Королеви не мають ніг
Шрифт:
І він стягнув мертвому з пальця золотий перстень з величезним діамантом.
— Перстень Борджіа! — вигукнув Джованні й жадібно схопив перстень. — Петре, в нас є кінь і перстень, ми врятовані!
— Атож, — погодився Петр і прикляк на одне коліно біля вбитого Йоганна, щоб зняти з його плеча рушницю. — З цією рушницею мені нічого не страшно.
— Та невже? — пролунав над ним глузливий голос. — Не торкайтесь цієї пукавки, паничу, і обидва покладіть на землю зброю, яку маєте. Лічу до трьох. Раз…
Той, хто вимовив ці слова, сидів на товстій гілляці гірської сосни, низькорослої й викривленої від бідності тутешнього грунту та суворого клімату. Це був неприємний з виду чоловік, схожий на сатану, бо мав гостру борідку й кошлаті брови, а обличчя — худе й смагляве, аж сіро—коричневе; крім того, він був у всьому зеленому — зелений гостроверхий капелюшок з пером, зелені штани й зелений плащ — усе ветхе, брудне та з грубими латками, але від цього не менш зелене; і ця зелень разом з ветхістю, та брудністю, та латками, а також смаглявість і борідка забезпечували йому чудову мімікрію, що слід підкреслити, пояснюючи, чому Петр і Джованні побачили його тільки тоді, коли він гримнув на них, хоч сидів над самісінькими їхніми головами. Між колінами, вперши приклад у груди, він затиснув важкого мушкета, спрямувавши його закопті—лу цівку на Петра.
— Два! — гостро сказав він.
Мушкет справляв грізне враження, так що, вистреливши, він продірявив би Петра разом з Джованні, який заховався за його плече, але Петр зміркував, що зброя не вистрелить, бо цей мерзотник дуже квапився обібрати вбитого, в чому йому завадила їхня поява, і не мав часу її знову наладувати; до того ж здавалося, що з її чорного, пекельного нутра й досі ще куриться сморід ядучого диму.
І справді — замість долічити до трьох і вистрелити, харцизник знову люто закричав:
— Я сказав, щоб ви кинули зброю, а моє слово — закон. Зрозуміли чи ні? Не жартуйте зі мною, бо будуть непереливки, я — Зелений Вільфред, грізний володар лісів. Лічу ще раз, але вже цілком серйозно: один…
— Рахуй собі хоч до тисячі, — сказав Петр і, спокійно знявши чудову рушницю Броккардо, підвівся й націлив її Зеленому Вільфреду в самісінькі груди, вимащені якимсь жиром, мабуть, ведмежим салом. На смуглому сатанинському обличчі розбишаки відбився вираз невдаваного жаху.
— Не стріляй! — благально мовив він. — Я все віддам. — І кинув Петрові до ніг шкіряний капшук, оздоблений гербом Гамбаріні, срібною ногою між двома зірками. Але, скориставшись моментом, коли Петр відвів від нього погляд, рвучко шпурнув у нього своїм мушкетом, прикладом уперед; та Петр устиг ухилитися.
— Мені дуже жаль, — сказав Петр. — Я не люблю вбивати беззбройних, але з тобою, негіднику, інакше вчинити не можна.
І натиснув курок.
Так загинув Зелений Вільфред, грізний володар лісів, мимохіть завершивши своє несолодке життя баніти й тирана в одній особі добрим вчинком, себто тим, що пострілом з мушкета поклав негідника з негідників, який спершу обдер свого господаря, а потім, коли здобич обернулася на гроші, найімовірніше, пограбував своїх спільників; так, мабуть, це й сталося, так розігралася й завершилася драма, бо тільки так можна переконливо пояснити, як лакей небіжчика графа, сам—один, без друзяк, опинився в цих пустищах, з перснем Борджіа на руці й з капшуком, тугим від дукатів, біля пояса, — їх Вільфред привласнив собі на дуже короткий час.
Прибравши трупи, Петр і Джованні рушили далі; Петр вів за вуздечку Йоганнового коня, на якому сидів тепер Джованні.
«Я втер Джованні носа не тільки переносно, але й достотно, — думав Петр. — Я врятував йому життя, гроші й перстень; побачимо, які це матиме наслідки».
Наслідки не забарились проявити себе.
— Вибач мені, Петре, — сказав Джованні по кількох хвилинах мовчазної їзди.
— Що я повинен тобі вибачити? — запитав Петр.
— Я так безглуздо відповів тобі, коли ти мене повчав, що мандри — це праця: мовляв, я не забуваю про те, що я — граф Гамбаріні.
— А хіба ти не граф Гамбаріні? — здивувався Петр.
— Я граф Гамбаріні, але це було з мого боку нетактовно, розумієш? — вів далі Джованні. — Мій падре, вічна йому пам’ять, ніколи не сказав би чогось подібного перед людиною нижчого стану.
«Карамба», — подумки вилаявся Петр.
— Але головне те, що в нас знов є гроші, — провадив Джованні. — Хоч це лише мізерна крихта тих цінностей, які ми втратили. Сама Мона Ліза варта була цілого капшука золотих. Або слуги продали наші скарби неймовірно дешево, або Йоганн украв у них не все.
«Принаймні він визнає мої заслуги й говорить про ці гроші так, наче вони належать нам обом», — подумав Петр.
Діставшись до Інсбрука, міста чистого й багатого як на вигляд, так і по суті, де були резиденція ерцгерцога, сейм і парламент австрійських земель, друзі поселилися в найкращому покої найкращого заїзду й три дні веліли подавати їм найкращі страви і найкращі вина, щоб хоч трохи оговтатися після пережитих знегод, гуляли в заповіднику ерцгерцога, де тримали сарн, і ланей, і милих ведмежат, які їли прямо з долоні; тим часом найкращий кравець міста найкращими нитками шив для них новісіньке вбрання з найкращого сукна, бо Джованні наполягав на тому, щоб з’явитися на очі доброго дядечка Танкреда вирядженими так, як це личить юному графові Гамбаріні та його компаньйонові й захисникові; четвертого дня на найкращих конях благородної мадярської породи, яких можна було роздобути в Інсбруку, вони виїхали з міста. Йоганнового коня, норовистого й до того ж кульгавого на ліву задню ногу, Джованні продав різникові.
Поблизу кордонів Венеційської республіки їх чекала ще одна жахлива несподіванка, дасть Бог остання, бо на землі рідної для Джованні Італії все напевне піде вже гладенько й приємно; вони саме їхали глибокою лісистою ущелиною, як раптом, невідомо звідки взявшись, на них накинулася ціла орда маленьких, смуглявих, верескливих чоловічків, і подорожні ладні були вже подумати, що знову потрапили до рук грабіжників; але ватаг чи старший цих людців, чоловік пристойної зовнішності й поважного вигляду, так званий подеста, пояснив їм, що це не напад, а митний огляд, — мовляв, їм треба перевірити, чи не везуть вони вино й спиртні напої, і кремінці в великій кількості, і шовк—сирець, і сукно, і чи не Їдуть вони з країв, на які впала моровиця. Коли вони відповіли по щирості, що нічого такого не везуть і що прибули з землі чеської, де вже впродовж кількох років не було жодного випадку морової пошесті, подеста вклонився й не зовсім зрозуміло чому поцілував кінчики пальців на своїй правій руці.
— Дійсно, землі Чеської немає в списку країн, які потерпіли від морової пошесті. Але через які, смію запитати, міста панове проїздили?
— Через Відень, Пассау й Інсбрук, — відповів Петр. Подеста сумно стиснув губи.
— Ай—яй, через Відень, через Відень, — мені прикро це чути. Бо Відень після землетрусу, який пережило місто, вигубив мор, так що цього міста більше не існує. Через те мені звелено всіх подорожніх, які приїздять із цього неіснуючого міста, арештовувати й відправляти до табору, щоб там піддати їх la quarantena [35] — себто вони мають пробути там сорок днів, після чого з’ясується, заразні вони чи ні.
35
Карантинові (iт.)