Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
Роздавши нам воду і прісні коржики, іспанці пішли. Воду я з жадібністю випив, але коржики їсти не зміг, бо вони виявилися цвілими. Те, що я бачив і чув довкола, було таке страшне, що не хочеться про це й писати. Сонце нагрівало палубу, і ми знемагали від спеки. Відчувалося, що судно знерухоміло: я зрозумів, що вітру немає і ми дрейфуємо. Зіп’явшись на ноги, я уперся п’ятами в стрингер — поздовжнє кріплення корабля, а спиною — об борт. Мені було видно ноги тих, хто ходив палубою. Раптом перед моїми очима пропливла сутана священика. Я подумав, що, може, це мій попутник, з яким ми врятувалися після корабельної аварії, і
Священик сказав, що на морі штиль, і на кораблі лютує моровиця, яка згубила третину команди. Він додав, що їх уразила небесна кара за жорстокість і лиходійства.
На це я йому відповів, що кара небесна спіткала не тільки загарбників, але й захоплених, і запитав, де зараз де Гарсіа, або, як його тут називали, Сарседа.
Священик повідомив, що сьогодні вранці той захворів. Новина ця невимовно втішила мене, бо коли я ненавидів де Гарсіа й раніше, то легко уявити, як зненавидів його тепер.
Після цього священик пішов, але невдовзі повернувся. Він приніс мені води з лимонним соком, яка здалася мені божественним нектаром, доброї їжі і фруктів. Усе це він передав мені крізь отвір у палубі. Я ледве ухопив їжу своїми закутими руками і тут же з’їв усе до крихти. Потім, на превеликий мій жаль, священик пішов.
Минув день, за ним — нескінченно довга ніч. Нарешті в трюмі знову з’явилися іспанці. Цього разу їм довелося витягти сорок трупів, а хворих за цей час стало ще більше. Коли іспанці пішли, я знову підвівся і став чекати мого друга священика. Але він так і не з’явився.
Розділ XII
ТОМАС НА БЕРЕЗІ
Я простояв понад годину і мало не скрутив собі в’язи, виглядаючи свого добродійника. Нарешті, коли я вже ледве не впав на дно трюму, бо не міг більше триматися в такій скоцюрбленій позі, в отворі між дошками промайнув край жіночої сукні. Я упізнав одну з жінок, що була з нами в човні.
— Сеньйоро! — зашепотів я. — Заради Бога, вислухайте мене! Це я, д’Айла! Я тут, серед рабів, мене закували в ланцюги.
Жінка здригнулася, але потім так само, як і священик, присіла на палубі, і я розповів їй про жахіття трюму і про те, як я потрапив сюди, не знаючи, що їй уже все відомо.
— На жаль, сеньйоре, — відповіла вона мені, — наші справи ненабагато кращі. Страшний мор губить усіх. Шість матросів уже померло, а тих, хто хрипить в агонії, — ще більше. Краще б ми тоді потонули разом з усіма! Ми врятувалися від шторму, а потрапили просто в пекло. Моя мати померла, мій маленький братик помирає.
— Де священик? — запитав я.
— Він помер уранці; його щойно скинули в море. Перед смертю він розповів мені про вас і просив допомогти вам, якщо буде змога. Але він говорив уже зовсім безладно, і я подумала, що він марить. До того ж, чим я можу вам допомогти?
— Може, ви зумієте роздобути їжу і питво, — відповів я. — Шкода нашого друга, хай Господь прийме його душу. А що капітан Сарседа? Він уже помер?
— Ні, сеньйоре, він єдиний, кому вдалося подолати заразу, і тепер він одужує. Пробачте, я повинна йти до свого брата. їжу я вам зараз принесу.
Вона пішла, але скоро повернулася з їжею і флягою вина, захованою в складках одягу. Я знову наситився і подякував за її доброту.
Так ця жінка годувала мене два дні, приносячи їжу ночами. Другої ночі вона сказала, що її маленький братик помер, а з команди залишилося всього п’ятнадцятеро здорових матросів і один офіцер. Сама вона відчувала, що захворює. Ще вона сказала, що запаси води на судні закінчуються, а їжі не залишилося. Після цього я її вже більше не бачив і гадаю, що вона теж померла. Через двадцять годин після її останніх відвідин я сам залишив клятий корабель.
Упродовж дня ніхто не навідався до трюму, щоб нагодувати рабів або хоча б доглянути за ними. Утім, більшість із них уже не потребувала ніякого догляду. Лише дехто залишився живий, але й ті, наскільки я міг розгледіти, були уражені хворобою. Сам я так і не заразився, напевно завдяки тому, що мав на той час завидне здоров’я, що рятувало мене від усіляких застуд і недуг. До того ж їжа моя була набагато кращою. Але я відчував, що довго не протягну. Закутий у ланцюги серед жахливої плавучої труни, я мріяв про смерть, як про солодке позбавлення від усіх цих жахів і страждань.
Так минув ще один день, такий само задушливо-спекотний. Настала ніч, сповнена диких криків і хрипіння вмираючих. Але мені все ж таки вдалося заснути, і уві сні я бродив з коханою берегом рідного Уейвні.
Під ранок мене розбудив брязкіт заліза. Розплющивши очі, я побачив, що кілька іспанців при світлі ліхтарів збивають кайдани з усіх рабів підряд — і з мертвих, і з живих. Звільнивши тіло раба від ланцюгів, вони накидали на труп або на вмираючого мотузяну петлю, а потім ті, хто був нагорі, витягували його через люк на палубу. Після цього за бортом чувся важкий сплеск, що завершував справу. Я зрозумів, що іспанці вирішили викинути всіх рабів у море через брак води в надії, що це, можливо, врятує від зарази тих, хто ще був живий.
Іспанці посувалися до мене все ближче. Між ними і мною залишилося тільки двоє темношкірих рабів, один мертвий, а другий живий; після них була моя черга. Я роздумував, що робити далі: сказати, що я здоровий, що хвороба мене не зачепила, і вимолити собі життя чи підкоритися і опинитися за бортом? Мені дуже хотілося жити, але я поклав собі не робити ані найменших зусиль і зустріти смерть, як милосердну рятівницю. До того ж я знав, що будь-яка моя спроба зберегти життя наперед приречена на невдачу. Іспанські моряки збожеволіли від страху і думали лише про те, щоб якнайскоріше позбутися рабів, які вимагали води і, найголовніше, були, на їхню думку, джерелом зарази. Тому я прочитав усі молитви, які тільки міг пригадати, і приготувався до смерті. Але яка не була тверда моя душа, бідна плоть здригалася, налякана близьким кінцем і тим незвіданим, що на неї чекало.
Відправивши нагору мого ще живого сусіда, прикованого поряд, іспанці узялися за мене. Напівголі матроси трудилися затято, прагнучи покінчити з ненависною роботою. Вони обливалися потом і, щоб не втратити свідомість, раз по раз ковтали виноградну горілку.
— Цей теж ще живий і, схоже, не хворий, — промовив один моряк, збиваючи з мене кайдани.
— Живий він чи мертвий, кінчай з ним швидше! — злобно озвався іспанець, і я упізнав того офіцера, якому був відданий у рабство. — Цей англійський собака приніс нам нещастя. У нього лихе око. За борт його! Хай там спробує зурочити акул!