Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
Де Гарсіа хутко вийшов із кімнати, а я від слабкості і болю знепритомнів.
Прокинувся я начебто на ложі і відчув, що пута мої розв’язані. Наді мною схилилася якась жінка. Шепочучи слова жалощів і любові, вона перев’язувала мої рани.
У кімнаті слабко блимав каганчик, і я побачив, що це була не хто інша, як моя кохана Отомі, але вже не змучена і виснажена, а майже така ж прекрасна, як і колись до днів голодної облоги.
— Отомі, ти тут! — прошепотів я зраненими губами і застогнав, бо разом зі свідомістю в моїй пам’яті
— Так, любий, це я, — тихо озивалася Отомі. — Мені дозволили доглядати за тобою. Прокляті, що вони тобі заподіяли? Якби я могла помститися!..
Отомі розридалася.
— Тс-с-с! — зробив я знак. — Чи є у тебе якась їжа?
— Авжеж, принесла жінка від Марини.
Вона взялася мене годувати, і мені стало легше. Залишився тільки біль, що нещадно шматував моє знівечене тіло.
— Слухай, Отомі, ти бачила де Гарсіа?
— Ні, чоловіче мій. Два дні тому мене розлучили з моєю сестрою Течуїшпо й іншими жінками, але поводилися зі мною стерпно, і я не бачила жодного іспанця, якщо не брати до уваги солдатів, з якими прийшла сюди. Вони сказали, що ти хворий. О, тепер-то я знаю, що це за хвороба!..
І вона знову заплакала.
— Проте хтось тебе побачив і виказав, що ти моя дружина.
— Це не дивно, — відповіла Отомі. — Всі ацтеки знали про наше одруження, зберегти подібну таємницю неможливо. Але за що вони тебе так мучили? За те, що ти бився проти них?
— Ми самі? — запитав я.
— Надворі стоїть варта, але тут ми самі.
— Тоді нахилися ближче, і я тобі скажу.
Коли я пояснив Отомі все, очі її запалали, і вона притиснула руки до серця:
— О, я любила тебе й раніше, але тепер кохаю безмежно! Хто ще здатен на таке? Ти зберіг вірність клятві і переможеним друзям! Хай буде благословенний той день, коли я вперше побачила твоє обличчя, о чоловіче мій, найвірніший з усіх! Але ті, хто посмів це вчинити з тобою, де вони? Може, усе вже скінчилося, і я доглядатиму за тобою, поки ти не видужаєш? Адже інакше вони не пустили б мене сюди!
— На жаль, Отомі, я маю тобі сказати правду: нічого ще не скінчилося!
Я ледве здобувся на слова, щоб пояснити їй, для чого її привели сюди. Вона вислухала мене мовчки, і лише губи її побіліли.
— Справді, теулі перевершили наших жерців. Жерці нашого народу приносять жертви на честь богів, а не в ім’я золота. Але як нам тепер діяти? Скажи, чоловіче, ти маєш знати!
— О, я не можу сказати! — простогнав я. Отомі промовила з сумною і гордою усмішкою:
— Гаразд, я скажу за тебе. Ти думав про те, що цієї ночі ми повинні померти разом.
— Так, — відповів я. — Померти зараз або померти завтра, зазнавши усіх мук і приниження, — іншого вибору у нас немає. Якщо Бог нам не допоможе, ми повинні допомогти собі самі, а спосіб у нас лише один.
— Бог? Немає ніякого бога! Був час, коли я засумнівалася у богах свого народу і звернулася до твого божества. Але зараз я проклинаю його! Якби був милосердний бог, про якого ти говорив мені, хіба б він допустив подібне? Ти єдиний мій бог, і лише тобі я поклоняюся. Тому покладатимемося лише на себе. Он лежать мотузки. На вікні є ґрати. Мить — і ми полетимо у домівку Сонця, далеко від жорстокості теулів або просто заснемо навіки. Але поки що у нас є трохи часу. Давай поговоримо, любий! Навряд чи вони прийдуть до світанку.
І ми поринули у любу розмову, наскільки мені дозволяв біль. Ми згадували про нашу першу зустріч, про день, коли ми лежали поряд на жертовному вівтарі, про наше справжнє весілля, про облогу Теночтітлана і про смерть нашого первістка. Так ми проговорили далеко за північ і замовкли лише перед досвітком. Гнітюча тиша запанувала в темниці. Нарешті Отомі заговорила урочисто і глухо:
— Чоловіче мій, ти змучений болем, а я утомою. Час настав. Дякую тобі, коханий, за твою любов, але ще більше — за вірність моїй сім’ї і моєму народу. Ти готовий?
— Так люба, — відповів я.
Отомі встала і зайнялася приготуванням.
— Допоможи мені, Отомі, — попрохав я. — Я сам не зможу ходити.
Вона підняла мене своїми сильними, ніжними руками, і поставила на табурет під заґратованим вікном. Потім накинула мені на шию петлю, встала зі мною поряд і затягла другу петлю у себе на горлі. Ми обмінялися останнім поцілунком. Але раптом Отомі запитала мене:
— Про що ти думаєш цієї миті, чоловіче мій? Про мене і нашу померлу дитину чи про ту дівчину за морем? Ні, помовч! Я була щаслива в своїй любові — цього достатньо. Зараз любов моя увірветься разом із життям. Я ні про що не шкодую, мені лише нестерпно жаль тебе. Накажи, я відштовхну табурет. Отже — так!
— Так, Отомі. Нам нічого сподіватися. Я не можу зрадити Куаутемока, і я не винесу твоєї ганьби і мук.
— Тоді поцілуй мене востаннє!
Я знову поцілував її, і Отомі штовхнула табурет, намагаючись його перекинути. Тої ж миті двері відчинилися. Перед нами постала закутана в плащ жінка зі смолоскипом в руці і якимось клунком у другій. Побачивши цю жахливу сцену, вона зойкнула:
— Що ви робите? Ти збожеволів, теулю! — Я відразу впізнав голос Марини.
— Хто ця жінка, чоловіче? — запитала Отомі. — Звідки вона тебе знає і чому вона не дає нам померти спокійно?
— Я Марина, — відповіла гостя. — Я прийшла вас врятувати, якщо тільки зможу.
Розділ XXX
ВТЕЧА
Отомі скинула петлю з шиї і, спустившись на підлогу, встала перед Мариною.
— Так оце та Марина? — заговорила вона гордо і зверхньо. — І ти прийшла нас врятувати, ти, що згубила свою батьківщину, що віддала тисячі її синів на наругу, на смерть і тортури? Якби я була сама, я б воліла за краще обійтися без твоєї допомоги і померти, як цього хотіла.