Королеви не мають ніг
Шрифт:
Приголомшений Джованні вийняв із кишені шовкову хустинку й осушив нею свої мокрі від сліз очі.
— Бідолашна Пепі! — зітхнув він. — Таким гарним іменням її назвали! Пепі… Але й це їй не допомогло! А які в неї були ніжні, прозорі руки! І як вона любила свого папужку, хоч його й хтось зіпсував, навчивши вимовляти вульгарні слова. Якби я знав, з якого вікна вона, сердешна, вистрибнула, то, далебі, поклав би під ним квіти! Бідолашна Пепі це заслужила.
З шовковою хустинкою, піднесеною до очей, він здавався таким пригніченим, що Петр не зміг стриматись, пирснув сміхом і заразив ним і Джованні.
— Уявляєш, одного разу вона, — почав він, але сміх заважав йому говорити.
Петр реготав разом з ним, бо думка про те, що баронеса Пепі, що одного разу вона… здавалася йому чарівною.
— Що одного разу? — запитав він крізь сльози сміху.
— Одного разу
— Я задушу тебе, якщо ти не розкажеш мені, що вона одного разу! — завив Петр.
— Одного разу їй забаглося грати з нами в paume… — аж заходився сміхом Джованні.
— Цими своїми прозорими… — видушив із себе Петр.
— А папужка їй закричав: «Іди ти в с…» А ми не циніки, що регочемо над таким горем? — запитав Джованні, витираючи сльози.
— Звичайно ж, ні, — відповів Петр. — Бо коли на людину падає стільки нещасть, що здається, ніби на світі взагалі немає нічого іншого, крім самих нещасть, тоді це вже, далебі, Джованні, просто кумедія.
Вони зупинилися в заїзді «У золотого колеса» поруч з єзуїтською колегією. Оскільки слуги знову знахабніли й часто навмисне збиралися разом і про щось жваво шепотілися, зизувато поглядаючи спідлоба на обох юнаків, ті вирішили, що цілу ніч стерегтимуть карету, змінюючись кожні дві години; хоч дверцята карети й замикалися, але тепер, коли мораль так занепала й давні тверді устої руйнувались, можна було боятися й того, що вартівники—лакеї обернуться на ворогів та злодіїв і виламають їх.
Карета стояла посеред двору, бо в возівні для такого великого повозу місця не знайшлося. Джованні, не роздягаючись, ліг на ліжко, а Петр заступив у першу зміну. Минули дві години, але йому ще не хотілося спати, отож замість того, щоб розбудити Джованні, він обережно походжав по двору, застромивши за пояс пістолі; під сорочкою в нього був панцер пана Войті. Петр був певний, що цієї ночі щось станеться; він майже фізично відчував, як звідкись, може, зблизька, а може, аж із горища, де постелили слугам, підступні очі стежать за кожним його рухом.
Ніч була ясна, світив місяць у повні, а вдалині сяяла біла як крейда вежа храму святого Стефана; та перед північчю насунули хмари й своїм чорним запиналом закрили місяць і зорі, вежа храму святого Стефана згасла, на небі спалахнула блискавка, зразу ж після цього прогуркотів грім і впали перші важкі краплі дощу. Бурі о цій порі року тут бувають дуже рідко, але ця, налетівши так раптово, була просто—таки жахлива: спалахи блискавок мигтіли майже безперервно, і тільки—но вмовкав один перекіт грому, як відразу ж озивався новий, так що моторошний глас небесного гніву з гуркотом котився над містом, наче рухлива звукова запона, шматована сліпучими зигзагами і знову з’єднувана з оглушливими ударами грому; а посеред усього цього содому шумів, і свистів, і гув вітер, який налітав то з заходу на схід, то з півночі на південь.
Петр швидко підскочив до карети й витягнув із кишені ключик, щоб відімкнути дверцята й сховатися від негоди, але не встиг намацати ручку, як відчув, що ноги в нього роз’їжджаються, немовби він ступив на похилу слизьку підлогу, і тієї ж миті розпластався на землі; а коли, приголомшений і здивований цією несподіваною невдачею, почав підводитись із грязюки, то побачив щось таке, у що важко було повірити, а тим паче збагнути: осяяна спалахами блискавок вежа храму святого Стефана, яка ще кілька хвилин тому являла собою образ непохитної і благородної стрункості, хиталася, мов щогла корабля, який кидало на хвилях, і стала тонкою, наче дротик, бо від неї, певне, відірвалося щось вельми суттєве. У цю хвилину буря, яка прилетіла на крилах кажанів, уже знову віддалялася, так що інтервали між блискавками й ударами грому збільшувалися, але розкоти, які долинали звідкись згори, ще посилились і супроводжувались жахливим гуркотом, що проривався звідкись знизу, з нутра землі, якщо не з самого пекла, і до цих надземних і підземних рокотів приєдналися голоси людей, які кричали, лементували, зойкали й завивали на всі лади.
Коли Петр зрозумів, що його звалив з ніг звичайнісінький землетрус, він відчув полегкість, бо спершу був подумав, що хтось навмисне збив його з ніг; природні катастрофи не такі страшні, як людська підступність і злоба. Це була божевільна думка, бо, як він зміг у цьому за хвилину переконатись, одне зло не виключає друге.
Будинок стрясався від крику, тупоту й грюкоту дверей; чиїсь постаті в самих сорочках біля вікон здіймали руки до синіх іскристих блискавок, але при цьому звідкись із пітьми й негоди долинав дивний побожний спів примирених і
Та Петр теж був не слабак і, навіть знавіснівши від люті й жаху, не втратив розуму, а, згадавши один чудовий прийом, якого його багато років тому навчив старший товариш Франта, вдавив у вічі вбивцеві два пальці лівої руки, а правою зацідив його під щелепу і, натискуючи на горлянку знизу вгору, спричинив такий нестерпний біль, що той, захарчавши й завивши, враз відпустив його шию й схопив за обоє зап’ясть, але Петр різким ривком вивільнився з його рук, і теж завдяки Франтиній науці, а потім уже вистачило різко рубонути — теж школа меткого Франти, — ребром долоні по лівій скроні, і здоровань, украй виснажений потрійним хитромудрим прийомом, перейнятим від сина потіпахи Ажзавтрадодому, перекинувся на бік і так лишився лежати, безпорадно смикаючи лівою ногою, що було безсумнівною ознакою струсу мозку. А Петр підвівся й, хитаючись, наче п’яний, ввійшов до будинку, щоб у непроглядній пітьмі намацати дорогу туди, звідки долинав жалібний стогін Джованні.
Він застав його на ліжку, заваленого сволоками й камінням, які впали на нього з обрушеної стелі. Джованні скиглив, що в нього розтрощені обидві ноги, але виявилося, що сволоки, замість придавити його, навпаки, захистили від більшого лиха, впали упоперек тісної кімнати й не змогли привалити його всією своєю вагою; отож коли Петр після довгих зусиль визволив його, Джованні, хоч і мав жалюгідний вигляд і весь був у синцях, зате цілий. Тим часом землетрус припинився, і страшна ніч змінилася похмурим неприємним ранком, який годився лише для того, щоб освітити жахливе спустошення міста, до якого прибули наші подорожні. Вежа храму святого Стефана нагадувала дуплистий зуб, вежа храму святого Іоанна теж мала жалюгідний вигляд, так само як і вежа святого Михаїла біля єзуїтської колегії; головний міст, що вів до замкової брами, знову був зруйнований і, за своєю давньою звичкою, плив по Дунаю до Скіфського моря; посеред вулиць зяяли тріщини, будинки понахилялися, коминів наче й не було; оскільки своя сорочка ближча до тіла, з усієї цієї руїни юнаків найбільше вразило те, що їхня карета зникла з двору разом з перснем Чезаре Борджіа, і з соболиними хутрами, й зі справжньою Моною Лізою, й з іншими коштовностями, які були в ній; щезли й коні, які тягли карету, і верхові, зникла й чудова рушниця Броккардо; не важко здогадатись, що звіялися й лакеї — вони були вже далеко — за горами, за долами!
Петрові й Джованні, які втратили коней і карету, не залишалося нічого іншого, як вирушити завойовувати світ на своїх двох. Вони так і зробили й, вийшовши з Відня, подалися проти течії Дунаю і два дні тинялися, опираючись західному вітрові, місцевістю сумною, наче передпілля чистилища — праворуч височіли стрімкі скелі, схожі на величезні руїни мурів, ліворуч, між дорогою і річкою, — коричневі, з фіолетовим відсвітом зарості вересу.