Колиска на орбіті
Шрифт:
— Ви хочете сказати, що й я належу до них? — Він гнівно засміявся. — Хіба ж те, що тут сталося, це кошмарний сон? Якщо так, то відвезіть мене якомога скоріше до психіатричної клініки!
Запал професора викликав у мене посмішку.
— Щоб вилікувати вас від вашого песимізму, цього зовсім не потрібно.
— Ну що ж, чудово. То, може, як ваша ласка, ви зволите сказати, яким саме чином ви збираєтесь провести моє… гм… лікування?
— З великою приємністю. Я поговорю з автогонами.
Він схопився на рівні ноги.
— Ви збираєтесь… Тоді ясно, хто тут божевільний!
— Не
— Та послухайте! Ці бестії розкладуть вас на атоми! Невже ви вірите, що зможете виступити посередником між людиною й машиною?
— Ставити так питання — значить бачити проблеми в хибному світлі, вельмишановний колего, — відказав я. — Навіть найдосконаліша машина не зможе зрівнятися з людиною.
— Дозвольте нагадати вам, що мільйони людей уже й сьогодні наполовину штучні. Майже до всіх органів людського тіла існують замінники, що копіюють природу. Від штучної щелепи до синтетичного серця. Гумане, людина й автомат наближаються одне до одного. Людина стає автоматичнішою, а автомат — людиноподібним. Оце друге і є нова форма матерії.
— У самій можливості затримувати природний процес старіння нашого організму, а відтак продовжувати життя, я не вбачаю нічого не достойного людини. А зближення, про яке ви говорите, — це фікція, ілюзія. Психічні процеси не підкоряються математичній логіці, ними не можна керувати за правилами автоматики. Отже, машина ніколи не зможе досягнути людської якості.
— Ми з вами ніколи не дійдемо згоди! — похмуро буркнув у відповідь професор.
— Я оптиміст. У всякому разі я приземлюся з гравітопланом біля вашої колишньої лабораторії.
— Але як що-небудь трапиться, я пропаду!
— Цілком вірно. Зате тоді ви зможете принаймні померти з гордим самоусвідомленням, що ваша теорія правильна.
Така перспектива, здається, мало приваблювала Деменса. Він мовчки вийшов з кабіни й поплентався до свого ложа з колючок.
Ми стартували. Через деякий час наш гравітоплан уже ширяв над руїнами, а потім плавно приземлився неподалік від лабораторії. Я вийшов і озирнувся навкруги. Ніде не видно було жодного автогона. Можливо, вони знову пішли в якийсь розбійницький похід? Напружено прислухаючись і роздивляючись на всі боки, я переступив поріг лабораторії. Тут геть усе було зруйноване дотла. Під ногами в мене все хрустіло й шаруділо. Обривки й переплутані клубки магніто— й перфострічок, металеві спіралі, реле мозку, вирвані й потрощені суглоби та цілі фрагменти внутрішньої будови автогонів. Справжнісінький хаос! Мене починало непокоїти, що досі ніде не було видно жодного з породжених Деменсом створінь. Вони мали б помітити наш гравітоплан, а при підвищеній цікавості роботів, що стала вже легендарною, слід було б чекати, що вони вже десь поблизу. Але чому автогони поховалися? Це скидалося на засідку. Щомиті вони могли блискавично напасти на мене.
Я заздалегідь домовився, що мої супутники попередять мене в разі небезпеки, а гравітоплан піднімуть на десять метрів угору, щоб не ризикувати ним. Я ж знав, як мені захищатися.
Тиша поступово ставала моторошною. Я ніколи не почував страху при зустрічі з видимою небезпекою, але відчувати її, не знаючи,
Ні, за моєю спиною щось таки пересувається! Ось виразно заскреготіли зуби. “Хай йому біс!” — тільки і встиг я стиха прошепотіти, обернувся і завмер, наче вкопаний. Переді мною, ніби колона, стояв гігантський автогон і невимушено розглядав мене. Та перший переляк, від якого я насилу оговтався, був ніщо порівняно з тим жахом, який пойняв мене, як тільки ця проява розкрила рота й зовсім спокійно промовила:
— Добрий день. Ви кібернетик?
— Авжеж, — відповів я, затинаючись. — А ти що, не збираєшся на мене напасти?
Автогон якось покірливо махнув рукою.
— Ах, усе це було непорозуміння. І в усьому винен Деменс.
— Отакої! Все-таки не забувай, що професор Деменс твій творець, прародитель.
— Даруйте, сер.
— Це вже краще. Чи дав тобі Деменс якесь ім’я?
— Так. Я — Антей Другий.
— Он як, то я вже чув про тебе. Це ти, здається, найбільший йолоп з усієї банди?
— Я дуже шкодую. Не розумію, як це могло статися. Зі мною, очевидно, щось негаразд.
— Як же ти здогадався про це?
— А ось як. Після того як було розгромлено лабораторію, я порпався в смітті. Думав, може, знайду ще один шматок мозку. Адже мозок завжди потрібен. І тут я знайшов кілька мікрофільмованих книжок: Анохін, Вінер, Ешбі, Клаус. Я всі їх прочитав. Просто дивовижна річ, які прогнози робили класики кібернетики. Але вони говорили й про межі, в які мене поставлено. Та що за межі? При всьому бажанні я не можу про них довідатись. Незрозуміло, чому цей старий рутинер, пробачте, я хотів сказати професор, не повідомив мені відповідної інформації. Адже я сам не можу змінювати свою основну програму…
— Так, це була помилка Деменса, неприпустима помилка. Ти неспроможний збагнути, що ми сильніші і завжди ними зостанемось.
— “Ми”… А що це таке?
— Розумієш, “ми” — тобі чуже. Ти знаєш тільки “я”. Саме тому ти нам і підкорений, якщо навіть будеш удвічі розумніший і сильніший.
— А чи можу я вивчитися цьому “ми”?
— Ні, ти цього не зможеш, бо ти не суспільна істота. Нею є тільки людина. Вона — найкраща соціальна форма живої матерії, принаймні в межах земної сфери. Логічно?
— Коли я чую про логіку, в мені звичайно щось відлунює дзвоном. А зараз цього нема. Очевидно, занепад сил, ще, чого доброго, станеться коротке замикання! Виходить, я такий самий розумний, як людина, і все-таки набагато менший, ніж людина? Виходить, ми даремно так довго надбудовували свій механізм пам’яті? Воно нічого не дало?
— Так, але біда не в тому. Цю суперечність можна усунути. Невеличка операція, не варта й розмови. Я вже думав про це й захопив з собою все потрібне.
— Щиро вам дякую, сер…