Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

Хаггард Генри Райдер

Я сів на табурет і, користуючись тим, що руки мої залишилися сильні і неушкоджені, узявся вирубувати гострим мечем дерев’яні лозини ґрат, аж поки не зробив отвір, через який можна було вилізти. За весь цей час ніхто поблизу не з’явився. Потім Отомі допомогла мені одягтися в принесений Мариною мундир іспанського солдата — сам я не зміг би з цим упоратися. Важко уявити, яких мук зазнав я, влазячи у цей клятий одяг, а особливо взуваючи іспанські чоботи на свої знівечені ноги. Я ледве не непритомнів від жахливого болю. Нарешті

сяк-так одягнувшись, я став чекати Отомі, для якої її ганебний наряд, як і для більшості індіанок, був страшніший за смерть.

Але з переодяганням покінчили. Отомі манірно пройшлася перед і мною і запитала з дикою глузливою посмішкою:

— Ну як, солдатику, чи гарна я? Ах, яка краля!..

— Припини! — обірвав я її. — Яка різниця, у що ми вдягнені, якщо йдеться про життя?

— Велика, чоловіче. Але тобі, чужоземцю, цього не збагнути! Я пролізу у вікно першою і чекатиму на тебе. Якщо ти не зможеш піти за мною, я повернуся, і ми покінчимо з цим маскарадом.

Отомі швидко прослизнула в отвір — вона була сильна і гнучка, немов кішка. Піднявшись на табурет, я силкувався зробити те ж саме, але застряг і повис, як дохла кішка. Нарешті Отомі над силу висмикнула мене назовні, і ми обоє впали на землю. Я застогнав. Отомі допомогла підвестися, і ми озирнулися. Навколо не було нікого; навіть п’яні крики у таборі стихли. Вершина Попокатепетля уже рожевіла під першими променями сонця.

Добре хоч жінкам дозволяли вільно ходити табором, і Отомі, як і більшість індіанок, чудово орієнтувалася в темряві.

— Підемо до південних воріт, — прошепотіла вона, — може, їх не охороняють. Принаймні, цю дорогу я знаю.

Ми рушили вперед. Я сяк-так стрибав на одній нозі, спираючись на плече Отомі. Насилу ми здолали ярдів триста, але тут удача відвернулася від нас. За рогом якогось будинку, ми упритул зіткнулися з трьома солдатами, що поверталися після нічної пиятики.

— Гей, хто тут? — заволав котрийсь. — Як тебе звуть, друже?

— На добраніч, друзяко! — відповів я іспанською хрипким голосом п’яниці.

— Ти хочеш сказати — доброго ранку? — реготнув солдат, бо вже світало. — Я щось тебе не знаю, хоча пика твоя мені знайома. Чи не зустрічалися ми в бою?

— Нащо тобі моє ім’я! — пихато відповів я, погойдуючись туди-сюди. — Не дай Боже, прочує мій капітан, — тоді усім нам перепаде на горіхи. Він у нас суворий. Дай руку, дівко, пора в ліжечко! Бачиш, сонце вже встає!

Солдати розреготалися. Один із них учепився за рукав Отомі:

— Кинь цього п’яного дурня, красуне, пішли з нами!

Але Отомі блиснула таким лютим поглядом, що іспанець аж сахнувся, а ми поплентали далі.

Коли ми сховалися за рогом, сили мене полишили, і я впав на землю, як сніп, від нестерпного болю. Отомі спробувала мене підвести.

— Вставай, коханий! — благала вона. — Треба йти, бо ми загинемо. З болісним стогоном я підвівся на ноги. Ціною яких страждань

дісталися ми південних воріт — неможливо передати. Але, нарешті, ось і ворота, і біля них жодного солдата. Тільки троє тласкаланців дрімали біля маленького багаття, завернувшись з головою в свої плащі-ковдри.

— Відкривайте ворота, собаки! — пихато зажадав я. Побачивши перед собою іспанського солдата, один з тласкаланців підхопився на ноги, потім запитав:

— Чого? Хто наказав?

Я не бачив його закутаного обличчя, але голос здався мені знайомим, і страх охопив мене. Проте треба було грати далі.

— Чого? А того, що я хочу проспатися на травичці, доки не протверезію. Хто наказав? Я наказав, черговий офіцер! Хутко, бо я накажу тебе шмагати доти, поки ти не відучишся ставити безглузді питання. Чуєш?

Тласкаланець завагався.

— Може, розбудити теулів? — смикнув він рукав товариша.

— Не треба, — відповів той. — Пан Сарседа втомився і наказав його даремно не турбувати.

Я аж затремтів: у вартівні був де Гарсіа! Що, коли він уже прокинувся? На довершення я упізнав, нарешті, голос тласкаланця, — це був один із моїх мучителів. Хоч би він не побачив мого обличчя! Кат напевно упізнає свою жертву.

Заціпенівши від жаху, я не міг вимовити жодного слова, і якби не Отомі, тут би всьому й кінець.

— Вставай, ледащо, вставай! — тягла мене Отомі з робленим сміхом. — Якщо хочеш спати, почекай, поки ми знайдемо якесь затишне кубельце під кущем!

Тласкаланець реготнув і поспішив їй на допомогу. Наступної миті я, підстрибуючи, рушив далі, але, озирнувшись, побачив, що вартовий роззявив рота, немов не вірячи своїм очам.

— Він упізнав мене, — шепнув я Отомі. — Зараз він схаменеться і побіжить за нами.

— Швидше, швидше, — благала вона. — Он за тим поворотом хащі агав. Там ми сховаємося.

— Не можу! Сил немає, — прохрипів я і осів на землю.

Отомі ледве встигла мене підхопити. І раптом, напруживши всі сили, вона підняла мене на руки і понесла, немов мати дитину, притискаючи до своїх грудей. Любов і відчай допомогли їй пронести мене так кроків п’ятдесят до кущів агав, але тут ми обоє впали додолу.

Через мить з’явився тласкаланець із гострим дрючком.

— Все, кінець, — прохрипів я. — Він іде сюди.

Замість відповіді Отомі вихопила мій меч з піхов і сунула його в траву.

— А зараз заплющ очі, — шепнула вона. — Удай, що спиш. Це наша остання надія.

Я прикинувся сплячим. Мені було чутно, як під чобітьми тласкаланця тріщали кущі. Ще мить — і він уже стояв наді мною.

— Чого тобі треба? — запитала Отомі. — Ти що, не бачиш — він спить?

— Я маю роздивитися його обличчя, жінко, — відповів тласкаланець. — О, боги, я так і думав! Це той самий теуль, з яким ми вчора панькалися. Він утік!