Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
О народе мій, волаю до тебе! Прожени брехливих теулів! Залишайся завжди вільним і гордим! Твої плечі не для рабського ярма, твої сини і дочки надто благородні, щоб зробитися слугами і забавкою для чужоземців. Бійтеся Малінцина! Не вірте йому! Багато ваших воїнів загинули, але тисячі і тисячі живі. Тут, у вашому гірському гнізді, ви можете розгромити всіх теулів Анауаку, як колись брехливі тласкаланці громили тут ацтеків. Але тоді тласкаланці були вільні, а нині це плем’я рабів. О народе мій! Невже ви сподівалися, що зможете віддати нас живими цим псам-тласкаланцям? Дивіться!
Отомі підібрала кинутого
— Ось зброя, яку нам послала якась милосердна рука! Ми помремо у вас на очах. Тоді відішліть, якщо бажаєте, наші тіла Малінцину як заставу своєї миролюбності. Але заради вашого блага заклинаю — не вірте Малінцину, і якщо навіть вам випаде загинути, помріть вільними людьми, а не рабами!
Наблизившись до моїх нош, Отомі швидко зірвала з мене одяг, зняла пов’язки і підвела на ноги.
— Погляньте! — закричала вона несамовито, показуючи на мої рани на тілі і на обличчі. — Ось що чекає того, хто здається на милість ворогу. Ненаситні теулі катуватимуть вас доти, доки не віднімуть останню дрібку золота і не обернуть на рабів останнього чоловіка і останню жінку.
Отомі обережно опустила мене на землю, бо сам я не тримався на ногах, і встала наді мною зі списом у руці, готова встромити його в моє серце, якщо народ усе ж таки зголоситься видати нас посланцям Кортеса.
Мить стояла тиша, аж раптом весь майдан ураз сповнився тисячоголосим ревом. Тепер гнів натовпу обрушився на послів-тласкаланців.
— Ось наша відповідь Малінцину! — кричали отомі, б’ючи їх палицями. — Геть звідси, собаки! Біжіть до свого господаря!
Так їх вигнали з Міста Сосен, і натовп на майдані поступово заспокоївся. Тоді один з найзнатніших вождів наблизився до Отомі, поцілував їй руку і промовив.
— Принцесо, ми твої діти, і ми стоятимемо за тебе на смерть, бо ти вдихнула в наші тіла мужність і нову душу. Ти справедливо сказала: краще померти вільними, аніж жити рабами!
— Ось бачиш, любий, — звернулася до мене Отомі, — я ж казала, що мій народ відданий і справедливий. Але тепер нам доведеться готуватися до війни, бо відступати вже пізно. Коли чутки про все це дійдуть до вух Малінцина, він розлютиться, як пума, в якої відняли дитинча. А зараз ходімо відпочинемо, я дуже втомилася.
— Отомі, — прошепотів я, — ти найвеличніша жінка, яка коли-небудь жила на світі.
— Хтозна, чоловіче, — усміхнулася вона ніжно, — Мені вдалося врятувати твоє життя і заслужити твою похвалу, — що ж іще треба для щастя?
Розділ XXХІІ
ЗАГИБЕЛЬ КУАУТЕМОКА
Якийсь час ми жили в Місті Сосен спокійно. Рани, завдані мені жорстокою рукою де Гарсіа, поволі заживали, і врешті-решт я одужав. Проте ми з Отомі і всі наші піддані розуміли, що мир триватиме недовго: адже ми вигнали за міські ворота послів Малінцина! Чимало горян нині шкодували про це, але справу було зроблено: що посієш, те й пожнеш!
Отже, ми почали готуватися до війни. Отомі очолила раду племен, в якій я теж брав участь. А невдовзі стало відомо, що п’ятдесят іспанців і п’ять тисяч їхніх союзників-тласкаланців наближаються до міста з наміром стерти нас з лиця землі. Я став на чолі воїнів отомі — їх було десять з гаком тисяч, і по-своєму всі вони були непогано озброєні. Ми рушили назустріч ворогу ущелиною, і, пройшовши дві третини шляху, я зупинився для привалу. Проте залишатися тут я не збирався — в ущелині було дуже тісно, і всі воїни не змогли б тут розвернутися для бою. У мене був інший план. Сім тисяч воїнів я послав в обхід через гори відомими тільки їм стежинам, наказавши сховатися в розколинах скель, що височіли десь понад на тисячу футів обабіч ущелини, і заготовити побільше каміння.
Решту воїнів, озброєних луками і дротиками, за винятком загону в п’ятсот людей, який залишився зі мною, я розташував у засідці. Потім я відправив надійних людей у розвідку: одні повинні були стежити за просуванням іспанців, а іншим було доручено стати їхніми провідниками.
Мені здавалося, що мій план бездоганний. Все йшло чудово. Проте ми ледве уникли розгрому.
У таборі разом з нами був Махтла. Я навмисне узяв його з собою, щоб наглядати за ним, але й він, як виявилося, теж не дрімав.
Коли іспанцям залишалося всього півдня шляху до входу в ущелину, до мене з’явився один з розвідників, якому я наказав стежити за їхнім просуванням. Він зізнався, що Махтла хотів підкупити його і умовив попередити командира іспанського загону про засідку. Розвідник згодився і подався в дорогу, але тут совість заговорила в ньому, і він поквапився повернутися, щоб усе розповісти мені. Я наказав негайно схопити і скарати зрадника Махтлу.
Наступного ранку загін іспанців заглибився в ущелину. Я зустрів їх на півдорозі від табору зі своїми п’ятьмастами воїнами. Ми почали бій, але незабаром стали відступати, зазнавши незначних втрат. Іспанці перли все навальніше, а ми відходили дедалі швидше, поки не кинулися втікати, рятуючись від вершників.
Приблизно за півмилі від кінця ущелина, за якою лежало Місто Сосен, робила крутий закрут і різко звужувалася. Тут скелі були такі високі і прямовисні, що біля підніжжя завжди панували вічні сутінки. До цього повороту ми й бігли, вдаючи, що охоплені нестримною панікою, а іспанці, натхненні перемогою, гналися за нами, вигукуючи імена своїх святих. Але, ледве вони завернули убік, як на ворога обрушилася така злива каміння, що небо потемніло, і значна частина іспанців була розчавлена на місці. Решта кинулася вперед, туди, де прохід у скелях був ширший. Декому вдалося пробитися, але тут їх зустріли мої стрільці, і тепер замість каміння на іспанців посипалися стріли. Нарешті супротивник безладно кинувся тікати.
Цим і завершився бій. Лише небагатьом іспанцям та їхнім союзникам вдалося вибратися на рівнину за грядою скель, що захищали Місто Сосен.
Після цієї битви іспанці не турбували нас протягом багатьох років, обмежуючись погрозами, а моє ім’я прославилося серед усіх племен отомі.
Одного полоненого іспанця я врятував від смерті і пізніше відпустив на свободу. Від нього я дізнався дещо про де Гарсіа, або Сарседу. Він усе ще служив при Кортесові. Марина дотримала свого слова і розповіла Кортесові про те, що він хотів катувати Отомі, отже, Кортес неабияк розгнівався на де Гарсіа, та ще до того Марина звалила на нього всю провину за нашу втечу. Вона сказала, що де Гарсіа, напевно, випустив нас із воріт табору не інакше як за добрячий хабар.