Кораловий острів
Шрифт:
Тепер усе було налаштоване. Дужий бриз гнав шхуну до острова з швидкістю п'яти вузлів [11] на годину; незабаром я опинився за чверть милі від рифу й спрямував шхуну в протоку. Минаючи височезний вал прибою, я подивився на нього приязно, бо згадав, як прощався був з островом і боявся, що вже довіку його не побачу. Підпливши до підводного саду, я крутнув кермо. Шхуна зграбно нахилилася, повернула й спинилась якраз проти нашого куреня. Я побіг на ніс, спустив кітву, ухопив розпечену кочергу, приклав до гармати, й вона ревнула, розбудивши сонну луну й привітавши гори таким гучним пострілом, якого їм довелося чувати передньо тільки один раз!
11
Вузол — 1.87
Та хоч яке було разюче враження від першого пострілу, його годі порівняти з тим враженням, що справив цей. За мить із куреня вискочив майже голий Пітер; очі в нього з ляку вилізли на лоба. Він глянув, зойкнув і гайнув у кущі, наче заєць. Наступної миті точнісінько так учинив і Джек, женучи аж ніяк не повільніше за Пітера.
— Агов, хлопці! — крикнув я, не тямлячи себе з радощів. — Куди ви? Пітере! Джеку! Агов! Це я!
Вони почули мене вчасно, спинилися, повернулись, а коли я озвався до них ще раз, обоє, очевидячки, впізнали мій голос і побігли щодуху до берега. Де вже мені було стриматися! Скинувши піджака, я стрибнув за борт, а Джек і собі кинувся в море. За мить ми стрілися на глибокому, обнялися й, певна річ, пішли на дно! Ми ледве не задихнулися, але враз виринули й побачили Пітера, що борсавсь у воді, наче підстрелена качка, й то сміявся, то плакав, ковтаючи солону воду.
Мені бракує слів описати читачеві, що діялося, коли ми вилізли на берег мокрі, як хлюща. Ми й обіймались, і говорили бозна-що, і безладно вигукували. Сцену ту легше уявити, аніж змалювати, тому я запну завісу й відкрию її аж через три дні.
Майже весь той час Пітер смажив поросят, пік таро й плоди хлібного дерева, а також напихав мене бананами, сливами, картоплею та кокосами, а я розповідав йому й Джекові про всі ті страшні й дивовижні пригоди, що їх мені довелося зазнати, відколи я з ними розлучився. Коли я розповів до кінця, вони попросили мене переповісти все спочатку, а коли я знову скінчив, довелося розказувати втретє; вони ж уважно спухали, докидаючи свої зауваження. Їх дуже діткнула загроза, яка нависла над Аватеєю, і Пітер жахнувся на думку, що з бідолашної дівчини можуть зробити «довгу свиню». А Джек зціпив зуби й махнув кулаком: він, мовляв, жалкує, що не скрутив Тараро в'язи, і сподівається колись затопити-таки йому в пику. По тому, коли вони, за Пітеровим висловом, «виснажили мою пам'ять», я попросив розказати, як їм велося увесь той час і, зокрема, як вони вибралися з Діамантової печери.
— Коли ти вирнув з печери й попав у полон, — почав Джек, — ми чекали терпляче півгодини. По тому заходилися тебе картати: ти ж бо мав знати, що ми непокоїмося, а сам десь дівся. Минула година, і ми неабияк стривожились. Я зважився випливти на розгляд, хоч мені й було шкода бідолашного Пітера. Він-бо сказав: «Якщо ти не вернешся, мені доведеться тут сидіти довіку». Я пообіцяв йому, що берегтимусь, і він мене пустив, виявивши, правду казати, велику мужність!
— Так воно й було, — докинув Пітер, поглядаючи на Джека з-за величезної картоплини, що її він тим часом гриз.
— Ну от, — провадив Джек, — можеш собі уявити, як я занепокоївся, коли погукав тебе, а ти не озвався. Зразу я подумав, що пірати тебе вбили й кинули в кущі або в море. По тому мені спало на думку, що вбивати хлопця їм було ні до чого, мабуть, вони забрали тебе з собою. Подумавши про це, я помітив на півночі піратську шхуну, що ховалася за обрієм; я сів на скелі й стежив за нею, аж доки вона зникла з очей. Запевняю тебе, Релфе: плачучи за тобою, я пролив тоді більше сліз, аніж за все своє попереднє життя…
— Пробач мені, Джеку, — перебив
— Припни язика, Пітере, — гримнув на нього Джек. — Так от, коли шхуна щезла за обрієм, я вернувсь у печеру на превелику Пітерову радість і розповів йому все, що бачив. Ми поговорили, поміркували разом і вирішили пильно обшукати весь ліс, аби пересвідчитися, що тебе принаймні не вбито. Але як вибратися з печери без твоєї допомоги? Від самої думки про те Пітерові ставало млосно, та й я, казати правду, непокоївся, бо ніяк не міг сам один витягти Пітера з печери швидше, аніж ми вдвох його туди втягли; а він казав, що аби ми хоч на мить загаялися, то не втерпів би і вдихнув солоної води. Та іншої ради не було, і я намагався, як умів, потамувати його страх. «Ти ж бо, Пітере, — казав я, — не можеш тут жити». А він мені на те: «Звичайно, ні, Джеку; я можу тут тільки померти, а зовсім того не хочу, тож придумай, як мені зарадити». Я запропонував йому набрати повні легені повітря і звіритись на мене.
«А може, давай зробимо здорову торбу з кокосової тканини, накинемо її мені на голову й міцно зав'яжемо навкруг шиї, — сказав він, сумно всміхаючись. — То я хоч раз дихну повітрям під водою!»
«Шкода праці, — відмовив я. — Вона враз наповниться водою, і ти захлинешся. Якщо ти й справді не можеш стримати подих, то, мабуть, доведеться торохнути тебе по голові й витягти звідси непритомним».
Та Пітерові цей план не дуже сподобався. Він побоювався, що я не розрахую своєї сили й або стусону помалу й потім доведеться бухнути вдруге, а може й утретє, його ж, мовляв, це не вельми тішить, або лусну так, що потім його рідна мати не впізнає, або й зовсім виб'ю з нього душу. Зрештою я переконав його затамувати подих і здатися на мене; він погодився, і ми пірнули. Та не пропливли ми й до половини, як він почав пручатись і хвицати ногами, наче дикий кінь; по тому вирвався з рук і вдаривсь об стіну колодязя. Тож мені довелося тягти його назад у печеру. Вистромився він з води й почав ловити ротом повітря. Словом, він зовсім знетямився і…
— Нічого подібного! — обурено скрикнув Пітер. — Я тільки задихався, а якби знетямився й тебе не хвицнув, то луснув би там!
— Ну що ж, хай буде по-твоєму, — сказав усміхаючись Джек. — Але нам довелося знову раду радити, й аби не осяйнула мене щаслива думка, то ми б і досі там радились.
— Про мене, хоч би й так! — знову перебив його Пітер і зітхнув. — Повір мені, Релфе, аби я знав, що ти вернешся, то радніше чекав би тебе місяцями, аніж погодився б зазнати тієї муки, яка мене чекала. Розказуй, Джеку, далі.
— Мені спало на думку, — провадив Джек, — зв'язати Пітерові руки й ноги мотузкою, а тоді припнути міцно до дебелої жердини футів п'ять завдовжки, аби він не пручався й не вигинався. Ти побачив би, Релфе, який він був нажаханий, коли я висловив ту гадку; проте зрештою він зрозумів, що то єдиний для нього спосіб вийти на білий світ, і сказав мені, щоб я налаштував якнайшвидше все потрібне, «бо це, Джеку, справа поважна, — мовив він, — і не можна з нею баритися». Діставши мотузку й жердину, я вернувся до печери і зв'язав його, наче єгипетську мумію. Правду казати, з нього вийшов непоганий зразок англійської мумії, коли така взагалі існує на світі, бо він сполотнів як мертвяк. «Перш ніж пірнути, — сказав він тремтячим голосом, — дай мені набрати повні легені повітря, а що тоді я не зможу говорити, то дивися мені в обличчя, і як я тільки моргну — пірнай! І, благаю тебе, пливи швидше!» Я пообіцяв якнайретельніше сповнити його волю й поплив з ним до війстя печери. «Ну ж бо, — мовив я, — набери тепер повітря». Пітер так надувся, що я мимоволі згадав байку про жабу, яка хотіла зрівнятися з волом. Я дивився йому в обличчя і тільки-но він приплющив праву повіку, шугнув стрімголов під воду. Ти й до двадцяти не встиг би полічити, як ми вже промчали колодязем і вихопилися на поверхню моря.