Королеви не мають ніг

Нефф Владимир

Господар заїзду, який вийшов назустріч їм у двір, був чоловік ґречний, але його гладке обличчя було позначене рисами очевидної підлості.

— Маю честь якнайчемніше привітати обох панів у своєму домі, — звернувся він до гостей, низенько вклонившись, і кивнув служниці та конюшому, щоб вони подбали про коней і поклажу. — Якщо панове бажають заночувати, то запевняю, що в заїзді «У павичевого хвоста» вони одержать пристойні покої і якнайуважливіше обслуговування.

Відтак він провів їх до вестибюля з конторкою, за якою сиділа, куняючи над плетінням панчохи, молода жінка принадної зовнішності, струнка, з інтригуючими тінями під очима й з пишними чорними косами, укладеними

подвійним, а може, й потрійним вінком над вузьким блідим чолом, від чого вони мали вигляд корони, що палала темним вогнем. Вона глянула на обох юнаків крізь щілини очей, ще важких від перерваної дрімоти, потім затримала свій погляд на Петрові, розплющивши при цьому очі трошки ширше, потім ще ширше й ширше, і тільки коли здалося, що вони розкрилися так, що ширше вже не було куди, вона розплющила їх цілком, оксамитово—чорні й вогнисті, неймовірно великі й несказанно гарні.

— Я тільки про одне хочу попросити молодих синьйорів, про одну маленьку дрібницю, хоч мені й дуже неприємно їх обтяжувати, а саме: щоб вони були такі ласкаві й записалися в книзі чужинців. Жінко, подай—но синьйорам цю книгу.

Красуня, яку назвали жінкою, хоч про її жіночу стать не могло бути аніякісінького сумніву, відклала плетіння й лінивим рухом, який дуже личив її маленьким, на погляд дівочим високим грудям, вийняла з—під конторки фоліант в оправі із свинячої шкіри. Те, як вона однією рукою тримала його за корінець, свідчило про неабияку, при всій її стрункості, рідкісну фізичну силу.

Джованні сполотнів:

— Що за нестерпні манери тут у вас? Ми проїхали пів—Європи, і ніде ніхто не тицяв нам біля брам ніяких цидулок, а в заїздах ніхто не питав про наші імена.

Господар знизав плечима й напустив на своє підле обличчя вираз лицемірного співчуття.

— У Страмбі так наказано, у Страмбі так заведено, — відповів він. — Синьйор capitano di giustizia, шеф поліції, видав такі приписи й вимагає суворого їхнього дотримання. І кожний новий прибулець платить по два скудо за прописку.

— За прописку? А це що таке? — запитав Джованні.

— Такса за перебування в Страмбі, — пояснив господар. — Це теж розпорядження синьйора capitano di giustizia і на виконанні цього свого наказу він наполягає якнайсуворіше.

Джованні схопив гусяче перо, закріплене на дерев’яній ручці, й підписався іменем Бартоломео Сімоне — першим—ліпшим, яке спало йому на думку.

— Бартоломео Сімоне, — проказав господар, розібравши його недбалий підпис, і задумливо закивав своєю гладкою лисою головою. — Це чудово, що синьйора звуть Бартоломео Сімоне, — провадив він, пильно дивлячись Джованні у вічі. — Дуже добре. А тепер іще місце, звідки синьйор Бартоломео Сімоне до нас прибув.

Джованні хотів був запротестувати проти такої обтяжливої формальності, але коли Петр кивком голови застеріг його від цього, кількома сердитими розчерками пера записав до книги назву останнього великого міста, через яке вони проїздили.

— Болонья, — проказав господар, усе ще задумливо покивуючи головою. — Це недалеко, я раз на місяць їжджу туди скуповуватись. Дивно, що я там ні разу не бачив синьйора Бартоломео Сімоне. А тепер другий синьйор, будь ласка.

Оскільки перо, яким Джованні зробив свій великопанський нервовий запис, розкришилося зовсім, красуня за конторкою подала Петрові нове, свіжообрізане.

— Я цілком визнаю, що це неприємно, — базікав підлий господар заїзду, — але не ми це вигадали, припис є припис.

— Звісна річ, припис є припис, — погодився з ним Петр. — Останнім часом ми на кожнім кроці чуємо цю коротку, зате змістовну аксіому, що відрадно свідчить про її зростаючу популярність. —

Приймаючи від чорнявки знадіб’я для письма, він легенько торкнувся її руки, оздобленої золотою обручкою. Потім довго вивчав роздвоєний кінчик пера, рівняв його до нігтя великого пальця лівої руки й не квапився опускати в чорнило, а тоді нарешті каліграфічним письмом вивів: «П’єтро Кукан да Кукан, місце народження — Прага, Богемія». — Справді—бо, починаючи з часів давнього Риму, — патякав він далі, — суворість закону або припису цілком виправдовується тим, що ця суворість така, як вона є, а не інакша. Якщо хтось зіткнеться з суворістю людського припису і якщо йому скажуть: «Нічого не вдієш, припис є припис», то на душі в нього відразу стає веселіше й легше, бо цей мудрий вислів викликає в ньому таке враження полегкості, ніби йдеться не про вигадку, а про даність, яка природно виросла на грунті реальності, а отже, й необхідності.

Виголошуючи цю тираду, Петр довго й пильно дивився чорнокосій красуні у вічі. Вона відповіла йому поглядом, але нараз, знічев’я, немовби щойно зайшло сонечко, її гарне личко відбило невдоволення, а над переніссям залягла зморшка гніву; озирнувшись, вона схопила своє плетіння й, ніби прагнучи надолужити згаяне, заходилася швидко цокати дротиками, один з яких, довший, на італійський манір затискала під пахвою.

— Атож, достеменно так, припис є припис, — мовив господар, мимохіть перебігши очима запис; Петр його явно не цікавив. — А тепер із синьйорів чотири скудо, і ти, Фінетто, проведеш їх до покою номер п’ять, з виглядом на майдан і на собор, що, безсумнівно, піде синьйорам на користь.

Одержавши від Джованні гроші, він насунув на свою підлу голову баранячу шапку, накинув на плечі плаща й озброївся палицею.

— Я до костьолу, якщо ти не заперечуєш, — роздратовано відповів він на запитання своєї дружини на ймення Фінетта, яка спитала, куди він іде, і швидко вийшов, сердито супроводжуючи свої кроки цоканням палиці об підлогу.

Чарівна Фінетта підвелася так само неквапливо, як напочатку неквапливо розплющувала очі, тож минула добра хвилина, перше ніж Петр зміг остаточно й задоволено констатувати, що вона не тільки вродлива лицем, але й добре збудована, не велика й не мала, з круглими клубами, посадженими на довгі ноги.

— Ай справді, чому б йому не піти до костьолу? — промовив він, і коли Фінетта, знявши з гака один із ключів, неквапливо обійшла конторку, вклонився й запропонував їй руку.

Фінетта була цим трохи здивована, але підкорилася його галантності, хоч і з легкою погордливою усмішкою, і кінчиками пальців сперлася на його мужній лікоть.

— Хоч, як усі твердять, ми живемо в вік, отруєний безбожністю, — провадив Петр, поки вони підіймалися сходами в супроводі насупленого Джованні, — однак люди все ж не перестали відвідувати дім Господній, і хоч в Італії, якщо можна вірити свідченню німецького реформатора Мартіна Лютера, це роблять примовляючи: «Ходімо підкоримось загальному забобону».

— Синьйор не італієць, але язик у нього так добре підвішений, що мені страшенно кортить довідатись, чи він уміє й ще щось робити, крім того, що базікає, — уколола його Фінетта.

— Не знаю, — відповів Петр, — далебі, я про це не думав, так само, як птах напевно не думає про те, чи вміє він не тільки співати, а й літати. А поки що, прекрасна синьйоро, я ще не мав змоги виявити перед вами інші свої здібності, крім уміння вживати слова. Звичайно, я признаюся, що за своє дотеперішнє, сповнене страждань життя, дійшов висновку, що люди нічим не різняться від тварин, хіба що мовою, отож цій відмінній ознаці й присвятив якомога більше уваги.