Колиска на орбіті

Саймак Клиффорд Дональд

…Мені було тоді, певне, років вісім. Стояло літо, і я геть засапався, поки прибіг у маленький акацієвий гайок, де ховався старий негр, котрий гнав самогон у ветхій халупі, побудованій колись давно ще моїм дідом Стюартом. Щоправда, ховався — це ми тільки так казали. Насправді ж Іаків зовсім ні від кого не ховався, бо самогон у нього купував сам шериф Хоуард. Звісно, не особисто, а через здорованя Джо — адже не міг шериф власною персоною з’являтися до Іакова по спиртне. Я хочу сказати, що Іаків цілком відкрито жив у цій халупі й, напевне ж, сплачував моєму батькові якусь оренду, грішми чи самогоном (гадаю, скоріше за все самогоном). Іакова я боявся, бо він завжди був п’яний, але мені подобалось підглядати за ним, доки

він вовтузився під акаціями, котив барильце чи плівся по воду до маленького струмочка, котрий ледве сочився поза його халабудою. Я й нині ще пам’ятаю, з яким захопленням, затамувавши подих, я вдивлявся в нього, бо він — як би це сказати? — був людиною особливою. Одного разу я чув, як моя мати осудливо говорила про нього з негром-проповідником і звинувачувала його в тому, що він “робить ще нещаснішими людей, котрі й так уже нещасні”, і в моїй дитячій уяві старий поставав якимось демоном, що на довершення святотатства мав ім’я біблейського патріарха. Проте цей демон притягав мене значно дужче, аніж святі, про яких нам розповідав священик, і, коли я дивився, як він, заточуючись, блукає під зеленими кронами акацій, мені здавалось, ніби я присутній при якомусь таємничому ритуалі, схожому на чорну мессу.

Його звичне заняття було схоже на релігійний ритуал, бо він весь час наспівував уривки духовних гімнів і з його товстих бузкового кольору уст на кожному кроці злітали імена біблейських святих. Згадуючи про це нині, коли я вже дорослий, я кажу собі, що старий був надто простим і вірував надто нехитро, а отже не вбачав жодного протиріччя між біблейськими заповідями й потайним винокурінням. І все ж тоді мені здавалося, що він, справляючи свою службу, глумиться над усім священним для людини. Це, вочевидь, і було поясненням того жаху, який я відчував, коли стежив за ним.

Я щойно перебіг через струмок по перекинутому через нього невеличкому дощатому місточку й заховався за деревами, щоб непомітно підкрастися якомога ближче до халупи, аж раптом над моєю головою пролунав голос, котрий линув, здавалося, просто з неба:

— Агов, білий, що тобі тут потрібно?

Першої миті мені здалось, що це якийсь ангел вимагає пояснення за нечестиву цікавість до старого. Мене кинуло в піт, коліна затремтіли. Та, підвівши зляканий погляд, я вгледів на дереві хлопчика приблизно мого віку й очманіло пробурмотів:

— Чому ти виліз на акацію? Там же шпичаки…

— Це не акація, а шовковиця, телепню! Позбувшись страху, я так зрадів, що навіть забув про образу.

— Чому ти називаєш мене білим? Адже ти сам білий.

Як він стрибнув з дерева, я навіть не помітив. Мов кішка. Він був босий, з розпатланим чубом, одягнений у порвані штани й сорочку. Та більш за все мене вразив шматочок червоної матерії, пришитий там, де малося бути серцю.

— Так, я білий, але — слон! — заявив він так, ніби це було само собою ясно. — Що тобі тут потрібно?

Мені й невтямки було, що я міг би запитати те саме в нього, а оскільки відповіді придумати я не зміг, то вирішив змінити тему.

— Чому в тебе червона ганчірка на грудях?

— Я поранений, — відповів він так лагідно, що це ввело мене в оману. А після цього одразу ж кинувся на мене.

Ми покотились по траві. Спочатку я подумав був, що він просто хоче поборюкатись, як це властиво хлопцям нашого віку, однак мій несподіваний супротивник швидко довів мою величезну помилку. Він добряче відлупцював мене. Я почав горлати так голосно, що мої крики почув старий демон з довгим сивим волоссям і вийшов із своєї халабуди. Те, що мене врятував саме Іаків, було несподіванкою — від здивування я навіть забув потім поскаржитись батькові. Старий, як завжди, був п’яний — ішов похитуючись, а язик заплітався. Але все ж тримався на ногах досить міцно — він схопив нас своїми могутніми ручищами, мовби кошенят, і посадив по правий і лівий бік од себе, добродушно примовляючи:

— Ягнята божі, маленькі ягнята… бее… бее…

Ми з Джімом розреготались, старий теж зареготав. Одначе відтоді я добре запам’ятав, що коли Джім згадує білого слона, з ним треба бути насторожі.

Раптом мені здалося, ніби я збився зі шляху. Зупинився, посвітив навсебіч ліхтариком. Довкола не було нічого видно, хіба що стовбури дерев, і в їхній зеленій незрушності ввижалася глумлива посмішка. Мені вже подумалось, чи не краще вернутися назад і знайти Джіма. Може, за цей час він уже трохи спам’ятався. Насправді ж це була спроба обдурити себе (десь у глибині душі не було сумніву, що повертатися до Джіма — даремна річ), одначе я розгубився, наче сліпе цуценя. Про всяк випадок — щоправда, без особливої на те надії — голосно прокричав кілька разів ім’я Нгали. Навіть сьогодні я вважаю за краще не знати, який звір відповів мені. Його гарчання пролунало так близько, що я, вже ніскільки не роздумуючи, майнув уперед, наче ядро з гарматного жерла, перескочив через дерево, яке лежало впоперек стежини, проломився крізь плетиво мокрих ліан і, заточуючись, ледве переводячи віддих, спинився посеред замуленого болітця. Вода тут не сягала краю моїх халяв. Проте я не насмілився рушити далі, бо не мав певності, що дістануся твердого грунту— попереду, скільки сягав промінь ліхтарика, виднілося те саме зелене болото, в якому я стояв.

Раптом довкола залягла тиша, ніби джунглі затамували подих.

За мить почувся якийсь шум. Я присвітив ліхтариком у той бік, і в плямі світла виник Джім.

— Не будь дурнем, Верноне, — сказав він.

— Я, здається, заблукав.

Він стояв потойбіч зваленого дерева.

— Руїни там.

І він показав рукою праворуч.

Я забрьохав по воді. Дивно, наскільки мене заспокоїла сама його присутність — я навіть про руїни спитав так байдуже, мовби мова йшла про щось далеке й абстрактне.

— Звідки ти знаєш?

Він не відповів і лиш простяг мені руку, аби допомогти переступити через дерево, що лежало в болоті. Я схопився за руку, і раптом вона із страшною силою потягла мене вперед. За мить Джім притис мене до грудей так, що я не міг навіть поворухнутись, і почав напихати мені в рота якусь гидоту — вона була липка, тягуча, пекуча, а все ж пахла квітами.

— Я не егоїст, — сказав він. — Залишив шматочок і для тебе.

Він притис долоню до мого рота. Цей клятий шматочок диявольського гриба обпік мені язик і піднебіння. Як я не намагався, мені не вдавалось його виплюнути. Коли я спробував виштовхнути його язиком, Джім з силою вдарив мене по потилиці.

Я підстрибнув і мимохіть проковтнув ту гидоту.

Джім випустив мене й відступив крок.

— Не будь дурнем, Верноне, — повторив він. — Без лнаги ми в джунглях загинули б. Жоден хижак не займе людину, яка з’їла лнагу.

— Охоче вірю! Ці хижаки розумніші за деяких випускників Гарварда…

Я мав померти від отрути й чудово розумів, що зарадити цьому чимось уже неможливо. У моїх словах вчувалась безнадійна покірність долі, все тіло дрижало.

— Погаси ліхтарика, випускник Гарварда.

— Що ще?

— А ще не будь таким розумним.

Мені тепер усе було байдуже. Я погасив ліхтарика.

— Ну як?

Я знизав плечима.

— Отрута починає діяти. Я відчуваю, як поколюють губи.

— Твої думки ніколи не позначались глибиною. Навпаки, вони були нав’язливими, — вигукнув Джім. — Хіба тобі дороге життя?

Поколювання швидко дужчало. Воно спустилося на підборіддя, охопило щоки, очі, повіки, чоло, шию.

Джім чекав.

І хоча за мить до цього морок був цілковитим, наче в замкненій шафі, я виявив, що поступово починаю бачити. Ні, річ не в тім, що мої очі звикли до темряви. Вона, як і досі, була непроглядною. Однак тепер я чітко вирізняв усе, на що дивився. Я бачив дерева, Джіма.