Королеви не мають ніг
Шрифт:
Поява Джованні, якого переважна більшість людей, що зібралися на майдані, бачили, принаймні після вісьмох років, коли він покинув Страмбу, вперше, викликала подив і хвилювання. Те біляве немовля, той гарненький пузанчик — невже він і є той герцогів ворог, чиє ім’я ми повинні проклинати й опльовувати? А кого ж ми будемо проклинати й на кого плюватимемо, якщо Брут проковтне його на обід? О Боже, таж цей змовник ледве ноги переставляє; таж він спустить дух ще до того, як дійде до клітки, так що з нього вистачить крука, а не лева! Таж це дитя, саме втілення невинності, таж це ягнятко! Хто ж після цього наважиться стверджувати, що герцог — добра людина й що у всьому винен capitano di giustizia? Вони обидва — божевільці й дияволи, і якщо тут хтось за нас і заступається, то це одна—однісінька благородна душа, герцогиня, але вона нічого не може вдіяти, хіба що заборонити герцогові визирнути з вікна й помилуватися, як посувається затіяне ним прокляте діло!
І справді, вікна на фасаді герцогського палацу лишалися зачиненими, мертвими; слід нагадати, що для того, аби вони ожили й аби з них хтось міг визирнути, їх треба було відчинити, бо вони були засклені майже непрозорими кружальцями та квадратиками, вправленими в олово; а саме цього, як уже сказано, ніхто не зробив.
Підштовхуваний посіпаками capitano, Джованні почав підійматися східцями на чорний поміст, де вже зайняли свої місця судді й capitano di giustizia; його голубі, затьмарені страхом очі звернулися до вікон заїзду «У павичевого хвоста», точніше до вікон покою номер п’ять на другому поверсі; але ці вікна були так само зачинені, так само мертві, як і вікна герцогського палацу. Кат і його поплічники пожвавішали, змінили свою непорушну, розкарякувату позу й приготувалися до роботи, вхопившись своїми мускулястими руками за линви, скручені мотками, які досі висіли в них на плечах.
І тут юрба — вже вдруге цього дня — озвалась, але інакше, ніж перше, перед приходом охоронців та великих панів; при цьому не розтулилися жодні вуста, бо всі заціпеніли зі страху, не здригнувся жоден м’яз на обличчі, звідкись із глибини горлянки кожен видав щонайбільше якесь мурмотіння, а проте це пролунало як загальне ремствування, гамір і ревіння. Але цього вистачило, щоб capitano di giustizia повів своїми колючими очицями, і все вмовкло, запала тиша, наче в храмі. Відтак він надів окуляри, розгорнув сувій і різким голосом із сильним генуезьким акцентом, який ненавиділи в цілій Страмбі, почав читати короткий вердикт суду, згідно з яким вищезгаданий Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, уроджений у
Страмбі шістнадцять років тому, після ретельного розсліду й вивчення справи з Божою поміччю був визнаний винним у спробі зловмисного вбивства, яке він замишляв здійснити, маючи на оці особу найвищого володаря Страмби, його високість герцога Танкреда д’Альбула, хай славиться його ім’я; це лиходійство він збирався вчинити за намовою свого батька Одоріко Гамбаріні, — хай буде прокляте це ім’я! — який нині боягузливо переховується в невідомому місті поза межами герцогства.
— Це брехня! — урвав його чийсь гучний голос, який долинув звідкись ізгори.
У capitano від подиву аж окуляри спали з перенісся, і він злякано глянув, що за божевілець наважився таке сказати; точнісінько так само вчинили всі, хто був на майдані, отож юнакові, який стояв у вікні покою номер п’ять заїзду «У павичевого хвоста», вже відчиненому, видалося, що piazza Monumentale порожевіла від сотень облич, які повернулися в його бік.
— Петре! Врятуй мене, Петре! — заридав Джованні переривчастим голосом.
— Так, це брехня! — повторив Петр. — Молодий граф Джованні Гамбаріні, чиє ім’я не заслуговує ні на звеличування, ні на прокляття, бо йому поки що не випало нагоди звершити ні великі, ні ниці вчинки, не робив спроби по—злодійському вбити його високість графа Танкреда д’Альбула, оскільки з його високістю графом Танкредом він зустрівся лише в момент свого арешту, а його батько граф Одоріко Гамбаріні ні на що його не намовляв, бо його вже немає на світі, а навпаки, перед своєю смертю настійливо остерігав сина вступати на територію Страмби. Така правда, і хай буде проклятий кожен, хто цю правду спробує спотворити і викривити!
— Взяти його! — заверещав capitano di giustizia. — Оточити будинок! Узяти! Зв’язати! Привести! Закувати в залізо! Підняти на дибу, поки я тут упораюсь! Кати, виконуйте свою повинність! Subito! Subito! [51]
І в нападі дитинної люті він так затупотів своїми павучими ніжками, що аж поміст загойдався; тим часом його особиста варта, яка досі стояла в двох бездоганних лавах, розсипалася, наче розполохані жовті мурахи, і в дикому поспіху почала прокладати собі алебардами дорогу до заїзду «У павичевого хвоста» в густій юрбі неймовірно розхвильованого і гамірливого люду. Тієї ж миті кат накинув мотузку на шию благаючому порятунку Джованні й разом зі своїми поплічниками поволік його до східців, щоб витягти нагору й кинути в клітку на поталу Брутові, який стрясав повітря лютим риком.
51
Негайно! Негайної (іт.)
А Петр Кукань із Кукані, який усе ще стояв у розчиненому вікні покою номер п’ять, в своєму хвилюванні чуйно сприймаючи неймовірне збудження люду, яке передавалося йому, ніби розбурханий морський прибій, і чітко усвідомлюючи, який чудовий і геройський вигляд в очах юрби має він, його обличчя, постава архангела й людяна усмішка, якою відважився увінчати цю найризикованішу хвилину свого життя, раптом з задоволенням помітив, що понурий, мертвий фасад герцогського палацу навпроти ожив: там відчинилися двері, які вели на балкон, і в товаристві двох дам — однієї старшої, а другої зовсім юної — з’явився сам герцог, аби стати свідком вчинку, який намірявся звершити той юнак із Богемії, з котрим він учора познайомився і котрий зразу сподобався йому свіжістю своїх думок та несподіваністю дій: кожною жилкою, якщо можна так висловитись, кожною клітинкою свого тіла він відчував — а там хай буде, як буде! — історичність цієї хвилини, головною дійовою особою якої є він, хто ще недавно безвладно валявся на ліжку, усвідомлюючи власну безпорадність; Петр звів свою знамениту рушницю Броккардо, впер її у плече, націлив на жаб’ячі грудки чоловіка, якого щойно звинуватив у брехні й з приводу якого, — завдяки влучній виразності Фінеттиного змалювання і його особистій згадці про дибу, — не сумнівався, що це і є саме той capitano di giustizia, перед яким тремтить уся Страмба, і спустив курок; і славетна зброя, — хтозна, може, й справді зачарована Петровим батьком, — не підвела його й цього разу — куля точно відшукала свою ціль, і capitano di giustizia впав із простреленим серцем, не встигнувши навіть зрозуміти, що з ним сталося і що він уже дограв на цьому світі свою мерзенну роль.
На piazza Monumentale на хвилину запала мертва тиша неймовірного потрясіння, бо те, що сталося, не тільки не можна було передбачити, — тут ми скористаємось словами герцога — з паморочною огидою, але воно не вкладалося в свідомості, принаймні в перші секунди, було над усяке розуміння; а коли ця хвилина збігла і люди побачили, що те, що їм тільки здавалося, насправді не мана, а дійсність, реальна й невідворотна, що цей невідомий чужинець, нібито друг й захисник молодого Гамбаріні, як це з учорашнього дня рознеслося по місту, просто взяв рушницю і, нехтуючи владою capitano, його здатністю наганяти страх, його голуб’ятниками, і його залізними рукавицями, і дибами, ба навіть чудовою репутацією в Ватікані — застрелив capitano di giustizia, мов скаженого собаку; тиша змінилася оглушливим гуркотом: якщо ми раніше казали, що гомін юрби створював враження, ніби гора Macca, на якій розкинулося місто, готувалася до вулканічного вибуху, то тепер здавалося, що цей вулкан і справді вибухнув.
І коли Петр, герой, відклав свою чудову рушницю Броккардо, котра ще диміла, й з усмішкою рушив назустріч жовтим охоронцям уже мертвого capitano зі словами: «Я до ваших послуг, синьйори», на майдані всі, хто мав рот, закричав, а хто мав ноги, затупотів і кудись пробивався, не годен устояти на місці — з одного боку тому, що не хотів, а з другого — тому, що його штовхали, напираючи і ззаду, і справа, і зліва, і в цей гамір людських голосів уливалися металеві голоси всіх дзвонів, які були в місті — від гігантського Петронія, гордості собору святого Петра, до найменших дзвінків і дзвіночків.
При цьому кати, які тягли Джованні на смерть, з вини своєї природженої й богом даної тупості, без чого напевне були б не здатні успішно справляти своє похмуре ремесло, не припинили розпочатого діла: пролунав постріл з вікна чи ні, завмерла юрба чи не завмерла, кричать люди чи не кричать — вони машинально робили далі те, що почали: витягли Джованні, який безпорадно смикався, східцями на поміст, пропустили попід руки мотузки й спустили в клітку; але Брут, переляканий нечуваним ґвалтом і відчуваючи своїм гострим звірячим інстинктом, що діється щось неймовірне, звертав увагу на все, крім жертви, посланої йому згори, і ревів, і накидався на грати, і навіжено гасав по клітці, дугою оминаючи Джованні, який лежав непритомно на дні.