Кораловий острів

Белентайн Роберт

— Здається, я бачу землю, — мовив Джек з надією в голосі. — Навряд, щоб ми вже досягли острова; але якщо це справді він, то ми допливемо до нього, перш ніж тії харцизи нас переймуть, бо каное наше легеньке і ми добре відпочили.

Ніхто йому не відповів: казати правду, ми розуміли, що нам далеко не втекти від каное, де веслувала майже сотня вояків. Проте ми поклали із шкури вилузатися, а таки спробувати втекти; тож ми налягали на гребки, не жалкуючи сили, і нам щастило утримувати переслідувачів далеко позаду. Вороже каное видавалося дрібненькою цяткою на поверхні моря, а коли вояки час від часу вигукували, то ті вигуки ледь-ледь долинали до нас з ранковим вітерцем. Ми сподівалися, що годину-другу

вони нас не наздоженуть, а ми тим часом, може, досягнемо землі. Але надії наші враз розвіялися, коли те, що ми вважали за землю, піднялося й полинуло вгору: то був клапоть туману!

Серця наші сповнилися гірким розчаруванням, обличчя видовжилися. Але ми не мали часу плакатися: на нас-бо чигала страшна небезпека. Надія вже не надихала наші серця; та хоч як дивно, а розпач додав нам сили й напоїв таким завзяттям, що дикуни наздогнали нас аж через кілька годин. Коли ми побачили, що аніяк не втечемо і, веслуючи далі, тільки виснажимося даремне, то повернули каное боком до ворога й поклали гребки.

Мовчки, рішуче Джек узяв одне весло, поклав його на плече, випростався й безстрашно зміряв ворогів очима. Пітер узяв друге весло й теж устав, але дивився він ані злісно, ані гнівно. Коли обличчя йому не осявала весела усмішка, воно враз набувало сумного виразу, а надто цього разу, коли він глянув на Аватею. Дівчина сиділа, схиливши голову на коліна й сховавши лице в долоні. Не знаючи до ладу, що буду робити, я теж устав і схопив обіруч свій гребок.

Здорове каное мчало на нас, мов бойовий кінь; з-під гострої прови шумувала піна, гостряки списів виблискували у променях ранішнього сонця. І ми, й вони мов поніміли; було чути, як шумить вода, і видно насуплені брови вояків. Коли між нами лишилося ярдів двадцять, чоловік шестеро дикунів, що сиділи на носі, встали, поклали гребки і взяли списи. Джек із Пітером підняли свої весла; мені в голові запаморочилося, я стиснув гребок, щоб дати відсіч напасникам. Але не встигли ми вдарити, як гостра прова воєнного каное стукнула з розгону нас в облавок, і ми попадали в море.

Не знаю, що сталося по тому, бо я ледве не захлинувся; опритомнів я, лежачи горілиць із зв'язаними руками й ногами між Джеком і Пітером на дні великого каное.

В такому стані ми пролежали увесь день, а дикуни веслували невтомно, спочивши лиш одну годину. Коли запала ніч, вони знову спочили годину — здається, спали сидячи. Але нас не розв'язали й до кінця подорожі не дозволяли розмовляти між собою, до того ж не дали ані крихти їжі, ані ковтка води. До їжі нам було байдуже, але ми б чим завгодно пожертвували задля краплини води, щоб змочити засмаглі губи; також ми були б раді, аби хто ослабив мотузи, бо їх зав'язали туго, і нам дуже боліло. Стояла незвичайна задуха, тож я дійшов висновку, що заходиться на шторм. Від задухи нам довелося страждати ще гірше. Та зрештою ми прибули назад на острів.

Коли нас виводили на берег, ми вгледіли Аватею, що сиділа в каное позаду. Її нічим не зв'язали. Сторожа погнала нас поперед себе до хатини Тараро. Вигляд ватажка не віщував нічого доброго. Поряд з ним стояв наш друг учитель, стурбований і стривожений.

— Як сталося, що ці юнаки зловжили нашою гостинністю? — запитав він, звертаючись до вчителя.

— Скажи йому, — відповів Джек, — що ми не зловжили його гостинністю, бо він її нам не виявив. Я приплив на острів звільнити Аватею і шкодую за одним: що не звільнив її. Коли матиму нагоду, то ще спробую її врятувати.

— Е ні, мій юний друже, — похитав головою вчитель, — я йому такого не скажу: він-бо тільки розсердиться та й годі.

— А мені байдуже, — відповів Джек. — Якщо ви не скажете йому цього, то не скажете нічого, бо приємнішого він од мене чорта з два дочекається.

Почувши

Джекові слова, Тараро насупився, і очі йому заблисли гнівом.

— Іди, нахабний хлопчиську, — мовив він. — Ми з тобою квити. Ти з своїми товаришами помреш.

Він устав і дав знак своїм прислужникам. Ті зразу до нас підскочили, схопили за коміри, витягли з вожакової хатини й повели через ліс до скелі, де була печера. Вкинувши мене з Джеком і Пітером у тую печеру, вони заклали війстя й залишили нас у цілковитій темряві.

Походивши навпомацки — ноги нам розв'язали, хоч руки й досі були зв'язані сирицею, — ми знайшли під однією стіною низенький прискалок. Примостилися ми на ньому й довго сиділи мовчки.

Зрештою я не витримав і озвався:

— Ой леле, Джеку й Пітере! Що з нами буде? Мабуть, нам судилося вмерти.

— Не знаю, — відповів тремтячим голосом Джек. — Не знаю, Релфе. Я щиро жалкую, що дав волю своїй нестримній вдачі, бо через неї ми й ускочили в біду. Може, вчитель щось для нас зробить. Але я на те не дуже сподіваюся.

— Ой ні, — тяжко зітхнув Пітер. — Де вже йому допомогти нам. Тараро зважає на нього не більше, аніж на свого пса.

— Твоя правда, — мовив я. — Рятунку сподіватися нізвідки — хіба що від самого бога. Проте я, друзі, не втрачаю надії, бо ми попали в цю в'язницю не з своєї вини, коли не вважати виною те, що ми силкувалися вирятувати з біди дівчину.

Тієї миті мову мені перебив тупіт біля війстя печери. Загородку враз розібрали, і всередину зайшли троє дикунів. Вони схопили нас за коміри й повели лісом. В селі зчинився галас, загупали барабани. Спочатку ми думали, що нас знову ведуть до хатини Тараро. Але помилилися. Барабани гупали дужче й дужче, і незабаром ми побачили похід тубільців, що рухався в наш бік. Нас поставили на чолі походу, і натовп попрямував до храму, де приносили в жертву людей!

Серце моє стислося, коли я пригадав страшну сцену, яку мені довелося бачити в тому жахливому місці.

Рятунок прийшов звідти, звідкіля ми його зовсім не сподівалися. Увесь той день панувала страшенна задуха, і небо зблякло й спохмурніло, віщуючи грозу. Коли ми підходили до храму, над нами загуркотів грім і впали перші краплі дощу.

Ті, кому не довелося бачити тропічну грозу, навряд чи зможуть уявити той страшний гурган, що налетів тоді на острів Манго. Перш ніж ми дійшли до храму, несамовито завив борвій, і тубільці, що добре знали, якого він лиха наробить, чимдуж гайнули в село рятувати свою мізерію. Ми залишились самі серед бурі. Дерева навколо гнулись од вітру, наче очерет, і ми вже хотіли були тікати в який-небудь захисток, аж раптом до нас прибіг учитель. У руці в нього був ніж.

— Дяка богові, — сказав він, перерізавши пута. — Я не запізнився! А тепер гайда до найближчої скелі.

Ми не вагалися жодної хвилини, бо гурган, що ревів, наче грім, виривав дерева з корінням і шпурляв додолу. Дощ лив, як з луба, блискавки звивалися в небі, мов змії, а високо над ревом і свистом бурі бухкав, грюкав і рокотав страшний у своїй величі грім. Що творилося в селі, важко навіть уявити. Вітер позривав з багатьох осель дахи, а деякі хати зруйнував дощенту. Тубільці гасали, як несамовиті, рятуючи своє добро, а дехто тікав світ за очі, аби сховатися від лютої бурі. Та хоч яка страшна вона була на суходолі, а на морі видавалася ще жахливішою. З океанських глибин випиналися велетенські вали, вітер куйовдив їм гребені, розсіюючи їх на білий туман, і хвилі падали на берег з таким гуркотом, що здавалося, острів ось-ось розколеться. Та це ще не все. З кожною хвилею море насувалося далі й далі, аж поки жадібно лизнуло дерева й кущі; зрештою запінена хвиля бурхнула в село й повалила, змила або зруйнувала цілий ряд хатів. Страшне то було видовисько!