Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Якщо дозволите, я перерву ораторський виступ мого друга, — озвався Джованні, коли вони ввійшли до відведеного їм покою номер п’ять, — будьте такі ласкаві, синьйоро, й повідомте нас, хто мешкає в палаці з аркадами, де, як я помітив, саме дають бал?
— Там мешкає синьйор capitano di giustizia, про якого щойно була мова, — відповіла Фінетта. — Це його дім.
— Неправда! — вигукнув Джованні. — Це палац графської родини Гамбаріні.
Фінетта нахмурилася.
— Цс—с! — сказала вона. — Ім’я, яке ви щойно вимовили, в Страмбі суворо заборонене. Герцог прокляв його ще до того, як мене віддали заміж до цього будинку,
— Але чому, заради Бога, чому? — запитав Джованні, ухилившись від Петрового погляду, який промовляв: «От бачиш, а що я тобі казав, дурнику?»
— Звідки мені знати? — відповіла Фінетта. — Мене такі речі не цікавлять, це справа чоловіча.
Тим часом Джованні скинув свій ремінь зі шпагою й капшуком з грішми, і Фінетта, побачивши знак срібної ноги між двома зірками, затиснула долонею рот, щоб приглушити вигук.
— Герб Гамбаріні! — прошепотіла вона. — Та як же ви, дурноголовий, божевільний навіженцю, відважуєтесь носити таке? Чому ви не носите на тілі вже просто образ Вельзевула?
Джованні гордо звів голову, але було видно, як від хвилювання в нього ходить борлак.
— Я ношу його тому, що це герб, який доблесно заслужив один із моїх предків, коли на службі в його святості утратив ногу, — заявив він. — Бо я — Джованні Гамбаріні, єдиний син графа Одоріко Гамбаріні.
Петр зітхнув і, сівши на лавку біля каміна, випростав свої довгі ноги.
— Це, звичайно, між нами, чарівна синьйоро, — мовив він стомлено й без особливої надії. — Нікому не кажіть про це.
Фінетта почервоніла зі злості.
— Красненько дякую вам за візит, — сказала вона. — Чого ж це вам забаглося припертись до Страмби й чому ви надумали шукати притулку саме в нашому домі? Хто просив вас робити нам таку честь, ви, заплішені дурні? О, тепер я розумію, чому чоловік дивився на синьйора з такою підозрою й чому вшився під тим приводом, ніби йде до костьолу. Бо мій чоловік, цей бридкий слимак — герцогський викажчик! Сто чортів вам у печінку, чого ви ще баритесь? Щезніть, щезніть, тікайте, поки не пізно.
— Ця порада, здається, досить мудра, — мовив Петр і підвівся. — Якщо синьйор господар пішов виказати нас герцогові, то ми цю гру програли й мусимо негайно накивати п’ятами. Давати драла, Джованні, давати драла.
— Цього, дасть Бог, ніколи не буде, щоб Гамбаріні від когось утікав, — заявив Джованні. — Я не рушу зі Страмби ані на крок, доки не поговорю з герцогом як чоловік із чоловіком і не довідаюся від нього, чому він так заповзявся на наш рід. — Так він говорив, але, всупереч своїм словам, пробував підперезати тремтячими руками ремінь, який щойно зняв. Капшук з грішми при цьому сповз із ременя і впав на підлогу; Джованні підняв його й після короткого роздуму віддав Петрові. — Я гадаю, в тебе він буде ціліший, тобі загрожує менша небезпека, ніж мені.
Петр причепив капшук до свого пояса.
— Мудра обачливість, — сказав він, — хоч, як мені здається, з запізненням.
Бо знадвору, з piazza Monumentale,
— Що ж тепер? — пробелькотав Джованні. — Що ж тепер?
— Можливо, вони в’їдуть до нас у двір, — з гарячковою поквапливістю промовила Фінетта. І, відчинивши двері, вона вибігла в коридор, нетерпляче підганяючи юнаків поквапитись за нею. — Я виведу вас із вестибюля чорним ходом, а коли все вляжеться, пошлю до вас хлопчака зі стайні, — він приведе ваших коней. Ви почекаєте на нього за базилікою Санта Марія дельї Анджелі, це поряд з брамою Сан П’єтро. Зараз пів на восьму, а браму замикають аж о дев’ятій. Може, ще проскочите.
Вона все це швидко й грунтовно обмислила в своїй чарівній голівці, обвитій чорною короною кіс, але марно; бо коли юнаки збігали сходами до вестибюля, цокіт копит змовк, вершники під’їхали до заїзду, й за мить пролунали слова наказу, щоб троє негайно йшли стерегти чорний хід. Голос, який віддавав цей наказ, був дужий, але не вояцький: дещо хриплуватий, він так вібрував від напруги, що здавалося, ніби його власник трохи під чаркою.
— Дядечко Танкред, — прошепотів Джованні. — Я впізнаю його голос.
— Удай, ніби бачиш його вперше в житті, — порадив Петр. — Нізащо в світі не смій признатися, що ти за один. Стій на тому, що твоя схожість з батьком — чиста випадковість. І швиденько зазирни в книгу чужинців, як ти, власне, тепер називаєшся.
— Бартоломео Сімоне, — підказала Фінетта. — Ви підписались як Бартоломео Сімоне.
— Бартоломео Сімоне, син торговця бантами, — сказав Петр.
— Дурниця, — заперечив Джованні. — Мій падре перевернувся б у могилі, якби я перед дядечком відрікся від його й свого роду.
І, гордо піднісши голову, неквапливо рушив сходами униз, заздалегідь розкинувши руки, мабуть, готуючись кинутися в обійми своєму чудовому дядечкові й розбити сталевий панцер, який скував його серце.
— Ну й осел! Ну й осел! — простогнав Петр.
Але вже нічого не можна було вдіяти. Господар заїзду, згорбившись і щось бекаючи, з підлою услужливістю розчахнув обидві стулки головних дверей, немовби збирався впустити до вестибюля величезного воза, і в квадратному прорізі з’явилося щось блискуче, прекрасне й неймовірно розбещене.
Це був чоловік невисокого зросту, але статечний, у вбранні з золотої парчі, прошитої пругами чорного оксамиту з тонким орнаментом із блискучої карунки. Рукави камзолу, оздоблені поздовжніми прорізами, крізь які просвічувала вишукана шовкова сорочка, здувалися пузирями, точнісінько так само, як і коротенькі штани, які сягали до половини стегон; ноги джиґунові були обтягнені білими панчохами, сніжна білість яких відтінялася чорною стрічкою з золотою оторочкою, зав’язаною над лівим коліном, і чорними черевиками з золотими підборами та золотими пряжками. На плечі, підбиті з марнотратною щедрістю, він накинув плащ із блискучої жовтавої тканини, так званої «duchesse», що виглядало не тільки привабливо й гарно, але, всупереч усьому, і доречно, бо первісне значення слова «duchesse» — герцогиня, а вельможа під цим плащем без сумніву був не хто інший, як сам герцог, оскільки відтепер ми перестанемо фамільярно називати його «добрий дядечко Танкред».