Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
Але Діас допитувався вражено:
— Помер? Чому він помер?
— Де Гарсіа! Я бачила, як він виходив, — промовила Отомі і, піднявши догори руки, як сніп, упала біля порога.
Тої миті серце моє розбилося навіки. Відтоді вже ніщо не в змозі по-справжньому його схвилювати, і лише цей спогад терзає мене день у день, і так буде до останнього мого подиху, аж поки я не зустрінуся з моєю любою дитиною.
— Ну що, Берналю Діасе? — вигукнув я хрипким голосом. — Ми правду я тобі казав про твого товариша?
І я вискочив з кімнати. Капітан Діас із вартою кинулися за мною.
Вибігши з палацу, ми повернули до іспанського табору, але не встигли зробити і ста кроків, як побачили
— Стій! — гукнув Берналь Діас.
— Хто сміє мені наказувати? — пролунав голос де Гарсіа.
— Я, твій капітан! — загримів Діас. — Стій, сатано, вбивце, або я тебе зарубаю!
Я побачив, як де Гарсіа здригнувся і зблід.
— У вас дивні манери, сеньйоре, — промовив він. — Якщо зволите…
Але цієї миті де Гарсіа помітив мене. Я вирвався з рук Діаса, який мене утримував, і кинувся до Гарсіа. Я не вимовив жодного слова, але він, напевно, зрозумів, що я знаю все і що йому немає порятунку.
Де Гарсіа глянув попереду — вузький прохід за моєю спиною був перегороджений солдатами. Я підходив усе ближче, проте він раптом круто пришпорив коня і помчав вулицею, що вела до вулкана Хака.
Де Гарсіа рятувався втечею, а я його переслідував невідступно, як мисливський пес. Спочатку він набагато випередив мене, але невдовзі дорога пішла в гору, і тут він уже не міг мчати галопом. Місто, точніше, руїни, залишилися далеко позаду. Ми рухалися тепер вузькою стежкою, якою отомі приносили з вулкана сніг спекотної пори року. Біля межі снігів стежка уривалася: вище не насмілювався заходити жоден індіанець.
Ми підіймалися цією стежкою, і в серці моєму клекотіла зловтіха, бо я знав, що збочити з неї нікуди — обабіч чорніла прірва або прямовисні скелі. Де Гарсіа все частіше позирав то праворуч, то ліворуч, то вперед, на сніговий купол, увінчаний полум’ям, що піднімалося догори. І лише назад він не озирався: за ним назирці ішла смерть.
Нарешті де Гарсіа спинився біля межі снігів, де стежка зникала, і вперше озирнувся. Я був від нього кроків за двісті. Він вагався якусь мить; у величній тиші я чув хропіння його коня. Потім він знов погнав коня вгору.
Дорога була лише одна — по самісінькому гребеню гірського пасма, засніжені схили якого були такі стрімкі, що на них не утримався б ні кінь, ні людина.
Сніговий гребінь ставав усе стрімкіший, а кінь уже вибився з сил. На такій висоті йому було важко дихати. Марно де Гарсіа терзав шпорами благородну тварину — він не міг більше зробити ні кроку і раптом кінь повалився на сніг. Я думав, що тепер-то де Гарсіа зупиниться, але навіть я не уявляв собі всієї глибини його жаху. Виборсавшись із стремен, де Гарсіа дерся по кризі. Він перестрибував від тріщини до тріщини, чіпляючись за гострий шорсткий лід, що стирчав, як щетина на спині у дикобраза. Горе подорожньому, якщо він посковзнеться І Тоді ніщо не затримає його падіння, і, перш ніж він докотиться до пухкого снігу, тисячі гострих, як ножі, виступів обдеруть з нього м’ясо до кісток. Я боявся, що це станеться: тоді помста вислизнула б від мене. Тому я кричав йому знизу, підказуючи, куди потрібно ставити ногу, і він — дивна річ! — беззаперечно підкорявся мені, забувши від жаху про все на світі. Про себе я не думав. Я знав, що не впаду.
Весь цей час ми дерлися до вогненної вершини Хаки при яскравому місячному сяйві, але раптом перший промінь сонця торкнувся гори — і полум’я, що освітлювало зсередини гігантський стовп диму над кратером, відразу примерхло. Зате вся крижана шапка заіскрилася в яскраво-червоному промінні; ми повзли по ній, як дві чорні мухи, а внизу під нами ще клубочилася нічна імла. Це було дивовижне і страхітливе видовисько.
Де Гарсіа стояв на лаві біля підошви кратера.
“Ну, тепер-то він напевно зупиниться, — подумав я. — У нього є меч, і йому неважко буде убити мене, коли я переповзатиму з криги до гарячої лави”. Очевидно, де Гарсіа теж подумав про це, бо він обернувся до мене з сатанинською гримасою, але тут же знову почав дертися вгору. Я нічого не міг збагнути. Де ж він сподівається від мене сховатися? Кроків за триста від нас клекотів кратер, викидаючи в небо клубки пари і диму, а під ним громадилися застиглі потоки лави, часом такої гарячої, що по ній важко було ступати. Відчувалося, що де Гарсіа втомився. Тепер уже він ледве чвалав, а я невідступно йшов за ним, зводячи подих.
Ось він наблизився до краю кратера і заглянув униз. Невже він кинеться туди? Але куди там! Круто обернувшись, де Гарсіа вихопив меча і пішов на мене.
За кілька кроків від мене, там, де я не міг дістати його мечем, де Гарсіа спинився. Я сів на уламок лави. Який вираз обличчя у нього був! Обличчя вбивці перед розплатою. Шкода, що я не художник, бо словами неможливо описати ці запалі червоні очі, скрегіт зубів і губи, що тремтіли. Я гадаю, що коли сам диявол, ворог роду людського, викине свій останній козир і погубить останню душу, він перед смертю матиме такий самий вигляд.
— Ну ось ми і здибалися, де Гарсіа, — мовив я.
— Чого ти тягнеш? — прохрипів він. — Убий мене, і покінчимо з цим!
— Куди поспішати, кузене? Я шукав тебе двадцять років, — навіщо ж нам відразу розлучатися? Погомонімо трохи! Я сподіваюся, ти вдовольниш мою цікавість. За що ти заподіяв стільки горя мені і моїм рідним? Адже ж має бути якесь пояснення твоїй безглуздій тупій жорстокості!
Я говорив з ним спокійно і байдуже, я не відчував ані найменшого хвилювання, у душі була пустка. Я міг уже без туги думати про мого убитого сина; для мене він не був мертвий, бо я сам був усього лише часткою всеосяжної природи, куди входила і смерть. Навіть про де Гарсіая думав без ненависті, немов і він був пішаком у чиїйсь руці. Але водночас я знав, що він тепер цілком у моїй владі, що він мені скаже правду.
— Ще змалку я покохав твою матір, кузене, — почав він поволі, над силу вимовляючи кожне слово. — Лише її я любив усе життя, а вона ненавиділа мене і боялася моєї жорстокості. Потім вона полюбила твого батька. Я виказав його інквізиції, сподіваючись, що його замучать і спалять, але вона звільнила його і втекла з ним до Англії. Мене мучили ревнощі, я мріяв про помсту, проте твоя мати була далеко. Майже двадцять років я жив своїм темним життям, поки одного разу не опинився в Англії у справах. Тут я випадково дізнався, що твоя мати і батько живуть поблизу Ярмута, і мені до смерті захотілося побачити її — вбивати її я й не думав. Ми зустрілися в лісі, я побачив, що вона стала ще прекрасніша, і зрозумів, що кохаю її нестямно. Я запропонував їй на вибір: тікати зі мною або померти, і вона вибрала смерть. Я вже підняв було кинджал, але раптом вона зупинилася і сказала:
“Вислухай мене, Хуане! Я бачу передсмертне видіння. Так само, як я тікаю від тебе, ти тікатимеш від мого сина, і він скине тебе в безодню пекла серед вогню, скель і снігу”.
— Оце воно, те місце, кузене, — відлунив я.
— Про те, що сталося далі і як мені вдалося вислизнути, ти знаєш. Я утік до Іспанії і постарався все забути. Але не міг. Якось уночі в Севільї я побачив на вулиці людину, схожу на тебе. І мене охопив страх, такий великий, що я вирішив тікати до далекої Індії. Ти зустрів мене в ніч перед відплиттям, коли я прощався з однією сеньйорою.