Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Мені здається, Ізотто, що ви тільки—но хотіли сказати батькові зовсім не те, що сказали, урвавши наш танець, — зауважив Петр, коли принцеса граційно опустилася на мармурову лавку й, низько звісивши голівку, стомленим жестом підперла чоло тильним боком правої долоні.
— Можете тепер глузувати з моєї поразки, з моєї слабості, браку гордливості й волі, — відповіла Ізотта. — Звісно, я й гадки не мала казати щось таке, звісно, я хотіла поскаржитись на вашу зухвалість, але мені не вистачило злості. Я програла, синьйоре Куканю, ваша відвага виявилася сильнішою за мою розпещеність і знудженість, як ви зволили про мене висловитися, мені соромно через це, я картаю сама себе і все ж таки я рада, бо мені вже не треба бути гордливою, й задавакою, й егоїсткою, і я можу признатись вам у тому, чого
Петр присів біля принцеси.
— Ви слушно сказали, що вам більше не треба бути гордливою, й задавакою, й егоїсткою, бо все це ви тільки вдаєте на догоду світові, який вас, принцесу, бажає бачити саме такою. Та тепер дозвольте й мені скинути свою личину химерної відмінності від решти людей, яку я надіваю, щоб не загубитися в юрбі, як висловився колись добрий граф Гамбаріні—старший, а я йому не повірив. Я — син шарлатана й онук холощія, не більше й не менше, і в моєму серці немає ні сміливості, ні бунту, є тільки ніжність і палке бажання.
Голова йому запаморочилася від гордості й почуття перемоги: «Отже, ти все—таки виграв, отже, щастя тобі ще сприяє», — думав він, коли обережно, немовби боячись поламати, підносив до вуст.її бліду й холодну руку. Він нахилився й поцілував її саме в ту мить, коли біля входу до зимового саду з’явився Джованні; перемігши своє коротке заціпеніння, спричинене приголомшливою картиною зухвальства холощієвого онука, він рушив до них вільною і веселою ходою.
— А, ось ви де, ледарі, — мовив він зовні легко, — сидите собі серед пахощів квітів, а тим часом музиканти почали вже венеціану — танець, який, ви, кузино, кажу і о, любите найдужче з усіх інших. Цю таємницю мені виказала тітонька Діана, зобов’язавши мене потанцювати з вами, якщо, звичайно, дозволить синьйор да Кукан. Чи смію я попросити вас про це?
Ізотта знову стала гордовитою задавакою, як і належить принцесі, підвелася і взяла руку Джованні, невдоволено відвернувши від нього свій дитячий сідловидний профіль. Перше ніж піти з нею, Джованні обернувся і обмінявся з Петром поглядом, коротким, але таким промовистим, що в останнього не залишилося ніякого сумніву: часи, коли вони були добрими друзями, яких при празькому дворі називали les inseparables, тобто нерозлучними, минули безповоротно й непоправно.
Другого дня після такого блискучого і пам’ятного вступу Петра Куканя з Кукані до великосвітського страмбського товариства, о десятій годині, коли слуги ще прибирали затоптану Sala degli Angeli і, спинаючись на драбини, чистили канделябри та люстри, герцогиня Діана і її дочка принцеса Ізотта сіли у величезну дорожню карету, запряжену шестериком, і в супроводі ще двох карет з челяддю та придворними дамами, під охороною сотні вершників, якими командував начальник страмбської залоги, галантний й елегантний капітан д’Обере, зухвало гарний і зарозумілий француз середнього віку, відбули в невідомому напрямку, нібито відвідати родичів.
Від’їзд двох перших дам Страмби стався так раптово, з таким поспіхом і так несподівано, що придворні, які здебільшого ще спали після вчорашнього балу, не встигли навіть як слід випровадити їх на подвір’я замку, а коли опам’ятались й усвідомили цю приголомшливу — в межах замкового світу справді приголомшливу — новину, карети вже зникли з очей, сховалися за горами, і навіть курява, що знялася за ними, вляглася. Ті, кому все ж таки пощастило побачити від’їзд високородних осіб, іще довго обговорювали його, і їхні розповіді передавалися з уст в уста, що принцеса Ізотта була несказанно гарна в своєму зелено—сірому дорожньому вбранні й милому капелюшку з китичкою, але бліда як полотно, й очі в неї були заплакані. «Ах, очі в неї були заплакані», — шепотілися в холах і в коридорах, на подвір’ях, у їдальнях і в салонах. «Це правда, що очі в неї були заплакані?» — «Ні, не заплакані, тільки почервонілі від сліз, а під ними були синці, наче після безсонної ночі». — «Що? Хто сміє стверджувати, що очі в неї не були заплакані? Сльози, великі, як горох, котилися по її блідих щоках, і вона навіть не встигала їх
Загальний висновок був такий: від’їзд нагадує втечу; бліде чи, принаймні, сумне лице під капелюшком із китичкою, очі заплакані, хай навіть зі слідами сліз або почервонілі від плачу й безсонної ночі — і все це після великого балу, на якому молодий arbiter rhetoricae упадав коло принцеси запопадливіше, ніж це пасувало людині такого незначного стану: далебі, світським наклепникам не важко було вишикувати ці обставини в єдиний причинний ряд. Було ясно як Божий день, що принцеса Ізотта по вуха закохалася в молодого arbitri, так глибоко зазирнула в його темні, широко розставлені очі, що забула про свою винятковість, про свою неповторність, і її довелося відвезти за гори й доли і почекати, поки підтвердиться справедливість прислів’я: «Зникне з очей — зійде з думки».
Це рішення було розумне й милосердне, таке милосердне, що аж дивно, бо безперечно можна було вдатися до цілої низки рішучіших і радикальніших засобів — провинника Петра можна було витурити зі Страмби, або послати його з дипломатичною місією до турецького султана, котрий напевно не пропустив би нагоди прикувати його до галери, або вихолостити, або осліпити, або просто кинути за грати, чи зробити так, щоб він сам — як це сталося з тим закоханим учителем музики, про якого розповідав майстер Шютце — повісився на клямці. Усе це можна було зробити, і все це вже не раз робилося з людьми за провини набагато менші, ніж зухвалий Петрів погляд на найвродливішу дівчину Страмби. Так, усе це могло статися, але той очевидний факт, що цього не сталося і що сама герцогиня потурбувалася про вивезення своєї дочки, ще більше піднесло престиж Петра при двірських колах.
Певна річ, герцог, міркували при дворі, добре усвідомлює, що робить, і якщо з Петром Куканем він не повівся так, як цей молодий lazzarone того заслуговує, то тільки тому, що за даної ситуації він не міг собі такого дозволити, і в цьому було щось неймовірне, і далекосяжне, і диявольськи важливе, і тривожне, і небувале, і щось таке, що вимагало серйозного розміркування. Очевидячки, герцог не може відважитись на такий непопулярний крок, щоб прибрати або швидко знешкодити людину, таку відому й шановану у всій Страмбі, як Петр Кукань із Кукані, героя, котрого всі вітають на вулицях і котрому під вікнами влаштовують овації, і котрого він сам, герцог, ще зовсім недавно привселюдно оголосив рятівником; але саме ця обставина, що герцог чогось, — байдуже чого — не може зробити, підтверджувала справедливість здогаду мудрого маестро Джербіно, який сказав, що слава й могутність можновладної родини д’Альбула хиляться до занепаду. Але чому ці згадані вище слава й могутність можновладного роду д’Альбула так раптово почали хилитися до занепаду? Було б наївно стверджувати, що причиною цієї зміни є те, що на страмбській сцені зненацька, наче з неба впали, з’явилися двоє юнаків, обидва ніжного віку, один іще напівдитина, другий старший на кілька горобиних стрибків. Це дурниця! Не драматичність раптового вторгнення цих двох жовторотих у життя Страмби була причиною ослаблення — можливо, тимчасового, а можливо, й тривалого — Танкредового залізного кулака. Просто герцог уже не міг і далі посилювати свою тиранію і, якщо він не бажав підбурити проти себе все населення Страмби, то повинен був зробити своє славне сальто—мортале.
Так воно було чи інакше і чи справді були обидва юнаки причиною, чи тільки випадковими акторами змін, які настали в Страмбі і зовнішнім проявом яких було раптове спорожніння на пагорку для страт біля головної страмбської брами — колеса і шибениці й справді, мов за помахом чарівної палички, спорожніли другого ж дня, за винятком двох свіжих шибеників, якихсь братів Салабетті, котрих справедливо повісили за содомський гріх з власною худобою, — отож, так воно було чи інак, шепотілися між собою двірські, ясно одне: граф Гамбаріні і П’єтро да Кукан — винятково цікаві особи, і можна сподіватися, що той, або той, або обидва разом спробують повернути згадані зміни собі на користь і під свою власну відповідальність.