Королеви не мають ніг
Шрифт:
Як ми знаємо, Петр уже бачив її під час свого геройського виступу на piazza Monumentale, коли вона стояла на балконі поряд зі своїми високими родичами, але тепер, здибавшись з нею віч—на—віч і чемно вклонившись, він сам став об’єктом вивчення її каштаново—золотистих очей і відчув, як кров приливає до його мужнього лиця войовничого архангела.
— О, наш новий arbiter linguae latinae, — мовила принцеса й зупинила своє ширяння — бо її плавну, легку ходу не можна було означити краще, ніж ширяння — тоді як її домашній учитель, низенький огрядний чоловічок, у вили—нялому лискучому чорному вбранні, ступнув іще два—три кроки, перше ніж з виразом досади наслідував її приклад і зупинився й собі.
— Ну, любий наш арбітре, щоб відпрацювати той хлібець, який ви в нас їстимете, допоможіть, прошу, моїй убогій пам’яті — я ніяк не можу пригадати чудернацьку назву перфекту в такій, наприклад, фразі: «Omne tullit punctum, qui miscuit utile dulci». [57]
Якщо принцеса хотіла зрізати arbitri linguae latinae, — a вона, очевидно, цього таки хотіла, — то не можна було придумати питання підступнішого, бо що краще, вільніше й природніше хтось володіє чужою мовою — живою чи мертвою, — то важче припускати, що він тямить і в теоретичній граматиці, і в її сухій термінології. Але Петр був саме з тих, хто, один раз почувши й засвоївши щось, зберігає це в своїй пам’яті назавжди; через те, приборкавши в собі почуття обурення, яке викликала в нього принцеса своїм нетактовним нагадуванням про той хлібець, котрий він тут їстиме, а також тим, що вона звернулася до нього як до arbitri linguae latinae, наче ще зовсім недавно він не відзначився в неї на очах чимось набагато достойнішим, ніж знання латини, Петр відповів, люб’язно всміхнувшись:
57
Заслуговує загального схвалення той, хто поєднує приємне з корисним (латин.)
— Далебі, не знаю, чим я заслужив такий високий, почесний і відповідальний титул arbiter linguae latinae, яким зволила мене обдарувати його високість герцог, бо наша коротка бесіда, яку я мав за честь провадити з ним мовою Ціцерона, не була достатнім доказом моїх здібностей. Однак рішення володаря переглядові не підлягає, і на запитання його наймилостивішої дочки я відповідаю: цей перфект називається гномічним, і латиністи охоче вдаються до нього в моральних сентенціях та порівняннях, аби в такий спосіб підкреслити їхнє загальне й позачасове значення, приміром: «Veluti, qui anguem pressit», що означає: «Як той, хто наступить на змію або…»
Це була вдала відповідь, гідна не лише arbitri linguae latinae, але й arbitri rhetoricae, яким Петра теж було титуловано; і все ж він не зміг продовжити фразу після «або», бо принцеса урвала його вигуком:
— Хто наступить на змію! При мені він наважується говорити про подібні речі!
— Уклінно прошу вас вибачити мені, мадонно, — сказав Петр, дуже наляканий її виявом бридливості та обурення. — Але осмілюсь зауважити, що я, якщо висловлюватися точніше, мав на оці не те, що образило ваш слух, — такого я, звісно, не міг передбачити і ніколи не перестану шкодувати з цього приводу, — я мав на оці зовсім не це, а просто навів граматично типовий приклад того виду порівнянь, коли рекомендується вживати минулий постійний час — гномічний перфект.
— Дякую за повчання, — холодно мовила принцеса. — І якщо вам справді не спав на думку кращий приклад цього вашого гностичного перфекту, ніж саме цей, про змій, то прийміть мої вибачення. — Вона коротко й стримано кивнула головою, від чого ще дужче вирізнився її сідло—видний профіль, узяла за лікоть свого огрядного вчителя й заквапилася далі. — А тепер знову ваша черга повчати мене, усе мені пояснити й розтлумачити; ох, я так жадаю повчань, пояснень і тлумачень! Ну, то як було з тими вашими зірками, які тільки уявно світять над Італією?
А втім, ні, не треба про це, я вже зрозуміла; радше розкажіть, хто ж усе—таки освітить ту вашу земну кулю, якщо ми злетимо в повітря?
Засмучений Петр розгублено стежив за тим, як вона пливе по залі, тягнучи за собою домашнього вчителя, і подумки лаявся: «Карамба, карамба!» Вернувшись за хвилину до своїх апартаментів, він сів на розкішне ложе з подушками, розшитими золотими стрічками й орнаментом, що хоч і вражало з вигляду, але, поза сумнівом, заважало спати, і кілька разів стукнув себе кулаком по голові. «Карамба, — повторював він, — це ж нікуди не годиться, карамба, дурень, карамба, так тобі й треба, щоб не зв’язувався з принцесами». Йому хотілося плакати й сміятись, хотілося побігти за нею й кусати грезетові узори на подушках, але він нічого з цього не зробив, тільки непорушно сидів на місці, наче прибитий, яким насправді й був, бо знову нещадно гамселив себе кулаком по голові й примовляв «карамба, карамба». Звиклий нічого собі не навіювати й ні в чому себе не переконувати, він цілком усвідомлював, що те, що з ним тільки—но сталося, — класичний зразок так званого coup de foudre, або кохання з першого погляду, — і що з цієї хвилини весь світ довкола нього розділений на два табори і головний із них — той, який репрезентує одна—однісінька особа — принцеса Ізотта, єдина, незамінна і неповторна; він усвідомлював також те, що пригода, яка тільки—но почалася, не зав’язне на місці, а матиме продовження й розвиток хоча б уже тому, що він, Петр, дотримуючись своєї чоловічої честі, повинен сміливо, без докорів сумління йти за голосом свого серця. Було йому ясно й ще одне: та обставина, що героїнею цієї майбутньої пригоди є дочка самого володаря Страмби — абсолютно фатальна, бо навіть у тому разі, коли все піде, як по маслу, і йому, Петрові, вдасться здобути принцесину прихильність, йому важко буде переконати заздрісний і недоброзичливий світ, що він, Петр, чинить не з розрахунку, а з чистої й безкорисливої любові; мабуть, йому доведеться дуже важко, тим важче, що навіть сам він не зовсім упевнений, чи й справді закохався б у принцесу Ізотту так безтямно, як він закохався в неї зараз, якби вона виявилася, скажімо, не принцесою, а всього—на—всього вродливою покоївкою. Так, так, без сумніву, це фатум, фатальний збіг несприятливих обставин, але й — з другого боку — неймовірно щаслива і надзвичайно сприятлива подія, бо якщо він, Петр, надумав досягти вершин слави і стати гордістю та благословенням роду людського, то він не може грати іншу роль, крім цієї, найвищої, а якщо вже закохається, то тільки в принцесу; що й сталося. Єдине, що йому найближчим часом треба вирішити, то це як зблизитися з принцесою й виправити, наскільки можливо, те, що було зіпсовано.
Немовби у відповідь на ці міркування, почулося чиєсь шкрябання в двері, і до покоїв увійшов високий, кістлявий дід у супроводі худого, тихого хлопчака; дід відрекомендувався Гансом Шютце, майстром кравецької справи, — мовляв, його прислав герцог, щоб він зняв із синьйора Куканя з Кукані мірку. Його високість герцог, найелегантніший муж Італії, дуже любить, щоб його придворні теж були вишукано вбрані, і через те звелів, аби він, Ганс Шютце, пошив для синьйора Куканя з Кукані кілька вбрань на різні випадки, а передовсім для балів, ловів та прогулянок.
Петра це втішило дужче, ніж при своїй некорисливості, й мужності, й похвальному бракові марнолюбства він вважав би для себе за можливе, бо це означало, що герцог не збирався обмежити виявлену йому приязнь тільки похвальними вигуками на балконі перед лицем розхвильованого люду і приділенням йому вигідних апартаментів, де буцімто під час свого останнього візиту до Страмби мешкав сам король неаполітанський, що, звичайно, лестило Петрові, але трохи й непокоїло, бо було абсолютно малоймовірно, що йому дозволять надовго засидітися в таких вигідних апартаментах; заразом йому подобалося, що майстер Шютце пошкрібся в двері, замість грубо постукати, а це означало, що при страмбському дворі, точніше, при його, Петровому, дворі, дотримуються тих самих тонкощів поведінки, які були законом при імператорському дворі в Празі; до того ж він був радий, що позбувся неприємного, непомітного, але виснажливого клопоту, який почав був народжуватися на дні його розвихрених думок, а саме: як наблизитись до принцеси, коли в кишенях у нього порожньо, — адже про якусь грошову винагороду, котру він міг би отримувати за свої три посади, досі не заходила мова, а про те, що він благородно віддав капшук з грішми, які йому довірив Джованні, не варт навіть згадувати; а тим часом єдине його вбрання дуже пошарпалося дорогою до Італії. Через те він охоче дозволив майстрові Шютце відбити в цифрах чудові пропорції своєї ставної постави.
— Шия — чотирнадцять, — диктував майстер Шютце своєму русявому помічникові. — Манишка — шістнадцять з половиною, двадцять дев’ять, спина — вісім, груди — тридцять дев’ять, стан — тридцять два. Синьйор тонкий у стані, це добре, шкода тільки, що мода цього року рекомендує камзол, рівний у поясі, не завужений, довгий, аж до стегон, з розрізом ззаду, це примха іспанців, чорти б їх узяли, адже ми, німці, добре знаємо, чому висловлюємося про різні незначні явища das kommt mir Spanisch vor — «мені це здається іспанським». Рукав — по лікоть, двадцять рівно, на всю довжину — тридцять один. Герцог наполягає, щоб придворне панство одягалося за модою, бо привілей одягатися за власним смаком належить лише йому одному. Ми шиємо цьому нечупарі за власноручними ескізами придворного маляра Рінальдо Аргетто.
— Прошу? — здивовано перепитав Петр.
— Від ліктя — чотирнадцять, манжета — сім, — спокійно провадив майстер Шютце. — Саме так, нечупарі. Те вбраннячко, в якому він учора був на добродійницькому балу, — все—таки розкішне.
— Я звернув на це увагу, — сказав Петр.
— Двадцять шість дівчат цілу ніч і цілий день псували собі над ним очі, — провадив майстер Шютце, — а він, свиня, все залив вином і тепер убрання можна викинути. Бо герцог не дозволяє, щоб хтось після нього доношував. Герцогиня дозволяє, але після неї треба обов’язково перешивати. О, герцогиня — справжня дама. Французька королева, коли побачила її руки, вся аж позеленіла з завидків і запитала, що вона з ними робить, що вони в неї такі біленькі й м’якенькі, і герцогиня — яке все—таки в неї золоте серце! — була така ласкава й розповіла їй, що натягує на ніч рукавички зі шкіри олениці, всередині просочені особливою мастю, і пообіцяла їй, королеві, такі рукавички вислати. Боки — тридцять вісім, записав? Чорт забирай, не лови гав, а пиши, що я тобі диктую, повторюю: боки — тридцять вісім, оце, я розумію, боки! А герцогиня й справді послала королеві ті рукавички, тільки тоді було гаряче літо й за час довгої дороги зі Страмби до Франції масть усередині зіпсувалася й почала смердіти. При дворі в Парижі, коли цей презент туди дійшов, усі затикали носи, але королева сказала: «Пусте, якщо такі рукавички носить герцогиня Страмби, то я їх теж носитиму». І носила. Це щоб ви знали, яку репутацію має наша герцогиня.