Королеви не мають ніг
Шрифт:
Тут мудрий аптекар Джербіно, швидко зорієнтувавшись у благодаті сум’яття, яке настало, і бажаючи, наскільки це можливо, ще збільшити його, виніс зі своєї екзотичної крамнички скриньку з бенгальськими вогнями, і петардами, і ракетами, які він, — попри свою знахарсько—аптекарську діяльність, — виробляв і продавав на свята, і заходився запалювати їх та з оглушливим тріскотом запускати над головами розхвильованої юрби і зірки, і золотий дощ, і мигавки, і каскади, які о цій пообідній порі хоч і не справляли такого ефекту, як уночі, але все одно були помітні, а головне — їх добре чули; і цей фейєрверк мудрого аптекаря вніс остаточний розлад у левиному розумі Брута.
Очманілий від жаху, тремтячи від холоду, простуджений, роздратований людським запахом, якого він справедливо боявся із самого малечку, який зносив лише в помірних дозах і який в останні години оточував його огидною щільною масою, бідолашний берберієць відважився на найбільший, однак, на жаль, останній стрибок у своєму непривабливому,
Те, що сталося далі, було нетривалим, зате жахливим, криваво—патетичним танцем його котячих кінцівок, супроводжуваним ревом, який заглушив клекіт юрби, як гуркіт водопаду поглинає дзюрчання струмка; і справді, якщо вірити стверджуванню Фінетти, що відвідувачі публічних страт люблять, коли рокований реве, то цього разу, хоч до екзекуції й не дійшлося, in puncto [52] ревіння вони задовольнилися так, що трохи не поглухли. Гривастий факір, мордований своїм власним тілом, своєю власною царственою масою, шалено крутився сталевими пружинами своїх кінцівок на сталевих шпичаках; він звивався, і скорчувався, і витягувався, перекочуючись з боку на бік і знову й знову наштрикуючись на шпичаки ґрат. Це був танець смерті, і виконувався він у танцюючій клітці, бо грати розгойдувались і хиталися, мов незграбний ведмідь, який підстрибує під звуки дудок і бубнів. Це тривало всього кілька секунд, але публіці, закам’янілій з подиву, здавалося, що це небачене видовище триває вже кілька годин, ба навіть що воно триває вже цілу вічність. Але враз настав кінець: Брут зірвався, залишивши на шпичаках ґрат шматки свого м’яса та закривавленої полової шкури, впав назад у клітку і перед тим, як здохнути, видав останній жалібний рик на знак протесту проти людського недоумства.
52
З погляду (латин.)
Тим часом жовті гвардійці волокли Петра, хоч він і не опирався, з другого поверху в вестибюль, де за конторкою з плетінням в руках сиділа Фінетта, байдужа, гордовита, сердита на свого коханця, який не зважив на її слізне прохання і, хоч дотримав свого слова й не вийшов з покою, все ж таки устиг, шельма, здійснити там найбожевільніший вчинок, який тільки можна собі уявити; вона була така розлютована його сумнівної якості гасконадою, що коли слуги грубо волокли його по сходах, звично штовхаючи й б’ючи ратищами своїх алебард, вона ні на секунду не відірвала очей від свого плетіння й не обдарувала його навіть співчутливим поглядом.
Петра волокли, кидали ним, проте не доволокли, куди хотіли, й не закинули далеко, бо саме в ту мить, коли вони поминали неймовірно розлютовану красуню, клямка, яка замикала головний вхід, відлетіла й до вестибюля ринуло стільки людей, скільки їх не переступало цей поріг за останні десять років, і всі вони кричали, сп’янілі від тієї темної пристрасті, яка розпалює юрби, обертаючи окрему особу в безіменну частку безликої буйної сили; Петра підхопили десятки рук, підняли на плечі й винесли, безпорадного, під чисте небо, на майдан, у самісіньке пекло, яке лютувало там без розуму й краю, що треба розуміти дослівно, бо коли переляканим спостерігачам на балконі герцогського палацу вже здалося, що воно досягло апогею в ту хвилину, коли Петра винесли з заїзду, шум і галас іще зміцніли й завирували іще сильнішим фортіссімо.
Ситуація була цілком і повністю незвична, бо всі обіймалися з усіма і всі кричали разом з усіма, і в здичавілу юрбу вливалися рибалки з вулиць, щоб поквитатись з блакитними за те, що ті вранці так безцеремонно прогнали їх із ринкового майдану, а блакитні билися з жовтими, бо розуміли, що інакше з цієї тисняви їм не вибратися цілими й неушкодженими, а блакитні разом з жовтими репіжили чорних, а рибалки лупцювали нерибалок, прокладаючи собі шлях уперед, а рибалки й нерибалки топтали чорних і блакитних і, молотячи, й б’ючи, й топчучи один одного, горлали «слава», й «ганьба», й «хай живе», й «смерть», і плакали, й сміялися, і над усім цим вибухали петарди і лунали дзвони.
Чоловіки, які несли Петра на плечах, звернули короткою, але важкою дорогою до чорного помосту біля клітки, де неподалік від здохлого лева все ще лежав знепритомнілий Джованні, і там висадили його нагору — можливо, для того, щоб звідси його було всім видно, а можливо, щоб юрба його не розтоптала, а можливо, без усяких «щоб», без ніяких «для того», просто висадили його нагору; тож він стояв, приголомшений, але цілий, над тілом мертвого capitano di giustizia, напружено чекаючи, що ж воно діятиметься далі, а точніше — що вчинить і як поведеться герцог, котрий ще й досі стояв на балконі, похмурий і непорушний. До кінця гри було ще далеко, бо за спиною володаря стояла ціла міська залога, яка, коли б герцог тільки пальцем кивнув, залюбки приборкала б і розгромила б розбурханих городян і потопила б у крові їхню зава—руху, що для Петра
Пролунали оглушливий свист і вигуки протесту, бо народ не бажав слухати герцога, чиї промови він чув уже незліченну кількість разів, — він бажав слухати героя дня, посланого самим Богом, але коли Петр не заговорив, не перестаючи переконливим жестом благати володаря сказати слово, юрба поволі почала вгамовуватись.
І виявилося, що герцог з користю читав свого Макіавеллі. Спершу він зайняв горду і самовпевнену позу, яку автор «Монарха» настійливо рекомендує правителеві і в якій його замолоду намалював славний Анджело Бронзіно, на портреті якого він лівою рукою спирається на грубий том зведення законів, що лежить на столі; щоправда, цього разу він сперся не на зведення законів, а на балюстраду балкона, і, різким рухом правої руки втишивши останні верескливі голоси, виставив уперед підборіддя, як той, чорний, іззаду, прочистив горло і в запалій тиші, порушуваній хіба що перегуком дзвонів, сказав таке:
— Ще сьогодні вранці, любі мої піддані, нам здавалося, що цей день буде найпохмурішим і найсумнішим днем в історії нашого улюбленого міста і землі нашої, днем, коли насильство, й сваволя, і безправ’я, які ми, з волі Божої, змушені були зносити і терпіти, досягнуть свого ганебного верху. Через те, коли ми вивчили гороскоп, який склав для нас добре відомий вам звіздар Лессандро Гадді, й вичитали в ньому, що сьогодні, так, саме сьогодні, має настати хвилина щасливого повороту, коли з нашого міста й держави буде нарешті знято закляття, що його як Божу кару Страмба терпіла понад шість років, ми в це не вірили й навіть суворо докорили Лессандро Гадді за те, що він припустився безглуздої помилки, бо нічого подібного статися не може; та тепер ми бачимо, що наш любий Лессандро Гадді не припустився жодної помилки, і ми якнайсер—дечніше просимо його вибачити нам і забираємо свої прикрі слова назад.
Тут герцог обернувся до зали, перед якою стояв на балконі й де, як можна було припустити, знаходився згаданий Лессандро Гадді, і ласкавим жестом руки привітав щасливого астролога; і народ загукав «Evviva, evviva!», [53] плачучи від захвату.
Герцог навіть не намагався перервати овації, бо вони були цілком заслужені, й непорушно чекав, коли вони вщухнуть самі собою.
— Так, — провадив він за хвилину, — понад шість років на нас лежав тягар Божої неласки, спричиненої ганебною зрадою одного з перших синів Страмби, покійного графа Одоріко Гамбаріні, якому ми нині бажаємо, щоб земля йому була пером, бо прощаємо йому все й знімаємо своє прокляття, котре досі лежало на його імені. Вершителем згаданої Божої кари був сам папа, це він, намісник Бога на землі й ленний володар Страмби, призначив до нас шефом поліції capitano di giustizia — мужа, який тепер лежить мертвий на помості, бо місія його завершилася, — з суворим наказом, щоб він із допомогою поліції дав якнайболіс—ніше відчути населенню Страмби, що це означає, коли Бог відвертає від народу свій ясний лик, і ми, не тільки як правитель Страмби, але й як вірний слуга Його святості, підтримували capitano в його стараннях, звичайно, з гіркотою й болем у серці й щодень звертали до Всевишнього свою палку молитву, щоб він звільнив нас від дальшого виконання цієї сумної місії. Нас було вчуто лише сьогодні, коли, згідно з констеляцією зірок, як її вірно витлумачив наш славний Лессандро Гадді, молодий герой, котрий квапливо прибув до нашого міста з далекої країни за Альпами як виконавець Божої милості й одним пострілом зі своєї рушниці, тобто одним рухом пальця, врятував від страшної й незаслуженої смерті невинного нащадка згаданого графа Одоріко Гамбаріні, котрому, як мовилося вище, ми подарували його ганебний вчинок, а водночас раз і назавжди позбавив нас від диявола, який так довго з волі Його святості перебував серед наших мурів і, можливо, аж занадто сумлінно виконував свою страхітливу місію.
53
Хай живе, хай живе! (Іт.)