Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Врешті—решт ми можемо тільки радіти, — озвався Петр, — що здихалися цих харцизяк, які зазіхали на наше життя і яким, крім усього іншого, ми винні були гроші, а така ситуація, погодься, не лише нестерпна, але й безглузда і негідна нас.
І, щоб довести, що його оптимістичний погляд на ситуацію, яка склалася, цілком виправданий, він узяв Джованні під руку й у такт ході затяг старовинну пісеньку студентів; Джованні, не зважаючи на цілковитий брак слуху, чим він, — хоч як це дивно для італійця, — відзначався, підтримав його.
— In silvis resonant, — співали вони наперекір своїй суворій долі, — dulcia carmina, in silvis resonat dulce Carmen… [34]
Це було й справді наперекір долі, бо вони чули хіба що крякання ворон і скрипіння дерев, які опиралися напорові вітру, але dulcia carmina, солодкого співу, який мав лунати з лісу, так і не було чути. Джованні зовсім не протестував проти цієї неузгодженості між реальністю і поезією й збунтувався лише тоді, коли Петр заспівав «Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus» — «Веселімось, поки молоді».
34
В лісах лунають солодкі пісні… В лісах лунає солодкий спів… (латин.)
— Іди ти до біса й там веселися, — буркнув він. — А в мене водянки на п’ятах виступають.
Відверта щирість його обурення й уявлення, що п’яти, на яких утворилися водянки, — п’яти справжнього графа, знову викликали в Петра напад заливного реготу, але Джованні цього разу не заразився ним і лишився похмурий, мов зимова ніч.
Коли вони досягли того місця, де дорога, яка досі тривожно віддалялася від річки, наче вертаючись назад до дрімучих лісів, що облямовували Чехію, знову повернула на південь, місцевість повеселішала, немовби тут на неї зійшло Боже благословення; верес змінили поля, а скелі — села; і якщо друзям доводилося проходити через котресь із цих сіл, люди вибігали їм назустріч і розпитували, чи не з Відня вони йдуть і чи не пережили у Відні землетрус, і чи це правда, що Відень зрівнявся з землею і що від нього не зосталося каменя на камені, і що всі віденці загинули, і що до землетрусу долучилася пожежа, і що та дещиця, яка залишилася від Відня, горить ще й досі? А оскільки чутки не лише літають, як стверджує Вергілій, але під час цього літання ще й розростаються, то що далі юнаки віддалялися від Відня, то фантастичніші задавали їм запитання, наприклад, чи це правда, що там, де стояв Відень, тепер зяє величезна прірва, з дна якої шугає підземне полум’я, і що ті рештки міста, які не запалися, пережили, до всього іншого, ще й напад турків, котрі порубали й погнали в неволю всіх, хто чудом уцілів під час катастрофи й лишився живий, і так далі, і так далі; і відповіді юнаків, що землетрус був жахливий, але не такий спустошливий, щоб нічого не можна було виправити, і що хоч пошкоджено кілька будинків, а кілька веж завалилося, решта все ціле, ніяких пожеж, ніяких турків, — так от, ці відповіді, на які Петр і Джованні скупилися тим менше, чим більше переконувалися, які вони благотворні і корисні, викликали загальну радість, і здспокоєні селяни, більшість з яких мали в столиці родичів, братів і сестер, синів і дочок, і онуків, трохи не пересварилися через подорожніх, запрошували їх до себе на нічліг, пригощали молоком, пивом, соками та ковбасами і намагалися витягти з них усе, що юнаки, можливо, ще знали, проте не сказали.
За таких обставин Петрові й Джованні подорожувалося приємно, і в Джованні, аж надто чутливого до виявів людської уваги й поваги, настрій піднявся, і, щоб сподобатись своїм господарям, він змальовував їм віденські події в дедалі рожевіших барвах, дедалі привабливіше, в тому розумінні, що землетрус хоч і стався, але це була скоріше розвага, аніж катастрофа — справжнє задоволення.
Але коли поминули містечко під назвою Креме, яке мальовничо розкинулось у підніжжі пагорба, засадженого виноградниками, їхній інформаційній діяльності настав край, бо Відень тим часом отямився від шоку й відновив зв’язок з рештою австрійських міст. Коли, переночувавши в Кремсі, наші подорожні знову рушили вгору проти течії Дунаю, їх наздогнав поштовий диліжанс; він охоче зупинився й перевіз їх через високі гори та дрімучі ліси, повні ведмедів і вовків, аж до кордонів Баварії, до єпископського міста Пассау, розташованого біля місця злиття трьох річок — Дунаю, котрий, як відомо, голубого кольору, зеленавого Онюса або Інна, в якому знаходять перли, і темноводої Ільзе, яка тече з півночі. Там кінчався маршрут поштового диліжанса, і наші мандрівники пересіли на судно, яке тягли берегом коні і яке пливло проти течії Інна, в лоно гір, на південь, до Італії, назустріч любому дядечкові Танкреду, аж до містечка Альтеттінг, яке стоїть уже на баварській землі й славне своєю чудовою капличкою, де сліпі, глухі й хворі на всілякі недуги люди позбуваються своїх болячок. Звідти й далі на південь річка була вже не судноплавна, й Петр із Джованні змушені були верстати шлях знову на своїх двох, до того ж немало потерпаючи, як вони дістануться до місця, бо вміст Петрового капшука з дукатами весь час танув і танув, так що тепер треба було витягувати пальці на всю довжину, спершу вказівний, а відтак і середній, щоб можна було виловити монетку на його виснаженому дні.
Якщо вони хотіли дістатися до міста Інсбрук, котре ніяк не можна було обминути, якщо вони хотіли потрапити до Італії, їм треба було вибирати одну з двох доріг: одна, значно довша, але безпечна й зручна, вела спершу на Мюнхен, а звідти вгору проти течії річки Ізар, а друга — проти течії Інна — була коротша. Річковики радили їм іти через Мюнхен, бо долина Інна, мовляв, важкодоступна, а подекуди й просто непрохідна, проте вони, відпочилі й зі свіжими силами, не зважили на їхні поради й вибрали коротший шлях.
Вони пробиралися помежи страшними горами й скелями, через льодовики, праліси й пустища, схили й ущелини, а потім знову дерлися нагору зміїстою стежечкою, бо дорога вниз, така ж зміїста, вела, здавалось, у самісіньке пекло; так вони йшли все далі й далі помежи валунами й понад проваллями, один за одним, іноді міцно тримаючись за руки і підпираючи один одного, щоб вітер не здув їх в ущелину або в води Інна, який, наче біла стрічка, вився внизу долиною. Джованні тримався мужньо, але видно було, що сили його тануть; бліде обличчя, облямоване білявим волоссям, укрилося червоними плямами, які свідчили про втому й виснаження.
— Не журись, — підбадьорював його Петр. — Згадай, що англійці, котрі мають славу найкращих мандрівників у світі, вживають для визначення своїх мандрів дивовижне, але дуже влучне слово — travel, яке походить від французького travail — праця. Дотепні остров’яни відбивають цим словом ту просту реальність, що подорож — це тяжка праця. Отож дивись на нашу подорож як на працю, котру ти повинен виконати, якщо хочеш бути винагородженим за неї радісною зустріччю, яку тобі приготує твій добрий дядечко Танкред.
Петр потерпав, що за цей філософічний екскурс Джованні пошле його жартома під три чорти або запропонує стулити писок, але Джованні, на превеликий його подив, прорік щось зовсім несподіване й не вельми симпатичне:
— Не дуже старайся мене заспокоювати, я ні на що не скаржусь, бо не забуваю, що я — граф Гамбаріні.
Це сталося вперше за довгі роки їхнього співжиття: Джованні вказав Петрові на перевагу свого роду, і Петр відчув себе так, мовби на нього вилили відро крижаної води. Це й справді було не тільки не симпатично, але й у майбутньому не обіцяло нічого приємного, а, навпаки, віщувало тільки зловороже; це означало, що, на відміну від покійного графа Одоріко, який цінував Петра, — в чому Петр був переконаний, — за риси характеру, Джованні не бачив у Петрові нічого особливого, нічого такого, що наба—гато—набагато цінніше за древність роду Гамбаріні. «Так, — подумав Петр, — Джованні — знатний осел, який годен оцінити тільки мої фізичні переваги, а в усьому іншому я для нього звичайнісінький хам; я припустився помилки, нагадавши йому про цю несприятливу для мене обставину. Тим паче мені треба відзначитись чудовими діями, які втерли б графові носа».
Нагода для цього випала Петрові майже зразу, бо неподалік, наче з гармати, гримнув постріл.
— Що це? — перелякано запитав Джованні, хоч у його жилах і текла кров славних кондотьєрів.
— Якщо це не гармата, то, по—моєму, й не мисливська рушниця, — відповів Петр і зійшов зі стежки; Джованні звернув слідом за ним; ховаючись за деревами й кущами, він обережно скрадався у напрямку пострілу, аж поки через п’ятдесят — шістдесят кроків побачив тіло чоловіка, що лежало на краю молодого лісу. Мертвому знесло півго—лови, точніше, тім’я, але його тонке обличчя мальованого красеня, оздоблене бурцями, було неушкоджене; і хоч замість червоної лівреї з гербом Гамбаріні й девізом «Ad summam nobilitatem intenti» на ньому було звичайне сукняне вбрання, це все ще був той самий Йоганн, лакей покійного графа, звісно, вже небіжчик з задертим підборіддям. Постріл, яким йому знесло півголови, мабуть, звалив його з коня цілком несподівано, бо в нього на плечі все ще висіла знаменита рушниця Броккардо, яку він украв у Відні; його кінь тихо стояв над ним, звісивши голову з білою зіркою на лобі, й, мабуть, роздумував, що йому тепер робити.
— Це Йоганн, — сказав Джованні, хоч у цьому й не було ніякої потреби, бо в тотожності мертвого не могло бути жодного сумніву; взявши Петра за лікоть, він притиснувся до нього, як робив це ще хлопчиком, коли чогось боявся. — Вони його уколошкали.
— Хто? — запитав Петр.
— Слуги, — відповів Джованні. — Вони продали карету, пересварилися між собою, коли ділили гроші, а потім рішили його й поїхали далі.
— І покинули тут його коня? — здивувався Петр. — І не прихопили рушницю? І не взяли собі на згадку хоча б ось це?