Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
— З Ізабеллою де Сигуенса, кузене. Тоді і я попрощався з нею навіки, щоб передати тобі її передсмертне слово. Нині вона чекає на тебе разом зі своєю дитиною.
Де Гарсіа здригнувся і продовжував:
— Ми знову зустрілися в океані. Ти з’явився із хвиль. Я не встиг убити тебе перед очима у всіх. Я гадав, що ти однаково помреш у трюмі серед рабів. Але навіть океан був до тебе милосердний, хоча я думав, що позбувся тебе назавжди. І тоді, коли я катував тебе — страх зробив мене жорстоким. Проте ти втік. Я мандрував світом, побував в Іспанії, в інших країнах, потім знову повернувся до Мехіко, але, де б я не був, ті ж самі примари мертвих і мої жахи усюди переслідували мене, і не було мені ні удачі, ні щастя. Лише недавно я приєднався до загону Діаса. Мені казали, що
— За що ти убив мого сина?
— А хіба він не нащадок твоєї матері? Хіба я не міг загинути від його руки? Він помер, і я радий, що убив його, хоча його привид тепер переслідуватиме мене разом з іншими тінями.
— Досить, у тебе є меч, — захищайся!
— Не можу! — простогнав де Гарсіа. — Я приречений…
— Як хочеш, — сказав я і підняв меча.
Де Гарсіа відсахнувся і почав задкувати, з жахом дивлячись мені просто в обличчя, як щур перед удавом, готовим його проковтнути. Так ми дійшли до краю кратера. Страхітливе видовище відкрилося переді мною, коли я заглянув вниз. Там, на величезній глибині у клубах диму зловісно клекотіла розжарена лава. Задушливий, пекучий сморід отруював нагріте повітря.
Коли де Гарсіа побачив дно кратера, він завив, наче звір. Раптом він впав у безум і почав битися. Але не зі мною.
Здавалося, він мене більше не бачив, проте бився відчайдушно, вражаючи невидимого ворога. Дюйм за дюймом відступав він до краю кратера. Раптом пронизливо зойкнувши, неначе його уразили в серце, де Гарсіа широко розкинув руки, упустив меча і навзнак звалився в жерло вулкана.
Я одвернувся, щоб більше нічого не бачити. Але що це було і хто завдав де Гарсіа останнього, смертельного удару?
Розділ XXXVIII
ПРОЩАННЯ З ОТОМІ
Так я виконав обіцянку, дану батькові, і помстився де Гарсіа. Вірніше, я бачив, як відбулася покара, бо, яка не страшна його смерть, він помер не від моєї руки. Де Гарсіа помер від страху. І я тут же пошкодував, що він загинув саме так, бо, коли крижаний неприродний спокій залишив мою душу, я зненавидів його ще сильніше, аніж раніше. Я шкодував, що не убив його власною рукою, і шкодую дотепер! Дехто, може, стане мене засуджувати, бо нам заповідано прощати своїх ворогів, але це всепрощення я полишаю Господові.
Коли де Гарсіа щез у прірві, я почвалав додому. Точніше, не додому, бо його у мене більше не було, а до зруйнованого міста внизу.
Спускатися крижаним схилом було набагато важче, ніж підніматися. Тепер я знов став таким, як усі, змученим і пригніченим. Мені було так гірко, що якби я оступився на льоду, я не став би про це шкодувати.
Але я не оступився і врешті-решт досяг снігового покриву, де йти було набагато легше. Отже, я дотримав своєї клятви і помстився. Але якою ціною! Я втратив свою наречену, любов моєї юності; двадцять років я був вождем індіанців, але плем’я моє переможене, прекрасне місто зруйноване, а я убогий і бездомний, і хтозна чи поталанить мені уникнути смерті або рабства. Але все це я міг би пережити, лише з жахливою смертю свого останнього сина, єдиної відради мого самотнього життя, я примиритися не міг.
Любов до дітей стала єдиною пристрастю моїх зрілих років. Я любив їх, і вони любили мене. Я виховував їх з дитинства, і вони були в душі англійцями. І ось нещасний випадок, хвороба і меч відняли у мене всіх трьох, і я залишився сам-один. Кажуть, що час лікує всі рани. Брехня! Я старий, і я це знаю.
І ось я впав на сніговий схил вулкана, де до мене не ступала жодна нога людини, і заплакав так, як чоловік плаче лише раз у житті.
Мені вдалося дістатися до міста тільки надвечір, бо шлях був неблизький, а я знесилів і ледве брів. Біля палацу мене зустрів капітан Діас зі своїми товаришами. Солдати мовчки зняли капелюхи з поваги до мого горя, а Діас запитав:
— Вбивця сконав?
Я кивнув і пройшов повз них до своєї кімнати. Отомі сиділа сама, холодна і прекрасна, немов статуя з мармуру.
— Я поховала сина поряд із прахом братів і прадідів, — відізвалася на мій погляд Отомі. — Твоє серце не витримало б, якби ти його побачив. Вбивця помер? — запитала Отомі точнісінько так, як і Діас.
— Так.
У декількох словах я розповів їй усе.
— Ти мав убити його сам. Кров нашого сина не відомщена.
— Авжеж. Але тієї миті я не думав, про помсту! бо бачив, як вона уразила його згори. Можливо, це й на краще. Я надто пізно зрозумів, що не повинен був брати її на себе. Є вищий суддя.
— Неправда! — промовила Отомі. — Я цьому не вірю. На твоєму місці я б порізала його на шматки і тільки потім віддала в лапи дияволам — не раніше! Але навіщо розводитися про це? Все скінчено, все мертве, і моє серце теж.
Уночі вона раптом розбудила мене:
— Прокинься, я хочу з тобою поговорити!
— Говори, — озвався я.
— Я не могла заснути. Ми зустрілися багато-багато років тому. Ох, як добре я пам’ятаю той день! Уперше я побачила тебе при дворі мого батька Монтесуми в Чапультепеку, побачила і покохала. Я любила тебе завжди. Мене не страхали чужі боги!
— Чому ти говориш про це, Отомі? — запитав я.
— Бо мені так хочеться. Можеш ти подарувати одну годину тій, яка віддала тобі все? Пам’ятаєш, як ти відштовхнув мене? О, я гадала, що помру від ганьби, коли добилася, щоб мене призначили тобі за дружину, а ти натомість заговорив зі мною про дівчину за морем, про цю Лілі, чий перстень дотепер у тебе на пальці. Але я полюбила тебе ще більше за твою чесність, а інше ти знаєш.
Ти став моїм, бо я зважилася лягти поруч з тобою на жертовний камінь. Тоді ти поцілував мене і сказав, що любиш. Але ти ніколи не любив мене остаточно і безповоротно. Ти весь час думав про цю Лілі. Я знаю це й зараз, хоча й прагнула себе одурити. Колись я була вродлива, а для чоловіків це щось важить. Я була віддана тобі, і раз чи двічі ти сам гадав, що любиш. Але зараз я жалкую, що теулі наспіли вчасно і не дали нам померти разом на вівтарі. Я шкодую про це тільки через себе. Ми врятувалися, і для мене почалася нескінченна боротьба. Ти одружився зі мною, але ти не знав, хто твоя дружина. Ти знав, що я красива, ніжна, вірна тобі — все це так і було, — але ти не розумів, що я для тебе чужа, що я залишилася такою ж самою, якими були мої предки. Увесь цей час я жила за звичаями свого народу і ніколи не могла забути своїх богів. Я намагалася їх відринути, але настав час, і вони помстилися мені. Я не пам’ятаю, що робила тої ночі, коли ти побачив мене на теокалі під час жертвопринесення Уїцилопочтлі. Всі ці роки ти був вірний мені, і я народжувала тобі дітей, яких ти любив. Але ти любив їх тільки заради них самих, а не заради мене. У глибині душі ти ненавидів мою кров, яка змішалася з твоєю, в їхніх жилах. Адже ти й мене любив лише наполовину. Ця жорстока розполовинена любов мало не звела мене з розуму. Але потім і вона померла, коли ти побачив, як я, охоплена безумством, здійснювала стародавній обряд моїх предків на теокалі. Тільки тоді ти збагнув, хто я така. Я дикунка!
І ось наших дітей, що поєднували нас, немає. І разом з ними померла твоя любов. Але я залишилася — як живе нагадування про минуле. Але тепер і я вмираю.
Я кинувся до неї, але Отомі відвела мої руки:
— Ні, мовчи і слухай! У мене обмаль часу. Коли ти заборонив мені звертатися до тебе, як до чоловіка, я зрозуміла, що все скінчено. Я підкорилася.
Я відірвала тебе від свого серця, і скоро перестану бути твоєю дружиною. Але вислухай! Зараз ти пригнічений горем. Тобі здається, що щастя вже неможливе. Але це не так. Ти в розквіті зрілих років, і ще повний сил. Повертайся до своєї країни, там ти зустрінеш ту, що чекала тебе стільки років. І тоді далека жінка, принцеса згаслого роду, перетвориться на слабке видіння, і всі ці роки здаватимуться тобі тільки сном. Лише любов до померлих дітей залишиться. Ти любитимеш їх завжди, і туга за мертвими, страшніше од якої немає нічого на світі, гнітитиме твою душу вдень і вночі аж до скону, і я цьому рада, бо, думаючи про них, ти іноді згадуватимеш мене. Це все, і в цьому я вища за твою Лілі. Знай, теулю, вона не народить тобі нікого, хто б міг затьмарити в твоєму серці любов до моїх дітей!