Колиска на орбіті
Шрифт:
— Бунда-І! Біп-біп-боп!..
Стрибок, зупинка посеред шкали, падіння… І ні слова привіту від корабля, що летить у темряві, ні звуку навколо, тільки п’ятдесят мовчазних механічних записів у кутку. Чуже, примарне життя в чужому примарному світі, який щодень стає дедалі неправдоподібнішим.
Може, пошкодити станцію й заходитися її лагодити, щоб створити хоч видимість роботи, що виправдовує людське існування? Ні, за це заплатять життям тисячі людей там, серед зірок, — надто дорога ціна за ліки від нудьги.
А можна, коли він відсидить біля приладів належний час,
— Джейсон! Джейсо-о-он!
Десь у розколині, серед каміння, повернеться гостра трикутна голівка з величезними заворожливими очима. Якби Джейсон хоч умів тріскотіти, як цикада, він, може, змирився б із ним, навіть призвичаївся б до нього, знаючи, що це смішне стрекотання — богомоляча мова. Але Джейсон мовчав так само вороже й непроникно, як замкнутий, насторожений світ Бунди.
Він перевірив передавач і автомати восьми репітерів, які горлали в порожнечу, вклався у ліжко і в тисячний раз став думати, витримає він ці десять років чи збожеволіє.
Якщо збожеволіє, лікарі вчепляться в нього й почнуть мудрувати, намагаючись знайти причину хвороби та ліки від неї. Вони хитрі, ой, які хитрі! Але десь їхня хвалена хитрість виявляється безсилою…
Він заснув тяжким болючим сном.
Те, що часом здається дурістю, іноді виявляється неспішною мудрістю. Найскладнішу проблему можна вирішити, якщо міркувати над нею тиждень, місяць, рік, десять років, хоч відповідь, може, нам потрібна сьогодні, зараз, негайно. Настала черга й того, що називали “ниточкою до серця”.
Вантажний корабель “Гендерсон” виринув з зоряних розсипів, став збільшуватися, загули ввімкнуті антигравітатори, і він повиснув над головним передавачем на висоті двох тисяч футів. На посадку й зліт йому б не вистачило пального, тому він просто спинився на хвилину, скинув те, що було наслідком останнього досягнення вчених, які тягли ниточку до серця, й знову злетів у чорний провал. Вантаж полетів у темряву, що огортала Бунду, вихорем великих сірих сніжинок…
Він прокинувся вдосвіта, не знаючи про нічного гостя. Ракету, що завозила йому раз на рік продукти, він чекав тільки через чотири місяці. Він подивився осліплими від сну очима на годинник біля ліжка, наморщив лоба, силкуючись збагнути, що розбудило його так рано. Якась тьмяна тінь вповзла в його сон.
Що це було?
Звук… Звук!
Він сів, прислухався. Знову звук, приглушений відстанню і товщею стін, схожий на крик безпритульного кошеняти… на гіркий дитячий плач…
Ні, вчулося. Видно, він уже почав божеволіти. Чотири роки він протримався, решту шість доведеться нидіти тут тому добровільному в’язневі, який займе його місце. Він чує звуки, яких нема; це певна ознака душевного розладу.
Але звук долинув знову.
Він устав, одягнувся, підійшов до дзеркала. Ні, обличчя, яке глянуло звідти не було схоже на обличчя маніяка: воно схвильоване, змарніле, але не тупе, не спотворене безумством.
Знову заплакала дитина.
Він пішов у апаратну, подивився на пульт. Стрілка так само методично стрибала, застигала на секунду й падала.
— Бунда-І! Біп-біп-боп!..
Тут усе гаразд. Він повернувся в спальню і став напружено слухати. Щось… хтось голосив у досвітніх сутінках над водою. Що це? Що?
Одімкнувши засув неслухняними пальцями, він штовхнув двері і став, тремтячи, на порозі. Звук кинувся до нього, налетів, бухнув у серце. Йому забило подих. Насилу одірвавшись від одвірка, він кинувся в комірчину, напхав у кишені печива.
На порозі він упав, але не відчув болю, схопився й побіг, не дивлячись під ноги, не помічаючи, що схлипує від щастя, туди, де біліла рінь прибережної смуги. Край води, що ліниво наповзала на каміння, він спинився, широко розкинув руки. Очі його сяяли, і чайки, сотні чайок закружляли, заметались над ним. Вони хапали печиво, яке він простягав їм, метушились біля його ніг на піску, шуміли крилами, пронизливо кричали…
В їхніх криках він чув пісню пустельних островів, гімн вічного моря, дику радісну мелодію — голос рідної Землі.
К. Саймак
ТЕАТР ТІНЕЙ
Бейярд Лодж, керівник спецгрупи № 3 під кодовою назвою “Життя”, роздратовано дивився на психолога Кента Форестера, що сидів навпроти, по той бік столу.
— Гру у Виставу треба вести далі, — говорив Форестер. — Я не можу передбачити наслідки, якщо ми урвемо її хоча б на день-два. Це єдине, що тримає нас разом, допомагає зберігати здоровий глузд і почуття гумору. Чимось займає наші думки.
— Знаю, — сказав Лодж, — але зі смертю Генрі…
— Вони збагнуть, — запевнив Форестер. — Я поговорю з ними. Вони обов’язково зрозуміють.
— Вони то зрозуміють, — погодився Лодж, — бо всі ми усвідомлюємо необхідність Вистави. Але треба враховувати й те, що одного з героїв створив Генрі.
Форестер кивнув головою.
— Я теж думав про це.
— І ви знаєте кого саме?
Форестер заперечливо похитав головою.
— Я сподівався, що ви знаєте, — промовив Лодж. — Ви ж намагались ототожнити кожного з нас із певним героєм.
Форестер ніяково усміхнувся.
— Я не дорікаю вам, — зауважив Лодж, — бо розумію, чого це вас так цікавить.
— Це допомогло б мені краще зрозуміти кожного члена нашої групи, — визнав Форестер. — Ви тільки уявіть собі, ніби хтось із героїв поводиться нелогічно…
— Всі вони поводяться нелогічно, — урвав його Лодж. — І саме в цьому їхня привабливість.
— Нелогічність їхньої поведінки природна, вона обумовлена блазенським характером Вистави. Та навіть і з блазенства можна вивести норму.