Колиска на орбіті
Шрифт:
Я розмірковував, чи не надав мені гриб, хоч проковтнув я його зовсім мало, тих же чудодійних властивостей, що й Джімові.
Ми йшли глинистими вуличками, прямуючи до якогось місця, добре відомого Нгалі. Це його предки звели місто з червоної глини, згадки про місто збереглися в древніх легендах — зовсім нещодавно ми порівнювали ці легенди з реальними результатами розкопок. Проте я не міг би сказати напевне, що Джім не має ще якоїсь, одному йому відомої мети. Я вже згадував, що був майже впевнений у належності Нгали до політичної підпільної діяльності, відчутної в цих краях, і довіра, з якою ставився до нього Джім, викликала в мене підозру. Я питав себе, про що, власне, просив він Нгалу, чому йому довелося так наполягати і чому Нгала згодився так неохоче.
— Куди ми йдемо? — спитав я.
— Прийшли, — відповів Нгала.
Вузенька вуличка розширилась
— Чекати… — прошепотів Нгала.
Я зупинився поруч із завмерлим Джімом і дивився, як чорношкірий увійшов у будівлю й за мить повернувся з червоним тамтамом у руках. З першого ж погляду я впізнав візерунок, який прикрашав інструмент. Цей тамтам був музейною коштовністю — вік його перевищував чотириста років. З неба на нас дивилося криваве око місяця — велетенська небесна копія древнього інструмента.
— Люди лнага, — сказав чорношкірий з несподіваною урочистістю. — Дивитися прямо в очі Нгала.
І він ударив по тамтаму долонею, пробудивши в ньому голос, котрий дрімав століттями. Його голова була високо піднята, і раптом я помітив, що весь віддзеркалююсь у його широко розплющених очах. Секунду я вагався, мовби якийсь внутрішній голос попереджував мене, що я не повинен сліпо підкорюватись. Але цікавість перемогла, і я пильно глянув на своє власне крихітне відображення, яке плавало в темному зблискові Нгалиної зіниці. Гадаю, Джім зробив те саме.
Нгала ритмічно бив руками по тамтаму. Проте ритм цей постійно змінювався. Спочатку він був повільним і монотонним, наче долоні над силу вивільняли звуки, сховані в старовинній лункій скриньці, однак потім він непомітно почав прискорюватись і позбувся монотонності. Кожен звук, що виривався з дерев’яного тамтама, стрясав мене — я навіть гадки не мав, що з цього примітивного інструмента можна видобувати таке багатство відтінків. Я безліч разів слухав кращих ударників найзнаменитіших джазів світу, і все ж від ритмічних ударів Нгали мені перехоплювало подих, ніби кожен звук був щаблем, на який я мимохіть піднімався (чи опускався — цього ніяк не можна було збагнути), відчуваючи, що останнє відлуння звуків відбивається від дверей — найтаємничіших дверей, які я будь-коли зустрічав у своєму житті. Але новий удар знову вів мене до нового щабля, а далекі двері, здавалось, відсувалися далі й далі. Ніколи ще мені не доводилось піддаватися такій дивовижній перевірці, що захоплювала все моє єство. І в тому самому ритмі моє відображення в зіниці Нгали то затуманювалося, то знову набувало чітких обрисів, мовби я розгойдувався в якомусь просторі, мовби все єство моє було зведене нанівець, або ж якась незнана сила на невловиму мить відносила мене з цього зарослого чагарником майдану, а я знову й знову повертався сюди — повертався зусиллям волі, однак нові рокоти тамтама поступово робили мою силу волі все слабшою і слабшою. Легко й непомітно я втрачав зв’язок з усім, що мене оточувало. Я відчував, що підхоплений вихором, у якому розчиняються й щезають моє ім’я, моя особистість. Місяць, що плив над нами, вже скочувався на захід, і тіні згущувалися, надаючи глиняним руїнам вигляду майже нестерпного тягара. Я гадаю, Нгала не випадково став так, аби місяць освітлював його обличчя збоку. Хоч мої очі не відривались од його зіниці, я майже фізично відчував, як опускаюсь (тепер я вже не мав сумніву, що безупинно опускаюся вниз) і дедалі більше занурююсь у незнану досі темряву, не схожу на звичайну темноту. Рокіт барабана став трагічним: у ньому звучали голосіння й сухі тріскучі вибухи, схожі на рушничні постріли. Це й справді були рушничні постріли!
Нгалина зіниця розширилася ще дужче, у густій темряві вона наче перетворилась на дивовижний екран, на ньому заворушились нечіткі тіні. І раптом моє відображення, що плавало там мовби в тумані, стало виразним. Все моє обличчя було в сажі, сорочка звисала клоччям, я тримав у руці задимлений пістолет і щось кричав невидимим людям. Тріскотнеча рушниць не змовкала, і я здивувався, що не чую власного голосу. Я бачив відсвіти величезної пожежі, у заграві якої кишіли чорні люди. Потім з ревом і пострілами увірвались ті, кому я вигукував накази. Я бачив їхні роззявлені роти, але нічого не чув, хоч розрізняв кожну дрібницю, кожну деталь: налиті кров’ю обличчя, рухи, навіть цівки диму. Раптом переді мною, затуливши цю картину,
Я впізнав ту овальну будівлю, перед якою стояв, і принизливий страх підхопив мене, мов океанська хвиля. Цей страх прогнав заціпеніння і змусив мене урвати чаклунство жорстокого фільму, що так неждано розгорнувся на моїх очах, змусив кинутись на безтямну боротьбу з насланням привидів-образів. Ні, я не став жертвою жахливого сну. Просто я знову був на тому самому місці, куди якимось чином уже приходив у іншу епоху. Бо я збагнув, що людина, яка перед моїми очима знищувала місто, куди привів нас Нгала, — не хто інший, як капітан фрегата (й торговець рабами) Ной Уоррен, батько мого діда Стюарта. І довкола мене відбувалось те, що вже колись відбувалося насправді. Я відчував запах диму; здавалось, варто мені лишень простягти руку, і я відчую під пальцями чорну шкіру юної дівчини, котру Сем кинув мені до ніг. Я знав, що це наймолодший матрос у моїй команді: перед нашим відплиттям його мати накреслила пальцем невидимий хрест у нього на лобі й слізно просила мене доглянути, аби з ним нічого не сталося. Я намагався вирватися із страшного видіння, стати самим собою, адже я не мав до всього цього ніякого стосунку; і все ж, як і досі, я бачив, що сміюся й плескаю Сема по плечу. Мені хотілося крикнути (Ноєві? Нгалі?): “Доволі! Годі!”, але сам не чув власного голосу, як не чув і голосу людини, котра щось промовляла до Сема і від чого він сміявся. Тим часом майдан заповнювався новими й новими неграми. Хтось тягнув чудові слонові бивні. Сем кудись зник і повернувся з двома зливками золота. Мої люди зривали золоті браслети з зап’ясть і щиколоток чорношкірих, — прикраси їм тепер ні до чого, тепер їх чекали ланцюги й довгий шлях до фрегата.
Я більше не міг, не мав сил дивитись на все! Я відчайдушно намагався відвести погляд від зіниці Нгали, і відчув, як різкий біль наскрізь пронизав мені мозок. Страшні образи загойдалися, на мить здалося, ніби я стою на твердій щільній землі. Потім я почув притлумлений гул, схожий на відлуння далекого землетрусу. Але це був тупіт довгої колони бранців, котрих мої люди гнали, наче худобу. Я знав, що босі ноги не можуть спричинити такого гулу. І знов почав запекло боротися, щоб повернутись у своє справжнє “я”, незважаючи на жахке чекання болю, що пронизав мене за мить, незважаючи на моторошне відчуття, ніби кров з моїх жил витікає до останньої краплі. Напруга досягла межі. Я прикусив губи, почув власне схлипування й мимоволі заплющив очі.
Темрява стіною віддаляла мене від жахливих видінь, мовби я перенісся в неіснуючий край, у світ незайманої тиші, якому незнані ані людина, ані її пристрасті. На мить мене охопило ні з чим непорівнянне відчуття спокою (може, воно тривало не мить, але після попередньої напруги мені необхідна була повна розрядка, отож це відчуття спокою здалося мені дуже коротким), а потім я знову почув тупіт колони. Проте, розплющивши очі, я побачив у чорній зіниці Нгали тільки самого себе. Його руки видобували з тамтама дедалі тихше й тихше глухе гудіння, яке радше скидалося на відлуння.
“Чи він знає?”
Це запитання владно ввірвалося в мій мозок, знову збудивши щойно приспані страх і сором. Пальці мої стислись, начебто я когось душив. Та з першого ж погляду я зрозумів, що Нгала не переживав з нами цього дивного екскурсу в історію його предків. Починала займатися зоря, в її слабкому рожевому відблискові шкіра негра висвічувалась перлами роси, наче він щойно викупався. Щоки йому запали від величезної втоми — тільки від утоми, не більше. Він безупинно бив у тамтам, з останніх сил підтримуючи ті крихкі сходини звуків, по яких я сходив у пекло. Але сам він не переступив того порога, бо не був людиною лнага.
Я певен, що мої спалені губи видовжилися в страдницькій усмішці. Нгала, все ще приголомшений, неуважно усміхнувся мені у відповідь. Власне, я вкрав у нього цю усмішку, і все ж вона принесла мені відчуття блаженного спокою. І, хоч як це дивно, саме цієї миті — тільки цієї миті — я згадав про Джіма.
Коли я обернувся до нього, увесь мій жах і сором, які, здавалося, щезли з моєї душі, знову обпекли мені щоки.
Він лежав на землі ниць, наче велика нерухома лялька.
— Джіме! — крикнув я з іще не зовсім усвідомленою надією.