Королеви не мають ніг
Шрифт:
Це було сміливе й геніальне рішення, гідне справжнього чоловіка, але йому судилося розвіятись, як дим, бо несподівано з’ясувалося: смерть, що її добрий дядечко Танкред уготував Джованні, не буде ні четвертуванням, ні здиранням шкіри, а чимсь набагато ефектнішим, за словами Фінетти, настільки ефектнішим, що втручання, яке обміркував Петр, стало через те непотрібним і марним.
Питання, як приготуються до сьогоднішньої екзекуції, хвилювало не лише Фінеттин і Петрів розум, бо коли повільно й з похмурим скреготом розчинилася головна брама герцогського палацу і з неї виїхав важкий віз, навантажений високими ґратами з гострими шпичаками, майдан швидко почав заповнюватись людом, який плив з усіх вулиць; чоловіки поспішали, застібаючись на ходу, а жінки мчали простоволосі, в шкарбанах на босу ногу, накинувши на сорочки вовняні шалі й хустки.
Віз поминув статую імператора Веспасіана й зупинився посеред майдану, і обслуга, яка його супроводжувала, мовби не годна дочекатися того моменту, коли вже можна буде заходитись виконувати своє завдання, запопадливо почала знімати на землю його важкий залізний вантаж, щоб на очах у цікавих, які поволі, з жахом усвідомлювали, що тут готується, зібрати простору, відкриту вгорі клітку.
Жителі Страмби дуже добре знали цю клітку, бо щороку, як правило, шостого вересня, в день народження герцога, палацові сади відчинялися для широкого доступу, і ця клітка ставала об’єктом уваги відвідувачів, великих і малих, значно переважаючи своєю привабливістю навіть головну окрасу парку — статуї двох титанів, один з яких замахнувся києм на другого, а той, у свою чергу, намагався розчерепити каменем голову першому, — герцог у своїй мізантропії називав цей неймовірний шедевр «Символом людських взаємин», або просто «Людськими взаєминами», — і навіть забавну іграшку, розраховану на простачків, — величезну грядку, де квіти було висаджено в формі годинникового циферблата зі стрілками, які приводилися в рух механізмом, захованим під землею; так от, ця клітка, яка по вертикалі перевищувала можливу висоту лев’ячого стрибка, була тимчасовим літнім житлом грізного Брута, величезного полового хижака берберійської породи, кровожерного лева, який сам собі набрид своєю самотністю і про якого казали, ніби він щодня з’їдає сирого м’яса вагою в півконя і ніби п’ятнадцять років тому герцог одержав його в дарунок від венеційського дожа. І той незвичний факт, що клітку, яку в зимові місяці розбирали на частини й ховали в оранжерею, тепер несподівано вивезли в самісінький центр piazza Monumentale, давав однозначну відповідь на запитання, яке розхвилювало цілу Страмбу; Джованні Гамбаріні буде живцем кинуто на поталу левові, який розшматує його своїми жахливими лазурями і розірве страшними іклами, одне слово, він загине так, як колись гинули перші християни.
Так, саме як перші християни; ця думка розхвилювала Страмбу над усякі сподівання й над усякі уявлення. Як і півтори тисячі років тому, людей страчували всіма можливими способами, в тому числі й розтовчуванням у ступі, але з поваги до легендарних Христових мук нікого не розпинали на хресті, так само як, пам’ятаючи горезвісне винищення перших християн за доби правління римських імператорів, нікого не кидали й на поталу диким хижакам; ну, а герцог Танкред, точніше, його сатанинський capitano di giustizia, бо жителі Страмби, як це часто буває, вірили, що герцог — у суті своїй добра людина, але він підпав під вплив свого шефа поліції — вирішив удатись до цього засобу, і, звичайно, це було занадто, це виходило за всякі межі, це волало не тільки до небес, але й ще вище. І Страмба, місто мирних рукавичників, задзвеніло мелодією, складеною з монотонних, але нечувано схвильованих, проказува—них пошепки запитань на зразок: «Ти вже чув?» — «Не може цього бути!» — «Що, Брут?» — «Та невже там, нагорі, всі подуріли?» — «Молодого Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, на поталу левові?» — «Кажу тобі, що там уже стоїть клітка!» — І так далі, і таке інше, і все це разом творило такий гул, немовби гора Macca готувалася до вулканічного вибуху; а до екзекуції було ще далеко, адже навіть лев’ячу клітку не було ще зібрано, а вже лилася кров і тріщали кістки, бо вузенькі вулички, які вели до piazza Monumentale, були переповнені рибалками, яких вигнано з ринку, їхніми кадками й віслюками, і деякі з кадок не витримали натиску цікавих, які сунули в центр міста, і рибалки, однаково вже виведені з рівноваги, заходилися палицями і кулаками мужньо й безцеремонно захищати свої морські дари; бійка і штовханина, супроводжувані горланням людей і криком віслюків, були такі вражаючі й безпосередні, що кількох городян утоптано в болото й помиї, які вкривали брук; серед них виявилася дев’яносторічна бабуся, благочестива Чезаріна Мінутоло, яка знайшла свій безславний кінець між розтоптаними восьминогами і морськими вошами, устрицями, морськими їжаками та зірками.
І той, хто досі не вірив, що нечуване здійсниться, нарешті в це повірив, коли близько десятої години ранку знову відчинилася палацова брама і з неї виїхала, тягнена парою змилених коней, таких переполошених, що двоє погоничів мусили вести їх за вудила, друга клітка, менша, на трьох залізних коліщатах — двох спереду й одному ззаду, на яких вона повільно й незграбно котилася; і в цій клітці лежав сам Брут, половий, величезний, гордовитий, і облизував свої лапи; це була його пересувна клітка, в якій його свого часу привезли з Венеції. Натовп принишк, тільки десь позаду тоненький жіночий голосок пропищав слівце співчуття, яке, без сумніву, адресувалося тому, хто мав стати Брутовою жертвою: «Poveretto», [46] — але Брут підвів свою величезну гривасту голову й глухим риком заглушив і цей голосок.
46
Сердешний (іт.)
Цієї чи приблизно цієї хвилини Фінетта, занепокоєна душевним станом свого коханця, зазирнула до покою номер п’ять і з приємністю виявила, що Петр лежить одягнений на зім’ятій постелі, з жовтим обличчям і немовби закам’янілий в апатичному відчаї; ми кажемо, що вона виявила це з приємністю, бо потерпала, що, навпаки, застане його в стані активного збудження, яке призводить до нерозважних вчинків. Присівши біля нього, вона почала ніжно гладити його волосся.
— Іди геть, — буркнув він. Фінетта не образилася.
— Іду, carissimo, [47] — сказала вона, — я знаю, що в такі хвилини найкраще побути на самоті. Але не гризися, адже врешті—решт усе вийшло краще, ніж я сподівалася: Гамбаріні не матиме коли кричати, бо Брут тільки раз мацне лапою і буде по всьому. Краще вмерти в лапах лева, ніж щоб тебе замучив кат. Усім аж очі рогом полізли від здивування, а я кажу, що це дурниця — якби мені довелося вибирати між левом і здиранням шкіри, я не вагаючись вибрала б лева. Зрозумій це й перестань гризтися.
47
Дорогенький (іт.)
— Я гризуся саме тому, що все зрозумів, — відповів Петр. — І мені соромно саме за те, що я цим гризуся. Ох, Фінетто, герцог має слушність, кажучи, що людина — безсоромний негідник і розпусна тварюка. Я хотів звершити подвиг, щоб покласти край мукам Джованні. Але тепер бачу, що для мене важило не те, щоб покласти край його мукам, а щоб учинити щось геройське. Через те я й гризуся, але воднораз відчуваю полегкість, що не треба нічого учиняти, бо я, щиро кажучи, дуже боявся.
— Що ж таке геройське ти хотів учинити, дурню заплішений? — запитала Фінетта, знову не на жарт стривожившись. — Хіба ти не заприсягся мені своєю честю і пам’яттю своїх батьків, що не вийдеш із цього покою?
— Годі вже про це, — зітхнув Петр, — у мене нічого не вийшло і край. Замолоду я неймовірно пишався тим, що відмовився визнати, буцім королеви не мають ніг. Я гадав, що для мене головне — правда, а для мене головним було тільки моє самолюбство. Вчора я натовк і скривдив твого чоловіка, але я не мав на це права, бо, зраджуючи нас, він хоча б учинив те, для чого мав інший привід й іншу мету, ніж просто піднести себе й бути гарним у власних очах.
Фінетта нічого не розуміла й, подумавши, що він марить, торкнулася його чола; воно й справді видалося їй гарячим. Коли Петр повернувся на бік, щоб виплакатись, вона ще раз погладила його і, скрушно зітхнувши, навшпиньках вийшла з покою.
По piazza Monumentale Брута супроводжував цибатий чолов’яга, схожий на турка, хоч він називався чи дозволяв називати себе Мартелліно, — смаглявий, вусатий, з блискучими очима й разком білих зубів; це був Брутів доглядач і пестун, який носив титул domatore, приборкувач, хоча Брут був чим завгодно, тільки не приборканим хижаком — він не вмів зробити жодного стрибка, не вмів проскочити крізь вогненний обруч і таке інше, що вміють усі видресува—ні леви. Мартелліно мав довгого батога, яким він час від часу ляскав у повітрі; гортанним грубим голосом він покрикував то праворуч, то ліворуч:
— Розступись! Обережно! Геть з дороги!
Це було зайве, бо люди звільняли дорогу й без ляскання батога та вигуків приборкувача — вони задкували, з жахом вдихаючи гострий лев’ячий запах. Мартелліно обійшов щойно поставлену велику клітку і кілька разів сильно вдарив по ній підошвою, аби пересвідчитись, чи міцно вона з’єднана; тим часом погонич випряг коней, і настали напружені хвилини, коли мали перевести Брута з однієї клітки до другої; виявилось, що це не така проста річ, бо коли приборкувач відчинив маленькі бокові дверці великої клітки й з допомогою обох погоничів закотив у них передок клітки пересувної, яку відчинив в останню мить, звільнивши в такий спосіб Брутові вихід, лев, не звертаючи уваги на цю зміну, лишився лежати й далі облизував свої лапи, а коли нарешті їх облизав, то стомлено поклав на них своє кошлате підборіддя й зажмурив жовті котячі очі, немовби вирішив трохи подрімати. Юрба завмерла, і коли domatore почав штрикати лева батогом у зад, з усіх боків залунав сміх, який, однак, змінився моторошним скриком, бо Брут, до останньої хвилини непорушний, зненацька, притиснувшись черевом до дна, почав виповзати з малої клітки, наче змія, що міняє шкіру, а тоді рвучким стрибком звився вгору. Враження було таке, ніби в нього виросли крила або його підкинули якісь пружини, отож він завиграшки може перемайнути через металеві шпичаки, якими було утикано верхні краї клітки; але крил у нього не було, не підкинули його й пружини, а тільки власні лапи, та й клітка була надто висока. Упавши на дно клітки, Брут зіщулився, немовби від сорому, й заходив туди—сюди по клітці, туди—сюди, інстинктивно при цьому наслідуючи ходу й рухи звіра, який скрадається хащами. Domatore відкотив назад малу клітку, зачинив дверці великої, і юрба, завжди й скрізь охоча до дешевих зовнішніх ефектів, винагородила його оплесками й вигуками «браво»!