складав програми для електронної машини, минуло понад десять років і тепер моє завдання було дещо складнішим — “програмувати” людей: адже на мені лежала відповідальність за проект АРЕС, я готував перту експедицію на Марс.
Планувалося стартувати, ясна річ, з Місяця: там набагато слабше тяжіння і для запуску треба в п’ятдесят разів менше пального, ніж на Землі. Малося на меті збирати кораблі на орбіті супутника, та, коли все належно зважили, ця ідея відпала: не так просто створювати в косіуіосі заводи й майстерні; невагомість скоріш заважає, ніж допомагає, коли треба, щоб усі предмети безсуперечно слухались вас. На той час, у кінці вісімдесятих років, Перша Місячна База працювала вже повним ходом. Хімічні заводи й усілякі дрібні підприємства виробляли все для селища. І ми вирішили використати їх, замість того, щоб ціною величезних зусиль і витрат споруджувати в космосі нові.