Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
Поряд зі мною стояла велика миска з їжею і баклага з вином. Відчувши приплив сил, я жадібно накинувся на їжу і питво.
Тим часом матроси підняли з палуби чоловіка і викинули за борт. Я встиг помітити, що шкіра у нього була чорна. Потім троє чоловіків — з одягу я збагнув, що це офіцери — попрямували до мене, і я підвівся, щоб привітати їх.
— Сеньйоре, — мовив м’яким і ввічливим тоном один з офіцерів, — дозвольте привітати вас із чудовим… — Але тут він раптом осікся.
Невже я все ще марив? Голос був до болю знайомий! Я підвів очі, поглянув в обличчя незнайомця і упізнав Хуана де Гарсіа!
— Карамба! [76] — вигукнув де Гарсіа. — Яка зустріч! Вітаю вас, сеньйоре Томасе Вінґфілде. Погляньте, друзі, кого ми вивудили з моря! Цей молодик не іспанець, він англійський шпигун! Востаннє ми зустрілися з ним на вулиці в Севільї, де він намагався убити мене, бо я хотів видати його властям. А нині він опинився тут! Тільки з якою метою? Про це треба запитати у нього.
76
Карамба! — іспанська лайка.
— Це брехня, — заперечив я. — Я не шпигун, і в ці моря мене привела моя особиста справа. Я хотів відшукати вас.
— Ну що ж, це вам таки вдалося. Тільки чи не рано святкувати перемогу, сеньйоре? Негайно відповідайте, чи правда, що вас звуть Томас Вінґфілд і що ви англієць?
— Це правда, але я…
— Хвилинку! Чому ж тоді ваш дружок священик сказав мені, що ви пливли під ім’ям д’Айла?
— У мене були на те свої причини, Хуан де Гарсіа.
— Ви помилилися, сеньйоре. Мене звуть Сарседа, і мої товариші можуть це підтвердити. Колись я знав одного дворянина на ім’я де Гарсіа, але він давно помер.
— Ти брешеш! — вигукнув я, але один із попутників де Гарсіа ударив мене просто в зуби.
— Спокійно, друже, — зупинив його де Гарсіа. — не погань руки об цього щура. А якщо вже хочеш бити, то візьми краще палицю. Ви чули, друзі, він зізнався, що плив під чужим ім’ям і що насправді він англієць, один із ворогів нашої батьківщини. Можу додати, що я особисто знаю його як шпигуна, який уже робив замах на вбивство, — у цьому даю вам моє чесне слово. А зараз, сеньйори, оскільки ми представляємо тут його величність короля і користуємося всією повнотою влади, нам належить ухвалити йому вирок. Але щоб ніхто не подумав, що я можу піти проти закону через те, що цей англійський пес обізвав мене брехуном, я доручаю судити його вам.
Я знову спробував заговорити, але іспанець, який мене ударив, негідник із жорстокою пикою бандита, вихопив шпагу і заприсягнувся, що коли я відкрию рота, він проткне мене наскрізь. Після цього я волів за краще мовчати.
— Цей англієць матиме непоганий вигляд на реї! — втрутився той же іспанець.
Де Гарсіа байдужкувато насвистував якусь пісеньку. Він подивився вгору на щоглу, потім на мою шию, посміхнувся, і його погляд, сповнений ненависті, обпік мене, немов вогнем.
— У мене є краща пропозиція, — втрутився третій офіцер. — Якщо ми його повісимо, почнуться балачки. До того ж ми втратимо чималий бариш. А хлопець дужий і протягне в рудниках не один рік. Пропоную продати його разом з рештою вантажу. А якщо ви проти, я куплю його сам; мені такі у моєму маєтку стануть у нагоді!
При цих словах обличчя де Гарсіа аж зблідло. Йому, звичайно, хотілося позбутися мене раз і назавжди, але з обережності він вирішив не заперечувати.
— Щодо мене, — промовив він, роблено позіхаючи, — то я не проти. Бери його хоч задарма, приятелю! Тільки наглядай за ним в обидва ока, бо він всадить тобі стилета в спину.
Офіцер розреготався у відповідь:
— Навряд чи в нього буде така можливість! Я в рудники не спускаюся, а нашому субчику доведеться провести решту днів на глибині ста футів під землею! Та й зараз, я гадаю, тобі буде краще внизу, англійцю!
Офіцер гукнув матроса і наказав йому принести кайдани, зняті з мертвяка. Мене обшукали, відняли у мене все золото — ту дещицю, що лишилася, закували мене в ланцюги, з’єднані з кільцем на шиї, і потягли до трюму. Але перш ніж я туди потрапив, я вже здогадався, що це був за вантаж на кораблі. Він віз рабів, захоплених на Фернандині, — так іспанці називають острів Кубу. Він віз їх для продажу на Еспаньйолу. І я був тепер одним з них.
Не знаю, як описати усі жахіття трюму, куди мене привели. Він був низький, не більше шести футів заввишки, і раби в кайданах лежали просто в затхлій трюмній воді. їх було тут так багато, що вони могли лежати тільки приковані ланцюгами до кілець, припасованих до обшивки бортів. Загалом сюди упхнули не менше двохсот чоловіків, жінок і дітей, але тепер рабів стало менше. Уже померло з двадцятеро, і це вважалося мало, бо зазвичай іспанці заздалегідь списують як збиток третину або навіть половину “товару” своєї диявольської торгівлі.
Коли я опинився в трюмі, мене охопила смертельна слабкість. Я й так був ледве живий, і мене остаточно доконали огидний сморід і те, що постало переді мною при тьмяному світлі ліхтарів моїх тюремників, у цій жахливій ямі, куди не проникало ні світло, ні повітря. Мої поводирі потягли мене вперед, і незабаром я вже стояв, прикований до ланцюга посеред темношкірих чоловіків і жінок. Ноги мої були у трюмній воді.
Іспанці пішли, презирливо процідивши наостанок, що для англійця і таке лігво надто добре. Якийсь час я кріпився, затим сон чи непритомність здолали мене, і я занурився в морок. Так минула доба.
Коли я знову розплющив очі, поряд зі мною стояв з ліхтарем той-таки іспанець, якому мене продали чи віддали, і стежив за тим, як збивають кайдани з темношкірої жінки, прикованої до мого ланцюга. Вона була мертва; при світлі ліхтаря я встиг роздивитися, що померла вона від страшної хвороби, з якою мені дотепер не доводилося мати справу. Згодом я дізнався, що вона називається “чорною блювотою”. Жінка виявилася не єдиною жертвою: я налічив ще двадцятеро трупів, їх витягли з трюму один за одним. Багато інших рабів теж були хворі. Іспанці здавалися вельми стривоженими. Вони нічого не могли вдіяти з жахливою хворобою і вирішили хоча б очистити трюм і провітрити його, відірвавши кілька дощок палубного настилу над нашими головами. Якби вони цього не зробили, ми напевно б загинули. Я переконаний, що уникнув зарази лише завдяки тому, що найширший отвір у палубі виявився просто наді мною, і коли я випростався, наскільки дозволяв ланцюг, то міг дихати порівняно чистим повітрям.