Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Я не бачу жодної можливості для якоїсь нової тара—пати і не розумію, про яку небезпеку ти весь час торочиш, — сказав Джованні.
— Невже ти не бачиш бодай того, — здивувався Петр, — що герцог Танкред, хоч він і непоганий як дядечко, зате правитель небачено жорстокий? Це треба обмізкувати, бо в цьому є й певна перевага, а саме: правителя, який так поводиться, без сумніву не люблять.
— Я тебе не розумію, не розумію й не хочу розуміти, — уперто правив своєї Джованні.
Петр зупинив коня.
— Розумієш ти чи ні, Джованні, але послухай, що я тобі пораджу. А втім, ні, я тобі не раджу, я прошу тебе: забудь, що ти граф Гамбаріні,
— Хоч я й виключаю, що між ними виникли якісь незгоди, але якщо ти так на цьому наполягаєш, то гаразд, хай буде по—твоєму, — погодився Джованні.
— Дякую, — сказав Петр. — Поки що ми зупинимось у заїзді, але про те, хто ти, нікому анічичирк.
Вартовий біля брами, озброєний важким мечем й алебардою, в металевому шоломі, який закривав йому голову аж до потилиці, перегородив їм шлях, щоб запитати про мету їхнього приїзду до Страмби, а коли з неприязної відповіді Джованні зрозумів, що це, мовляв, його не обходить, що перед ним — вельможний пан, спробував утиснути йому й Петрові по маленькій пергаментній картці з настійливою рекомендацією ретельно її зберігати, бо без цієї картки, якщо вони захочуть покинути місто, ні його, ні компаньйона, ні з цієї, ні з будь—якої іншої брами, — а їх у Страмбі аж шість, — ніхто не випустить. Джованні рішуче запротестував проти такого ганебного й образливого для дворянина ускладнення, але Петр примирливо простяг до вартового долоню.
— Давайте сюди, — сказав він і взяв картку.
— Схоже на те, що ми помінялися ролями, — зітхнув Джованні, коли вони в’їхали до міста. — Раніше ти ніколи не дозволяв себе buzerare.
— Твоя правда, — погодився Петр. — Мабуть, я старію. Круті й кривулясті вулички Страмби, міста спокійних кушнірів і рукавичників, які ходили неквапливо й з гідністю, — страмбські рукавиці в ті часи славились не менше, аніж міланська зброя, — складно переплетеними і з’єднаними сходами підворіттями, місточками й переходами обов’язково вели до головного майдану під назвою piazza Monumentale — італійського спадку римського форуму, великого квадрата, гарно викладеного пісковиковими плитами, від чого він нагадував велетенську залу без даху. В північній його частині височів герцогський палац, спершу збудований з каміння, вибитого з давніх фортечних мурів Страмби й руїн римського віадука, похмурий у своїй красі, з чотиригранними вежами, оточеними галереями на консолях і відділений від решти майдану глибоким трав’янистим ровом, через який до широкої брами вів легкий дерев’яний міст. За сто п’ятдесят років свого існування палац постійно перебудовувався й розширювався і поволі набував вигляду самостійного містечка з власними вулицями й окремими будинками; переростаючи своє первісне призначення — приватної резиденції герцогської родини, він з часом обернувся на величезну адміністративну будівлю, в якій розмістилися суд, тюрма й казарми міської залоги.
Перед палацом, займаючи третину майдану, стояла старовинна антична статуя імператора Веспасіана, який сидів на коні й незрячими очима пильно вдивлявся в невидимого ворога, — це можна було виснувати з того, що він саме схопився за меч і суворо насупився.
Величезний храм, славний своїми мармуровими сходами й бронзовою брамою, на митецьких барельєфах яких було зображено визначні сцени з житія святого, котрому й було присвячено цей храм, починаючи з того, коли з очей йому спала полуда
— Це наш дім, — сказав Джованні, коли вони в’їхали на piazza Monumentale, освітлену місяцем уповні, який відкидав густі чорні тіні на білу бруківку, і великими палаючими кошами, підвішеними на залізних дугах у всіх чотирьох кутах майдану.
Зворушений до сліз Джованні раптом злякався:
— А куди ж подівся герб?
— Який герб? — запитав Петр.
— Ти не бачиш над входом порожнє місце? — здивувався Джованні. — Там був наш герб, вирізьблений із каменю. А всередині — пожвавлення. Що б це означало?
Справді, всі вікна палацу були освітлені згори донизу, а в браму саме в’їжджала карета з лакеями на задній приступці; судячи з темних тіней, які ритмічно рухалися колом, на другому поверсі танцювали.
— А ти на що сподівався? — сказав Петр. — Що твій батько на довгі роки залишив палац стояти пусткою?
— Так, я й справді так гадав, — признався Джованні. — Гадав, що там залишився тільки брамник й управитель з сім’єю.
— Твій батько був не лише родовитий пан, але й добрий торговець, — сказав Петр. — Очевидячки, свій дім він продав, тож цілком зрозуміло, чому зник ваш герб; а може, він винайняв його, якщо ти не хочеш вірити його власним словам, що герцог палац конфіскував. Можеш піти й запитати, але я при цьому бути не бажаю.
Поки вони так сперечалися, за спиною в них непомітно зібралася юрба чоловіків і жінок, переважно з ліхтариками і ліхтарями, бо поближні провулки були темні; ці люди з серйозною і пильною цікавістю оглядали прибульців, немовби ті впали з неба, про щось схвильовано перешіптувалися, але тільки—но юнаки звернули увагу на те, що за ними спостерігають, усі відразу почали розходитись з невинними обличчями.
— Якби я не був упевнений, що це просто неможливо, то подумав би, що вони мене впізнали, — сказав Джованні.
— А чому ти гадаєш, що це неможливо?
— Бо востаннє я був тут іще дитиною, — відповів Джованні. — Мені виповнилось вісім років, коли падре послав мене до колегії в Модену.
— Можливо, жителі Страмби мудріші за самого Арісто—теля, який не помітив, що діти бувають схожі не тільки на своїх матерів, але й на батьків, — мовив Петр. — Бо якби він був звернув на це увагу, то не стверджував би, що чоловіче сім’я не запліднює, а тільки стимулює дітопло—діння.
— Що ти хочеш цим сказати? — не зрозумів Джованні.
— Те, що в тобі впізнали не тебе, Джованні, а твого батька, — відповів Петр.
— Мій батько сприяв наукам і мистецтву й був благодійником Страмби, — сказав Джованні. — Якби вони впізнали в мені його риси, то кинулися б цілувати мої руки.
Це були горді слова, гідні Гамбаріні, якщо не рахувати того, що з виразу обличчя Джованні було знати, що він сам їм не вірить.
Коли юнаки рушили до заїзду «У павичевого хвоста», розташованого у протилежному кінці майдану навпроти герцогського палацу, довкола запанувала така тиша, що цокіт копит їхніх коней об пісковикові плити справляв просто—таки моторошне враження; однак коні нічого не відали про недобрі передчуття обох юнаків і тому ні про що не думали та й не змогли б ступати навшпиньках.