Королеви не мають ніг
Шрифт:
Упродовж усього його дотеперішнього життя з Петром іще ніколи не траплялося такого, щоб він не знав, як відповісти на це питання, котре знову й знову поставало перед ним. Як відомо, богині долі присудили йому завжди чинити так, аби його вчинки узгоджувалися як із веліннями розуму, так і з голосом сумління; він завжди так і поводився, — за невеликими винятками, котрі диктувало йому життя, але й ці винятки, які можна було списати на карб молодості, він тяжко переживав і гірко себе за них картав. (Зазначимо між іншим: голос його сумління нітрохи не заперечував проти того, щоб зробити рогатим підлого господаря, бо, з огляду на темперамент чарівної Фінетти, ці роги чоловікові вона наставляла, без сумніву, не вперше; на землі Боккаччо, де, як відомо, звичаї суворі, але манери розв’язні, з підлими господарями заїздів такі нещастя трапляються здавна, й вони цілком виправдані). Та тепер він і справді не знав, що чинити далі й куди йому податися.
Виконати герцогів наказ і звіятись зі Страмби означало залишити друга в скруті, кинути його на поталу гіркої долі, що вже само собою ганебно, а для людини з таким чесним серцем, як у Петра, було просто неприйнятним. Та якщо, з одного боку, це було б ганебно, то, з другого — надзвичайно розумно, бо інакше Петр, беззбройний і безпорадний чужинець, для порятунку Джованні не міг навіть пальцем кивнути; і, тверезо все розміркувавши, це рішення врешті—решт не було б таке вже й ганебне, як може видатися упередженому поглядові, бо графові Гамбаріні, який лежав на смертному ложі, Петр обіцяв супроводити його сина тільки до Страмби; що ж, він так і зробив, свою обіцянку виконав до останньої літери, і — по всьому, прощавайте, наші дороги далі, на жаль, розходяться. Але якщо це було б і розумно, а в світлі цього виглядало б навіть чесно, чи, точніше кажучи, ні в якому разі не безчесно, то, з другого боку, це було б негідно Петра Куканя з Кукані і малодушно: бо струсити пил зі свого взуття й покинути Страмбу означало відмовитись скористатися випадком, на який він покладав стільки надій, і відкинути всі розрахунки, перспективи й плани. Та обставина, що герцог його, Петра, залишив на волі, що він розмовляв з ним спокійно, ба навіть з явною зацікавленістю, та ще й похвалив Петрів apercu [40] про нелюдськість, яка зробила з підлого обличчя господаря типово людське, це, карамба, була величезна винагорода, щось більше й приємніше за те, коли б його, Петра, герцог посвятив у рицарі.
40
Вислів (фр.)
Герцог, як він сам висловився, відчуває паморочну огиду до нікчемності й пересічності людських слів та вчинків. Отож не виключено, що тепер він жде від Петра чогось такого, що б його, герцога, приголомшило й перед чим він у німому подиві зняв би свій берет, розшитий перлами; ох, який він був би розчарований, коли б Петр повівсь як звичайний слухняний і наляканий черв’ячок, як плиска, як синьйор Ніхто Нізвідки! «Єдина людина, — сказав би він з гіркою усмішкою, — єдина людина, яка відважилася стати віч—на—віч із моєю високістю з гордою посмішкою, єдина людина, яка відважилася, — ох, ці скидки! — вимовити ім’я Гамбаріні без приписаних проклять і спльовування, єдина людина, яка розмовляла зі мною інакше, ніж я очікував з паморочним невдоволенням — ти ба, відповзла, мов переляканий собака, та ще й прихопивши з собою речі свого нещасного друга, захисником якого себе видавала, його коня, збрую, чудову рушницю Броккардо і його гроші». Бо було очевидно, що якби Петр накивав п’ятами із Страмби, він змушений був би прихопити з собою всі ці речі, — адже він не міг залишити їх у заїзді, щоб вони дісталися підлому господареві, не міг він подарувати їх і Фінетті, бо Фінетта була жінка чесна, яка йому, Петрові, віддалася з любові; посилати їх герцогові теж не було ніякого сенсу, а щось інше придумати було годі.
Поки Петр катував себе цими нерозв’язними загадками, на piazza Monumentale, хоч сонце тільки—но сходило, зчинився шарварок, незвичайний навіть за італійськими мірками. Була п’ятниця, а в цей день на головному майдані Страмби, точніше, в його південній частиш, на поважній відстані від герцогського палацу, відбувався рибний базар. Рибалки з приморських районів Пінья і Фінале, чоловіки з засмаглими обличчями й орлиними поглядами, які звикли бачити мало не самий хребет земної кулі, вставали трохи не опівночі, щоб на спинах своїх ослів і мулів вчасно довезти до столиці свої pesce di mare [41] — потворні морські чудовиська: пласку sogliolu, камбалу з двома очима на правому боці голови, тріску і pedocchi, тобто «морські воші», з яких варять чудову юшку, а також чорні мушлі, й устриці, і черепахи, і як там іще називається вся ця нещасна луската, бородавчаста й голчаста нечисть, яка кишіла й задихалася в кадках, підвішених до коротких дерев’яних ярем в’ючакам на холку. Рибалки присвічували собі ліхтарями на тичках, лаяли своїх тварин і квапили їх гучними голосами, здатними перекричати гуркіт хвиль і клекіт морських шквалів; збираючись на ринковому майдані, ці дикуни, розлютовані, в заяложених плетених шапочках на кучерявому волоссі, сварилися між собою за вигідні місця й торгувалися з місцевими перекупниками, які вийшли їм назустріч, і билися в конвульсіях, впадаючи в екстаз від завзятого вихваляння виняткових, чудових якостей свого товару. Так уже повелося, і звичай цей повторювався регулярно, раз на тиждень, з давніх, якщо не з незапам’ятних часів, і це було природно й добре відпрацьовано; але цього разу сталося щось виняткове, скандальне й нечуване, бо не встигли ще всі торговці доїхати до майдану, а на стежці, що вилася по східному схилу гори Macca, де, як ми вже згадували, розкинулася Страмба, все ще погойдувалися вогники ліхтарів тих, хто запізнювався, коли на майдан швидко вибігла міська варта в блакитних мундирах і без усяких церемоній та зайвих слів, викрикуючи непристойні лайки та прокльони, палашами і нагайками почали розганяти рибалок: мовляв, торгу сьогодні не буде, майдан треба звільнити, і нехай вони забираються куди хочуть зі своєю смердючою рибою, а тут їм залишатися не можна.
41
Морську рибу (іт.)
Торговці, звичайно, не підкорилися цьому нечуваному насильству над своїми споконвічними правами, почали протестувати, після чого й виник справжній скандал, точніше, він немовби саморозвивався, бо що гучніше горлали ущемлені, то сильніше лютували напасники; до всього цього долучалися ще вигуки мешканців довколишніх будинків, які вистромляли з вікон голови, ще й досі запухлі від сну, з якого їх було розбуркано.
Чарівна Фінетта, принісши Петрові ситий сніданок у постіль, котрий знову, як вона підкреслила, приготувала власноручно, хоч побоювання, що її бридкий чоловік міг його отруїти, відпали, бо він і досі висиплявся після вчорашньої пиятики, повідомила ймовірну, тобто всіма гадану причину цієї події. Страмбська giustizia працює, мовляв, швидко — кажуть, буцім сьогодні вночі Суд дванадцятьох уже розглянув справу заарештованого молодого графа і його ще до полудня мають стратити на майдані; через те звідти розігнали всіх торговців. Та обставина, що страта відбудеться в центрі міста, а не на пагорку за міською брамою, явно свідчить про те, що молодого графа не повісять і не колесують, а що йому вготовано кінець набагато цікавіший і для публіки куди ефектніший; можливо, з нього здеруть шкіру, а можливо, четвертують; у будь—якому випадку це буде захопливе видовище. Такі видовища, мовляв, дехто й справді любить, але вона, Фінетта, не годна витримувати, бо не може слухати крику стратенців — ти думаєш, що вони вже от—от перестануть, бо так довго кричати неможливо, але насправді це тільки початок; а після того, як рокований нарешті змовкне й сконає, цей крик іще кілька днів дзвенить у вухах. Побачимо, як приготуються до сьогоднішньої екзекуції. Якщо на майдан принесуть хрест святого Андрія, то графа четвертують, а якщо дубову лаву з ременями, то з нього здиратимуть шкіру, але, можливо, герцог придумав щось ефектніше.
Фінетта, присівши на краєчок Петрової постелі, спокійно вимовляла ці слова своїми чарівними вустами, немовби розмірковувала, що подати сьогодні на обід — sogliolu в пікантному соусі чи тріску alla milanese, [42] а може, щось іще оригінальніше. Петр лежав блідий, заклавши руки за голову, й тупо дивився на сірий прямокутник вікна.
— Ну? — запитала Фінетта. — Чому ти нічого не їси?
— Як я можу мати appetito [43] на твій сніданок, якщо з мого друга сьогодні здиратимуть шкіру? — відповів Петр.
42
По—міланському (іт.)
43
Апетит (іт.)
— Ну й друг у тебе! Справжнісінький бевзь, — обурилася Фінетта. — Цікаво, сьогодні вночі ти мав appetito до мого тіла, хоч твій друг уже по самі вуха вскочив у халепу?
А ти все одно мав appetito ого—го, такої розкоші я ще не зазнала відколи живу!
Трьома пальцями вона перебирала густі Петрові кучері.
— Це тому, — поважно відповів Петр, не зворушений її вишуканим проявом ніжності, — що вночі я ще не знав, що відбудеться сьогодні і що мені доведеться зробити. А тепер я це вже знаю, і мені від цього стає страшно.
Горда, байдужа, бундючна Фінетта раптом зблідла.
— Заради всього святого, не здумай удавати з себе героя і не встругни якусь штуку! Цей хлопчисько, цей дурнуватий damerino [44] не вартий такої жертви! Життя йому ти не врятуєш, навіть якщо розірвешся на шматки, а навіщо тобі розриватися на шматки, скажи мені, навіщо? Я не зношу, коли під моїми вікнами кричать типи, до яких мені байдужісінько, але якщо там опинишся ти й кричатимеш, коли тебе рватимуть на шматки, я збожеволію, чуєш, збожеволію! Бо ти не сподівайся, що герцог тобі подарує, якщо ти щось затієш, аби врятувати того дурня! Що ти хочеш зробити, нещасний навіженцю? Може, хочеш узяти дерев’яного списа, мов на турнірі, й кинутись на палацову браму? Невже ти думаєш, що ця брама схожа на моє лоно, а спис — на твоє причандалля, яким ти мене вночі трохи не довів до нестями? А далі що? Перебити всю варту, виламати замки, взяти в зуби цього телепня і витягти його з ями? А що по тому, що по тому? Як ти виберешся з міста? Чи знаєш ти, що досить одного сигналу ріжка зі сторожової вежі, аби зачинилися всі міські брами? А якщо вони й не зачиняться, ти, мабуть, захочеш, проїжджаючи з цим дурнем у котрусь із них, віддати вартовим ті дві картки, які вам вручили, коли ви сюди приїхали? Бо без цих цидулок вас не випустять, і вас наздожене вся міська guardia. О, Madonna mia, навіщо тільки я, нещасна, зустріла тебе, і навіщо ви, lazzaroni [45] прокляті, поселилися саме в нас, і навіщо я в тебе закохалася, і навіщо вночі я до тебе приходила! Пообіцяй мені, найдорожчий мій, що не зробиш нічого, за що міг би поплатитись головою!
44
Джигун (іт.)
45
Бунтівники (іт.)
— Обіцяю, що під час страти я не вийду й за поріг цієї світлиці, — пообіцяв Петр.
Фінетта вся аж засяяла.
— Оце мудрі слова, — сказала вона й поцілувала Петра в уста. — І ти заприсягаєшся мені всім, що для тебе святе?
— Для мене нема нічого святого, — відповів Петр. — Я заприсягаюсь тобі в цьому своєю честю.
Фінетті видалося цього замало.
— А батьки твої ще живі? — запитала вона. Петр сказав правду: їх уже немає на світі.
— Тоді заприсягнись мені їхньою пам’яттю. Петр заприсягся.
— А тепер, будь ласка, — попросив він уже нетерпляче, — йди й залиш мене самого.
Коли Фінетта пішла, голосно нарікаючи на егоїзм чоловіків, цих грішних, любострасних котів, які, побавившись людиною, потім її, негідники такі, виганяють, Петр устав, старанно вмився й одягся, а тоді заходився не менш ретельно чистити знамениту рушницю Броккардо; а коли вичистив, то набив її не шротом, а вклав одну з куль, яку граф Гамбаріні зберігав у скриньці з набоями для полювання на великого звіра. Задум, на який його спонукала Фінетта своїм докладним описом нелюдських зойків стратенців, був простий і мав ту перевагу, що задовольняв як його розум, так і сумління; однак, щоб здійснити його, потрібен був такий героїзм, що Петр справедливо, за його власним висловом, відчував страх і водночас не втрачав надії заімпонувати герцогові й, за його власними словами, утерти тому носа: якщо вже він не зможе врятувати Джованні, то, принаймні, не дасть йому довго мучитись і, перше ніж кат торкнеться його, пошле Джованні точнісінько в серце кулю зі знаменитої рушниці Броккардо.