Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
— Ні, святий отче, це не я. Я бачив Ізабеллу де Сигуенса лише одного разу, і ніколи не говорив з нею. Її спокусив не я, але я знаю цю людину. Його ім’я Хуан де Гарсіа.
— Он як? — швидко мовив чернець. — Вона нізащо не хотіла сказати його справжнє ім’я, навіть під загрозою тортур. Нещасна заблудла душа, вона була щира в своїх помилках. Об чім же ти хочеш з нею говорити, сину мій?
— Я хочу у неї дізнатись, куди втік цей чоловік. Він мій ворог, і я переслідуватиму його, як переслідував дотепер. Він заподіяв мені і моїй сім’ї куди більше зла, ніж цій бідній дівчині. Не відмовте мені, святий отче, щоб я міг помститися йому за себе і за церкву.
— Господь сказав: “Мені
— Але спочатку треба передати отруту ігумені, бо я не хочу давати її сам. Візьміть цей флакон, матінко, і вилийте його в чашу з водою. Змочіть як слід губи і язик немовляті, а решту дайте матері і простежте, щоб вона все випила. Перш ніж буде встановлена остання цеглина, вони міцно заснуть і більше вже не прокинуться.
— Я це зроблю, — пробурмотіла ігуменя. — Відпущення додає мені сміливості, і я це зроблю в ім’я любові і милосердя.
Я вдягнув рясу, чернець і ігуменя узяли ліхтарі і повели мене за собою.
Розділ X
СМЕРТЬ ІЗАБЕЛЛИ ДЕ СИГУЕНСА
Ми мовчки йшли довгим коридором, і я бачив, як крізь заґратовані дверні віконця келій за нами стежать очі черниць, живцем похованих у своїх склепах. Чого ж дивуватися, що жінка не побоялася смерті, лише б вирватися з цієї темниці до життя і любові! І ось за такий “злочин” вона мала померти! Ні, воістину Бог не забуде лиходійств цих святенників!
У дальньому кінці коридору ми спустилися сходами і зупинилися біля важких, кованих залізом дверей. Чернець відімкнув їх своїм ключем, впустив нас і знову замкнув зсередини. Звідси починався інший коридор, а за ним ще одні двері, де було місце страти.
Це було низьке сире підземелля, зовнішню стіну якого омивала річка; у мертвій тиші я чув, як дзюрчить вода.
У дальньому кутку цього похмурого склепу, тьмяно освітленого смолоскипами, двоє в грубих чорних рясах із глухими ковпаками на головах мовчки перемішували вапняний розчин, від якого в затхлому повітрі клубочилася пара. Поруч лежали акуратні штабелі каміння, а навпроти виднілася вирубана в товщі стіни ніша, схожа на велику труну, поставлену вертикально. Навпроти ніші стояло важке крісло з каштанового дерева. У тій самій стіні я помітив ще дві такі самі ніші, закладені брусами такого ж каміння. На кожній виднілася викарбувана дата. Одна ніша була замурована понад сто років тому, друга — років сімдесят.
Коли ми ввійшли в підземелля, в ньому не було нікого, окрім двох ченців-каменярів, але невдовзі з другого коридору до нас долинули звуки ніжного і урочистого співу. Двері прочинилися, ченці припинили роботу і відійшли від купи вапна. Звуки ставали дедалі лункішими. Незабаром я вже міг розрізнити слова: це була заупокійна меса. Потім з’явився і сам хор: вісім черниць із закритими вуалями обличчями попарно ввійшли крізь двері, встали в ряд біля протилежної стіни і замовкли. За ними ввійшла приречена у супроводі двох черниць, тоді — священик із розп’яттям у руках. На ньому була чорна сутана, і його напівбожевільне обличчя залишалося відкритим.
Усе це та й інші подробиці я запам’ятав, проте тоді мені здавалося, що я не бачу нічого, окрім обличчя нещасної жертви. Я її упізнав, хоча й бачив усього лише раз, та й то при місячному сяйві. Вона дуже змінилася: вродливе обличчя змарніло, було як із воску, і зараз на ньому виділялися тільки темно-червоні вуста та величезні, палахкі, немов зірки, стражденні очі. Але обличчя було те ж саме! Саме цю жінку я бачив якихось кілька місяців тому, коли вона говорила зі своїм невірним коханцем. Тільки тепер її струнка постать була оповита смертним саваном, по якому хвилею розсипалися чорні пасма волосся, і в руках вона тримала сонне немовля, судомно притискаючи його час від часу до грудей.
Біля порога своєї могили Ізабелла де Сигуенса зупинилася і почала зацьковано озиратися, немов волаючи про допомогу. Але марно її відчайдушний погляд чіплявся за закриті каптурами обличчя безмовних глядачів. Потім вона побачила нішу, здригнулася і напевно б упала, якби не черниці, — вони підхопили нещасну під руки, підвели до крісла і опустили на нього, як живий труп. Жахливий ритуал почався. Чернець-домініканець встав перед засудженою, оголосив про її злочин і сповістив вирок:
— Тож нехай вона, а разом із нею й дитя її гріха, полишаться наодинці з Господом, щоб він учинив з ними з волі своєї [73] !
73
Подібна жорстокість може здатися неймовірною і безпрецедентною, проте автор бачив сам у музеї Мехіко розрубане на частки тіло молодої жінки, колись замуроване в стіні монастиря. Там же було знайдено і тіло її дитини. Те, що її було страчено, не полишає найменших сумнівів. На тілі її збереглися сліди мотузки, якою вона була зв’язана. Таке було милосердя церкви колись! — Прим. авт.
Проте нещасна, мабуть, не чула ні вироку, ні напучень. Нарешті чернець завершив, перехрестився і, обернувшись до мене, сказав:
— Підійди до грішниці, брате мій, і поговори з нею, поки не пізно!
Після цього він наказав присутнім відійти в дальній куток підземелля, щоб вони не чули нашої розмови, і всі безмовно підкорилися. Мабуть, вони сприйняли мене за ченця, який мав сповідати засуджену.
Серце моє несамовито калатало, коли я підійшов ближче, нахилився до неї і заговорив над самим її вухом:
— Слухайте мене, Ізабелло де Сигуенса! — коли я вимовив її ім’я, вона здригнулася. — Де Хуан де Гарсіа, який вас спокусив і кинув?
— Звідки ви знаєте це ім’я? — запитала вона. — Навіть тортури не змогли у мене його вирвати.
— Я не чернець і не знаю ні про які тортури. Я той самий чоловік, який бився з де Гарсіа тої ночі, коли вас схопили, і який убив би його, якби не ви.
— Я його врятувала, і в цьому моя втіха.
— Ізабелло де Сигуенса, — продовжував я. — Я ваш друг, найщиріший і останній, в чому ви самі зараз переконаєтеся. Скажіть мені, де ця людина? Між нами є порахунки, які потрібно залагодити.
— Якщо ви мій друг, не мучте мене більше. Я нічого про нього не знаю. Кілька місяців тому він поїхав туди, куди ви навряд чи коли-небудь потрапите, до Індії [74] . Але і там вам його не знайти.
— Хтозна! Якщо ми все ж таки зустрінемося, чи не схочете ви що-небудь йому передати?
— Ні… Хоча… стривайте! Розкажіть йому, як померли його дружина і його дитина, і скажіть, що я зробила все, щоб інквізиція не дізналася про його справжнє ім’я, бо тоді його б спіткала така сама доля.
74
Тут і далі мова йде про Вест-Індію. — Прим. перекл.