Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
— Якщо ми звідси виберемося, — відповів іспанець, — ми не забудемо твою послугу, можеш не сумніватися. Але як ми перетнемо відкритий майданчик у таку місячну ніч просто перед очима у цих відьом?
— Все одно треба спробувати, — відповів я. — Іншого виходу немає.
На щастя, у таборі іспанців нарешті помітили, що відбувається на вершині теокалі. Почалася скажена стрілянина з гармат і мушкетів. Одночасно великий загін іспанців рушив через храмовий двір на штурм — вони ще
Але усе це ніяк не завадило ритуалу жертвопринесення. Гуркіт гармат, перелякані і люті крики іспанських солдатів, свист куль, тріск полум’я пожеж змішалися з диким гімном смерті, посилюючи загальне сум’яття і безладдя і полегшуючи тим моє завдання.
Мій друг з найвірнішими людьми уже були поряд. Пригнувшись, я кількома швидкими ударами ножа перерізав вірьовки іспанців. Ми збилися в купу, заховавши п’ятеро іспанців усередині, я вихопив меча і гукнув:
— Теулі штурмують теокалі! Ми їх відкинемо!
Я не збрехав, бо довга колона іспанців уже почала підійматися спіральними сходами. Нас ніхто не затримав — усі були поглинуті жертвопринесенням.
Уже на сходах я зітхнув спокійніше: тепер ми принаймні сховалися від очей жінок. Ми бігли донизу спіраллю так швидко, як тільки могли, поки, нарешті, не досягли завороту, за яким починалося урвище.
Загін супротивника підійшов до цього ж завороту одночасно з нами. Іспанські солдати безпорадно товпилися біля підніжжя урвища, шаленіючи з відчаю, бо тепер вони були безсилі якось допомогти своїм товаришам. Ми їх не бачили, зате чули дуже добре.
— Нам кінець, — пробурмотів старий іспанець. — Сходи зруйновані, а спускатися схилом піраміди — вірна смерть.
— Нічого подібного, — відповів я. — Футів за п’ятдесят унизу сходи цілі. Ми вас спустимо поодинці на мотузці.
Не гаючи часу, мої воїни взялися за справу. Обв’язавши першого солдата мотузкою під пахвами, ми обережно спустили його просто на руки іспанцям, які зустріли свого товариша, немов воскреслого з мертвих. Останнім був старий іспанець.
— Прощавай, — сказав він мені. — Хоч ти й зрадник, Бог не забуде твого милосердя. Може, ти підеш зі мною? Тебе не чіпатимуть, ручаюся своїм життям і честю. Ти казав, що залишився християнином. Хіба це місце для християн? — і він показав рукою вгору.
— Авжеж, не місце, — відповів я. — Але піти з тобою я не можу. Там моя дружина і син, і коли треба буде, я помру разом з ними. Якщо хочеш мені віддячити, постарайся краще врятувати їхнє життя — про своє я не турбуюся.
— Постараюся, — сказав іспанець, і ми благополучно спустили його вниз.
А в храмі продовжувалася страшна оргія. Живими залишилося тільки двоє індіанців. Жерці знемагали від утоми.
— Де теулі? — пронизливо закричав хтось. — Швидше тягніть їх на вівтар!
Але теулі зникли: їх шукали всюди, проте знайти не могли. Сховавшись у тіні, я голосно проголосив зміненим голосом:
— Бог теулів узяв їх під своє крило! Уїцилопочтлі не може здолати бога теулів!
Мої слова тут же підхопили і почали повторювати на всі лади.
— Бог укрив теулів своїми крилами! — кричали жінки. — Принесемо ж на вівтар тих, кого він відкинув, і порадіємо!
Невдовзі останніх полонених було кинуто на жертовний камінь. Я гадав, що цим усе скінчиться, але помилявся.
Жінки зібралися на краю верхнього майданчика і якийсь час до чогось готувалися. Разом з ними були тільки жерці; решта чоловіків стояла купками осторонь, похмуро спостерігаючи за приготуваннями жінок. Ніхто не намагався зупинити їх чи відрадити.
У храмі біля жертовного каменя залишилася тільки одна жінка — Отомі, моя дружина.
Це було сумне видовище. Збудження або, вірніше, безумство полишило її, і вона стала колишньою Отомі, такою, як я її знав. Нажахано вдивлялася вона то на останки розтерзаних жертв, то на свої руки, немов вони були обагрені кров’ю, і здригалася від однієї лише думки про те, що вони вчинили.
Я торкнувся її плеча.
— О чоловіче мій любий! — тільки й змогла вона видихнути.
— Так, це я, — відповів я, — але не називай більше мене своїм чоловіком.
— Що я накоїла! — простогнала Отомі і впала безтямно мені на руки.
Бідолашна Отомі, напевно, була одержима духом Уїцилопочтлі точнісінько так, як колись вакханки у Греції були одержимі духом Діоніса і могли розтерзати кожного стрічного.
Розділ XXXVІ
НА МИЛІСТЬ ПЕРЕМОЖЦЯ
Я підняв Отомі на руки і відніс в одне з приміщень храму. Тут сховалися діти і серед них був мій син.
— Тату, що з мамою? — запитав хлопчик. — Чому вона замкнула мене з цими дітьми?
— Мати твоя непритомна, — відповів я. — А сюди вона тебе замкнула, бо тут безпечно. Доглянь за нею, поки я повернуся.
— Гаразд, тату, — промовив хлопчик — Тільки я вважаю, що моє місце поруч з тобою, — адже я майже дорослий! Я хочу битися з іспанцями, а не панькатися з хворими жінками.
— Про це й не думай! — сказав я. — Прошу тебе, синку, сиди тут, поки я за тобою не прийду.
Я вийшов з приміщення, причинивши за собою двері. Але через хвилину я вже пошкодував, що сам не залишився там, бо від видовища, що постало перед моїми очима, кров холонула в жилах.