Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
Іспанці аж до вечора обстрілювали залишки розбитих воріт і споруджений насип, але гарматними ядрами і кулями мушкетів було убито не більше десяти людей.
Коли впала ніч, обстріл припинився, проте в місті ніхто не спав. Чоловіки охороняли ворота і найуразливіші місця на міських стінах, а спорудою барикад тепер зайнялися переважно жінки. Приклад подала Отомі, за нею вийшли інші знатні жінки і, нарешті, всі мешканки міста, а їх було чимало.
Дивно було бачити, як при світлі сотень смолоскипів жінки вервечкою рухалися вулицями, згинаючись під тягарем важкого каміння і корзин із землею, довбали дерев’яними
Мені раптом зблиснула гадка, що всіх цих безмовних жінок надихає якийсь спільний рішенець, про який усі знають, але воліють мовчати.
— Ви і для теулів так старатиметеся? — крикнув із вимушеною усмішкою якийсь воїн, коли повз нього проходило кілька жінок із важкими кошиками з камінням.
— Дурню, хіба мертві стараються? — відповіла йому молода вродлива жінка із знатного роду.
— Мертві ні, — озвався невдалий жартівник, — але таких красунь, як ти, теулі не вбивають. Ти молода, і проживеш у рабстві ще багато років.
— Йолоп! — повторила жінка. — Невже ти гадаєш, що вогонь згасає лише тоді, коли немає олії в каганці, і людина помирає тільки старою? Вогонь можна загасити і ось так!
З цими словами вона кинула на землю смолоскип, затоптала його сандалею і поплентала зі своїм вантажем далі.
Тепер я побачив напевне, що жінки дійшли якогось відчайдушного рішення, але тоді я навіть не уявляв собі, який він був жахливий, та й Отомі жодним словом не обмовилася про цю жіночу таємницю.
Коли ми випадково зустрілися тієї ночі, я сказав:
— Отомі, у мене кепська новина.
— Якщо ти так говориш, то вона справді страшна.
— Серед наших ворогів — де Гарсіа.
— Це я знаю, чоловіче мій!
— Звідки?
— З твоїх очей, — відповіла вона. — У них — ненависть.
— Схоже, що година його торжества близько, — сказав я.
— Не його, а твого торжества, коханий. Ти розквитаєшся з ним за все, але перемога дістанеться тобі дорогою ціною. Не питай ні про що, я відчуваю це серцем. Поглянь! — вона вказала на засніжене верхів’я вулкана Хака, що рожевіло в промінні світанку. — Бачиш, “Королева” вже надягає свою корону. Тобі треба йти до воріт — іспанці скоро підуть на штурм.
Ще не встигла вона договорити, а за міськими стінами пролунав заклик бойової сурми. У передсвітанковій імлі я побачив зі стіни іспанське військо, що вишикувалося для нападу. Але іспанці не квапилися. Штурм почався тільки на світанні.
Спочатку іспанці почали скажену канонаду, яка рознесла в тріски колоди воріт і збила верхівку спорудженого насипу. Раптом обстріл припинився. Знову засурмили, і ударна колона з тисячі тласкаланців, за якими просувалися іспанські солдати, кинулась у напад. З трьома сотнями воїнів я чекав їх за насипом.
Ми тричі відкидали ворога нашими списами і стрілами, але четверта хвиля нападників ринула через насип і рів. Битися з таким огромом ворогів на відкритих вулицях було безнадійно, і ми відступили до іншого валу.
Тут битва поновилася. Друга барикада була споруджена на совість, і нам вдалося протриматися десь зо дві години. Але втрати були великі, і нам знову довелося відступити. На нас накотився новий штурм, знову відчайдушна сутичка, запеклий опір і наш відхід. Так тривало упродовж усього дня! З кожним часом нас ставало все менше, руки від утоми вже не тримали зброї, але ми продовжували битися, як несамовиті. На двох останніх барикадах пліч-о-пліч зі своїми чоловіками і братами билися сотні жінок.
Іспанцям удалося увірватися на останній насип лише під вечір. У сутінках уцілілі воїни встигли добігти до храмового двору перед теокалі і сховатися під захистом його стін.
Розділ XXXV
ОСТАННЄ ЖЕРТВОПРИНЕСЕННЯ ЖІНОК
У світлі пожеж, що палали по всьому місту, я провів огляд своїх сил. Тут скупчилося тисячі дві жінок, безліч дітей, але боєздатних воїнів залишилося не більше чотирьохсот.
Для того, щоб продовжувати боротьбу, решта мали знайти собі притулок в іншому місці. Скликавши старійшин племені, я запитав, як бути далі. Порадившись, вони вирішили, що всі поранені, старі і діти, а також ті, хто схоче до них приєднатися, цієї ж ночі постараються вибратися з міста, а якщо їх зупинять, то віддадуться на милість іспанців. Я не став заперечувати. Смерть загрожувала бідолахам усюди, і де вони її зустрінуть — це вже не мало значення.
З натовпу відібрали десь півтори тисячі людей. Опівночі ми відкрили перед ними ворота храмового двору. Яке це було жахливе видовисько! Тут дочка обіймала старезного батька, там чоловік назавжди прощався з дружиною, тут мати востаннє цілувала своїх дітей, і звідусіль лунали болісні, стражденні прощальні слова. Закривши руками обличчя, я запитував себе: “Якщо Бог милосердний, чому ж він терпить ці злочини, від яких розривається серце?”.
Потім я запитав Отомі, чи не відіслати разом з усіма і нашого сина, видавши його за дитину з простої сім’ї.
— Ні, — рішуче заперечила вона. — Хай краще помре разом з нами, але не буде рабом іспанців.
Нарешті ворота зачинилися. Невдовзі ми почули сигнал тривоги іспанських вартових, потім пролунали постріли і крики.
— Тласкаланці напевне уб’ють їх, — прошепотів я.
Проте я помилився. Убивши кількох, іспанці нарешті побачили, що перед ними беззбройна юрма жінок, дітей і старих. Воєначальник Берналь Діас, людина хоча й груба, але милосердна, наказав негайно припинити побоїще. Відібравши для продажу в рабство більш-менш працездатних чоловіків, а також дітей, які могли витримати далеку дорогу, він відпустив решту. Де знайшли прихисток ці убиті горем люди і що з ними сталося — я не знаю.
Цю ніч ми провели на храмовому дворі, але на світанку я наказав усім підліткам і жінкам піднятися на теокалі. Всього їх залишилося з нами близько шестисот. Майже всі дівчата і заміжні жінки, які були ще молоді і вродливі, відмовилися покинути наш прихисток.
З трьома сотнями воїнів я сховався за стінами храмового двору, чекаючи нападу іспанців. Він почався уранці. Ополудні, попри всі наші зусилля, ворог узяв стіну приступом. Втративши майже сотню людей, ми були змушені відступити до піраміди.