Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Тому, що це була б неправда, — відповів Петр. — Мені теж спадала на думку така відповідь, якої ваша герцогська високість сподівалася з такою впевненістю, і мені теж наперед зробилося від неї млосно. Мій сердешний друг Джованні признався, що він Гамбаріні, хоч і знав, що на цьому імені лежить прокляття; він ступив на шлях правди, який виявився неймовірно тяжким: а я, його захисник і до певної міри навіть вихователь, мав піти вигіднішим шляхом, шляхом жахливої брехні? Ніколи, нізащо. Звичайно, в інтересах повної правди я мушу додати: я цілком усвідомлював те, що навіть якби й удався до цієї брехні, то мені це мало б допомогло — бо як тільки Джованні потрапить до рук страмбського capitano di giustizia, який наказує катувати свої жертви вогнем і розпеченими рукавицями, перше ніж почне їх допитувати, щоб, як він це називає, збадьорити їх, — то він напевне признається у всьому, про що його допитуватимуть, у тому числі й про те, що стосується моєї особи та наших взаємовідносин.
— Capitano di giustizia робить такі речі? — запитав герцог. — Звідки вам це відомо?
— Цілком випадково, — відповів Петр. — Відчинивши вікно, я підслухав розмову двох страмбських громадян.
Герцог роздував щоки й крутив головою.
— Ваша усмішка викликає симпатію, — сказав він. — Вона мила, скромна й людяна, але саме тому, що вона людяна, вона викликає в мене обурення й гнів, бо всі люди — безсоромні негідники й розпутні виродки.
— Цілком поділяю мізантропічну думку вашої високості, — сказав Петр. — Але в межах цієї думки для себе особисто я визначаю як типово людські обличчя не власне людські, а, навпаки, обличчя нелюдські, приміром, як ось ця, — Петр показав на господаря, — бридка пика цього поганця. Вона — людська зовсім не всупереч своїй мерзенній нелюдськості, а саме завдяки цій нелюдськості, бо в ній відбиваються всі властивості, які з часів Адама люди вважають прокляттям і важким тягарем людського роду, такі як глупота, боягузтво, догідливість, себелюбство, захланність, жорстокість, облудність, підлість і заздрісність.
Герцог мимохіть усміхнувся.
— Розумно, — сказав він. А потім, на Петрову радість, перейшов до царини, в якій Петр почував себе цілком упевнено, тобто заговорив латиною:
— Цілком конфіденційно і тільки між нами… цей похмурий осел, молодий Гамбаріні, щось бовкнув про пам’ять свого батька. Отже, граф Одоріко вже неживий?
Герцог говорив чудовою латиною, дуже м’яко, по—італійському, і Петр наслідував його приклад, щоб не уразити його слух.
— Граф Одоріко відійшов до праотців, — сказав він. — Після поранення в сутичці з розбійниками, які напали на нього саме в той момент, коли він разом із сином повертався до себе на батьківщину, в Італію.
— А чому цей негідник вирішив сюди повернутися? — запитав герцог.
Петр відповів, що брат імператора, який прийняв державний скіпетр, витурив його.
— І дуже слушно вчинив, цей брат імператора, — схвально зауважив герцог. — А завіщо він його витурив? Яке нове паскудство скоїв граф? Теж спробував когось отруїти? І як він від’їздив із Чехії? Теж перебравшись за знахарку, як тоді, коли втікав зі Страмби?
— Я не розумію, що означає подвійне «теж», ваша високосте, — сказав Петр.
— Ще б пак, Одоріко, без сумніву, був стриманий у всьому, що стосується його минулого, — зауважив герцог. — Тож візьміть до уваги, юначе, що людина, в якої ви служили пажем, був боягузливий, підлий негідник.
— З попередніх висловів вашої високості я вже зрозумів, що саме так ви оцінюєте характер покійного графа, — сказав Петр. — І все ж я не можу згадувати про нього інакше, як з вдячністю, бо до мене він завжди був ласкавий і справедливий.
Герцог похитав головою.
— Божевільний, справді божевільний, — зітхнув він. — У вас у Празі всі такі?
— На жаль, ні, ваша високосте.
Новий напад гніву аж затрусив герцогом.
— Але тут, у Страмбі, я не терплю навіженців, — заявив він, знову піднісши голос, — а надто самовпевнених навіженців, не кажучи вже про самовпевнених навіженів зайд. Якщо ви завтра не заберетеся з мого міста, я накажу з ганьбою витурити вас за фортечні мури.
— Ваша високість не дозволить мені навіть подивитись, як конатиме мій друг і протеже Джованні?
— Що ми сказали, те сказали й ніколи не забираємо своїх слів назад, — заявив герцог, і Петр затремтів, бо ця форма множини нагадала йому щось неймовірно страхітливе. — До того ж кінець, який ми присудили вашому хирявому другові, настане так швидко, що ви, цілком можливо, станете його свідком, навіть не порушивши мого наказу. І ще одне: про те, що графа Одоріко вже немає в живих, нікому ані слова, якщо не хочете позбутись органу, яким, як я переконався, ви володієте краще, ніж добре, тобто власного язика.
Герцог знов відвернувся і пішов геть.
Коли тупіт коней герцогської кавалькади віддалився, Петр вийняв батіжок і підійшов до господаря заїзду, що стояв осторонь, звісивши свою підлу голову й насупившись, як ніч.
— Так он як ти виконуєш свої обов’язки господаря, негіднику? — сказав він і тричі оперезав його батіжком по спині. — Доносиш на постояльців, які вшанували своєю присутністю твій заклад, смикаєш герцога за рукав і тичеш пальчиком: «Ось цей, ваша високосте, підозрілий, його теж схопіть і киньте в підземелля до щурів». Так ось як ти вмієш виявляти постояльцям послуги, так ось як ти ставишся до людей освічених і шляхетних, хаме? Але я з тобою поквитаюсь, я тобі покажу, по чому ківш лиха! Герцог назвав мене божевільним навіженцем, а навіженцям дозволено все! — І періщив, періщив його по спині доти, аж доки підлий виказувач, благаючи пощади, впав навколішки. — Можеш скаржитись, лакизо, але перед тим, як побіжиш це робити, пришли мені в покій найкращу вечерю, яка тільки в тебе знайдеться: antipasti a prosciuto [36] на закуску, пристойний біфштекс al inglese [37] і пляшку chianti, [38] інакше я твій курник рознесу на дрізки, pronti, pronti, щоб усе це негайно стояло в мене на столі!
36
Шинку різних сортів (іт.)
37
По—англійському (іт.)
38
К’янті (іт.)
Відтак він подався до себе в покій, і не минуло й чверті години, як у дверях з’явилася Фінетта з тацею, заставленою ситою їдою.
— E servito, [39] — непривітно мовила вона. — Самий клопіт завдає людині, саму мороку. Довелось особисто прослідкувати за готуванням вечері, яку ви зволили замовити, щоб чоловік не підсипав вам щурячої отрути. Хтось удає з себе шляхетного рицаря й наживає собі ворогів, а ти потерпай за нього.
— Я не рицар, чарівна й добра синьйоро, бо якби я ним був, то напевно не тішився б тим, що викликав у вас таку досаду, — сказав Петр.
39
Їсти подано (іт.)
— Дайте мені святий спокій, — розсердилася Фінетта. Але Петр, далекий від думки дати господині святий спокій, схопив її за руку й спробував притягти до себе.
— Ні, я не рицар, — сказав він, — бо радий від вас чути, що ви за мене потерпали.
Чарівне, строге Фінеттине обличчя заясніло від усмішки.
— Не тепер, — мовила вона й ухилилася від його обіймів. — А от коли мій чоловік, цей грубіян, нажлуктиться зі злості, як свиня, я, можливо, прийду поцікавитись, чи вам чого не треба.
І справді, підлий господар, як Фінетта й сподівалася, так обпився того вечора міцної горілки, що вже не пам’ятав, ні як його звуть, ні якого він роду.
Отже, все це, принаймні з погляду Петра Куканя з Кукані, хвилювало, було цікаве й захопливе, і навіть — якщо мати на увазі наслідки сп’яніння підлого господаря — найвищою мірою приємне, просто розкішне; але коли після арешту Джованні минула ніч і за вікнами заїзду «У павичевого хвоста» почав народжуватись брудний зимовий ранок, постало вельми нагальне й разом з тим болісне питання: що ж далі й куди тепер?