Королеви не мають ніг
Шрифт:
Петр засміявся, але майстер Шютце лишився незворушний.
— Так, вона має чудову і цілком заслужену репутацію, — провадив він далі. — Eine Dame, eine wirkliche Dame, [58] хоч у неї і є свої слабості, але в кого їх немає, своїх слабостей? Взяти хоча б ту її юродиву, Bianca matta. Якщо ви бажаєте втриматись при страмбському дворі, гер фон Кукан, то боронь вас Боже зронити криве словечко про улюбленицю нашої герцогині, про її першу даму! Герцогиня вважає її просто—таки Божим даром. Герцогиня не щадить нікого, хто виказує до Б’янки огиду і антипатію. Один придворний капельмейстер, — а це, до вашого відома, був німець, як і я, музикант із ласки Божої, — відважився при Б’янці демонстративно заткнути собі носа, бо ця придворна дама, даруйте мені цей грубий вираз, смердить, як Putzloch; [59] не питайте навіть, що з ним після цього сталося. Він сидить ще й досі. І ще одне, гер фон Кукан. Якщо раптом станеться так, що герцогиня забажає з вами погомоніти, що дуже малоймовірно, бо, згідно з двірським етикетом, це вельми важка справа, але якби таки до цього все ж дійшлося, гер фон Кукан, то боронь вас Боже висловитись інакше, ніж поштиво й з порозумінням про ті її чудові камені, які приносять людині щастя, про астральні впливи, про добрі знамення і лихі знамення, про послання з потойбічного світу і як там іще називаються усі ці витребеньки, що їх герцогиня обожнює— одне слово, про її магію.
58
Дама, справжня дама (нім.)
59
Помийна яма (нім.)
— Загуркотів? — здивувався Петр. — А куди?
— Додому. В Австрію, — відповів майстер Шютце, — йому навіть переночувати в Страмбі не дозволили, а наказали негайно пакувати валізи й забиратися туди, звідки приїхав. Панталони трохи завузимо, до половини стегон, гаразд? Та воно й зрозуміло, бо навіщо й для чого торговому представникові вірити в магію і в усякі там чари—мари, але таке вже двірське життя, і ви до цього звикнете, якщо вам поталанить нагріти тут собі місце.
— А герцогова дочка? — запитав Петр. — Яка вона?
— Принцеса Ізотта, питаєте? — уточнив майстер Шютце. — О, це янгол. Хоч вона й зарозуміла, не доведи господи, зухвала, як мавпа, зла, пащекувата, егоїстична, свавільна, вперта, химерна, але це байка, гер фон Кукан, усі ці властивості герцогова дочка може собі цілком дозволити, їй навіть належить їх мати, і я не помилюся, коли повторю, що принцеса Ізотта — янгол. Щоправда, жодна компаньйонка витримати її не годна, і всі домашні вчителі, призначені до неї, втікають — останній її учитель музики навіть повісився, і ніхто не знає чому, може, цей бовдур був навіть закохався в неї, відомо тільки, що якось уранці його знайшли повішеним на клямці. Хай вам, гер фон Кукан, навіть на думку не спаде залицятися до принцеси й кидати на неї закохані погляди, або ж, um Gotteswillen, [60] присвятити їй віршика — це для вас погано скінчиться, гер фон Кукан, точнісінько як для того вчителя. Отже, спершу ми пошиємо синьйорові вбрання на завтрашній бал, котрий герцог влаштовує на честь невідомо чого, — може, навіть з нагоди смерті capitano di giustizia; та це ж цирк, якого ще світ не бачив. Ми пошиємо щось просте, аби герцог не позаздрив, зате елегантне, щоб мені не осоромитись; я пропоную камзол з фіолетового атласу, такого тут уже давно не було, закритий аж під саму шию, на срібних круглих застібках, гарно викладений на грудях, так тепер носять, бо синьйор і без цього худий і тонкий у грудях, знаю, знаю, м’язи у вас як залізо, але цього під добре скроєним убранням не видно — вузькі пурпурові рукави, тільки трошечки зібрані біля пліч, пройми зовсім невеликі, у три вінцеві кола, штани теж пурпурові — це буде щось виняткове для синьйора arbitri linguae latinae і golfonniera di giustizia. Але ви, гер фон Кукан, не звертайте на те уваги, що герцог призначив вас на такі скромні посади, які не дають вам жодної влади й на яких — я радий був би помилитись — ви не розбагатієте, — десять, чотири, двадцять один з половиною, записав? Не спи мені і пиши, я сказав: штани — довжина збоку десять, крок — чотири, об’єм стегна — двадцять один з половиною, записав? Бо тепер при дворі краще бути нижче трави, герцог хоч і добра душа, але страшно, страшно підозріливий; а втім, після того свинства, яке зробив його Busenfreund, [61] граф Одоріко, нема чого дуже й дивуватися.
60
Боронь Боже (нім
61
Щирий приятель (нім.)
— А чим завинив граф Гамбаріні? — запитав Петр.
— Синьйор цього не знає? — здивувався майстер Шютце. — Щоб я не забув про черевики — я замовлю їх, звичайно, тільки навряд чи вони будуть готові на завтра на вечір, через те рекомендую синьйорові підібрати собі щось елегантне в нас на складі, найкраще — скромного фасону з тупими носками, срібними підборами, якщо вже на камзолі у нас будуть срібні застібки. Деякі знатні синьйори носять підбори порожнисті й ховають у них скручену сталеву пилку — на той випадок, якби вони попали до буцегарні і їм не залишилося б нічого іншого, як перепилювати грати, — ці нездари не вміють навіть цвяха зі стіни витягти, не те що відкрутити підбор, перепиляти грати й спуститися з вежі на слабкій мотузці, та відірватися, та зламати собі ногу, та з цією зламаною ногою ще відбитися від варти і втекти, як це зробив Бенвенуто Челліні, але все це — пусте, пусте, ці порожнисті підбори з пилками всередині — це шик і тут нічого не заперечиш. То, значить, гер фон Кукан не знає, що, власне, скоїв граф Гамбаріні? Гм, про це знає тут кожна дитина, це входить до програми загальної освіти. Як відомо, герцог Танкред має за звичай випити собі перед сном, бо без цього він не засне, і свого часу граф Гамбаріні, — ох, який то був золотий чоловік! — підплатив слугу, щоб той підсипав герцогові в снодійне отрути. So eine Gemeinheit! [62] Мабуть, добре потрусив калиткою, перше ніж схилив слугу до такої підлості, бо слуга був старий і порядний чоловік, нині таких слуг уже немає, та все ж таки схилив його. Але, як на біду, то й граблі стріляють! Коли той слуга ніс герцогові те отруєне снодійне, йому зробилося недобре, мабуть, від хвилювання, але він навіть гадки не мав, що це від хвилювання, а подумав, що граф отруїв і його, аби позбутися свідка, упав перед герцогом навколішки і все йому виклав. Герцог притьмом послав по Гамбаріні своїх людей, щоб ті його схопили, та Гамбаріні здогадався, що його задум зірвався, і вчасно накивав п’ятами, перебравшись жінкою. Відтоді герцог страшенно озлобився й зненавидів усіх людей, і я цьому нітрохи не дивуюсь. «Кому я можу вірити, — каже він, — коли навіть Одоріко Гамбаріні, якого я любив і з яким бесідував про високі філософські матерії, хотів мене зі світу згладити?» І тепер він згладжує зі світу сам, згладжує так, що вся Страмба аж тремтить зі страху. Хваліть Бога, хваліть Бога, гер фон Кукан, що вас призначено на такі посади й що герцогові навіть на думку не може спасти, що ви зазіхаєте на його трон, бо якби він запідозрив вас у такому, вам був би капець. Як це сталося з його останнім камергером, таким собі Алессандро Сікурано, досить пристойною і порядною людиною. Ніхто не знає, скільки в тому правди, але ясно одне: герцог убив собі в голову, буцім Сікурано умишляє проти нього зле, і Сікурано під тортурами у всьому признався, — а як тут не признаєшся, коли тобі почнуть заганяти під нігті розпечені цвяхи? — так от, він у всьому признався, цей нещасний Алессандро Сікурано, та ще й потяг за собою цілу низку невинних людей, які теж у всьому призналися, коли кат узув їх в «іспанські чоботи»; половину з них було повішено, а ті, кого не повішено, й досі сидять у темниці, якраз під нашими ногами, гер фон Кукан, і чекають вирішення своєї долі. Сікурано не повісили — його колесували, ви могли побачити його на тому
62
От яка підлота! (нім.)
— Він уже неживий, — сказав Петр. — Я прострелив йому голову.
Майстер Шютце здивовано звів на нього свої водяві очі.
— А чому, осмілюсь запитати? Чому ви зволили прострелити йому голову?
— Із співчуття, — відповів Петр. — Я зглянувся над ним, щоб він не мучився.
— Ох, більше такого ніколи не робіть, якщо не хочете скінчити своє життя на колесі, — застеріг його майстер Шютце. — Будемо сподіватися, що цього ніхто не бачив. Усе, що нагадує misericordia, в Страмбі не рекомендується й не схвалюється. Ох—ох—ох, ви можете дорого заплатити за те своє співчуття.
— Тепер, коли capitano di giustizia вже мертвий, усе, мабуть, поверне на краще, — зітхнув Петр.
Майстер Шютце гучно засміявся своїм беззубим ротом.
— Ви наївна людина, — сказав він. — Capitano di giustizia був підставною особою, і він своє вже відспівав, бо крав більше, ніж йому належало за чином, і герцог почав уже боятись і його. Ну, а що папа нездужає та ще й устряв у війну з Венецією, то вас послало саме небо, щоб ви, гер фон Кукан, зробили свій постріл. Дякую вам, синьйоре фон Кукан, за те, що ви так чудово поводилися, поки я брав з вас мірку, — синьйори, як правило, бувають нетерплячі й весь час крутяться, — вбраннячко ваше буде готове до завтрашнього балу.
Початок балу призначили на восьму годину вечора; на міжнародному двірському жаргоні це означало, що о восьмій годині нуль—нуль хвилин правитель зі своєю родиною ввійде до бальної зали й що запрошені гості в цей час уже всі, як один, будуть на місцях.
Петр Кукань із Кукані для першого свого entr'ee [63] у високому страмбському товаристві вибрав момент, який здавався йому найслушнішим, а саме — рівно без трьох хвилин восьма, бо з багатого власного досвіду, набутого при празькому дворі, знав: якщо не прощенним faux pas є прийти пізно, коли високоповажний господар уже на місці, то так само недоречно з’явитись передчасно; так чинять лише нервозні, й нетерплячі, і новачки, необізнані з тонкощами двірського етикету, і взагалі люди меншого копила. Люди шановані й досвідчені у вищому світі, високі сановники і представники чужоземних держав дозволяють собі з’явитись в межах тих десятьох хвилин, котрі передують останнім п’ятьом хвилинам перед початком балу, тож якщо Петр з’явиться в бальній залі на дві хвилини пізніше, після того як приплив найшляхетніших із шляхетних уже скінчиться, він проявить цим самим похвальну міру власної скромності, не завдавши шкоди своїй гордості, і водночас дасть доказ свого, гідного подиву, самовладання та впевненості в собі, бо — при всіх своїх стратегічно—суспільних перевагах — це гранична мить появи, un peu risqu'ee — трохи ризикована, бо завжди може статися, що в правителя раптом почне поспішати годинник, і він, Петр, зіткнеться з ним біля входу, що, як кожен визнає, буде жахливою й непоправною річчю. Але Петр поклався на те, що при страмбському дворі, як ми знаємо, при його дворі, все йде своєю чергою, згідно з регламентом, і не помилився.
63
Виходу, появи (фр.)
Бальна зала була чудова й славилася далеко за межами герцогства як зала Ангелів — Sala degli Angeli, бо її єдиним, проте в нескінченних варіантах повторюваним декоративним мотивом були ангели, створені пензлем герцогово—го безсмертного портретиста Анджело Бронзіно, а також ангели, вирізьблені з дерева й витесані з мармуру, вилиті з металу й вирізані з слонової кості митцями нітрохи не менш гучних імен, такими, як Якопо Сансовіно і Тіціано Аспетті, ба навіть, — маються на увазі чотири бронзові ангелочки, чи, скоріше, амурчики, які несуть у своїх пухкеньких ручках таріль для фруктів й оздоблюють у Sala degli Angeli карниз каміна, підтримуваний двома мармуровими ангелами, — колишній власник чудової рушниці Броккардо — Бенвенуто Челліні. Херувими—велети, намальовані на стіні, оголеними мечами охороняли золотий герцогський трон, що стояв на підвищенні в глибині зали; крилаті серафими ширяли над вікнами й на стелі; ангелочки ніжилися на хмарках і вигрівали на сонечку свої рожеві задоч—ки; інші ангели літали, співали, вигравали на лютнях, звертаючи до Господа свої палкі погляди, і кидали стріли, й розсипали квіти, і затуляли свої личка, бачачи людську підлість, — одне слово, поводились справді по—ангельському, а під ними, внизу, під підлогою, в жахливих муках корчилися падші ангели, почорнілі від власних гріхів.
Зала, прекрасно осяяна тисячами свічок, була вже повна; синьйори і дами приглушено і — поза всяким сумнівом — дотепно гомоніли під тихий супровід музики, яка лилася згори, з балюстради, прикрашеної дерев’яними, позолоченими ангелами; ангельські голоси, сопрано й альт, у супроводі флейти негучно виконували канцонету «Чому ти відхилив свої вуста, жорстокий», — чарівне творіння Merry Old England, [64] яке принесли на європейський континент англійські мадригалісти. Всі гості були в нових уборах, бо справді було нерозумно й немислимо, щоб хтось з’явився сюди в тому самому убранні, в якому він був тут позавчора на добродійницькому балу, що його давав покійний capitano di giustizia, і всі були ретельно вмиті, завиті, напудрені й напахчені, сяяли всіма відтінками шовку і батисту, оксамиту й атласу і розсипали холодний блиск діамантів та сапфірів; коли оголосили чужоземне Петрове імення, всі, як один, з неприховуваною цікавістю обернулися до входу, й хоч, власне, ніколи не бачили образу войовничого архангела Михаїла в празькому костьолі міноритів, живою копією якого був Петр, і не могли навіть здогадуватися, до якої міри його присутність у Sala degli Angeli доречна, зустріли його оплесками і вигуками «браво», тільки—но він з’явився в дверях; вихованці епохи, яка сприяла проявові їхньої особистої безстрашності лише до тієї міри, що королі й князі могли з оголеними головами йти за домовинами своїх загиблих воєначальників, вітали в Петрові героя дня. І він проходив поміж ними, ніби в фантастичному сні, приголомшений і надзвичайно полещений та зворушений, і мусив зібрати весь свій розум, світський досвід та самовладання, щоб не розгубитися, не розслабитися і люб’язно та безпристрасно всміхатись.
64
Доброї старої Англії (англ.)
Перед ним, обернувшись до нього обличчям і задкуючи, плив у повітрі крихітний синьйор у черевиках на таких високих підборах, що туди могли б увійти три скручені пилки для перепилювання ґрат; це був герцогський ma^itre des c'er'emonies, страмбське видання мосьє Ферраля, як можна було судити з плавної віртуозності його рухів, а головне, з довгої диригентської палички, увінчаної чарівним ангельським крильцем; стискаючи паличку в правій руці, він то стукав нею об підлогу, то піднімав угору, до стелі, то граційно нею розмахував. Здавалося, ніби він кудись веде Петра; і справді — так воно й було: сліпучо всміхаючись білячими зубами, він вабив Петра чарівними поклонами й рухами долоні, і Петр незабаром зрозумів куди: ma^itre des c'er'emonies торував йому шлях до Джованні, який стояв у протилежному кутку зали в товаристві гарненької дами, чию шию кілька разів обвивав довгий разок перлів. Забачивши друга, Петр весело усміхнувся й рушив до нього; ma^itre des c'er'emonies, виконавши своє завдання, уклонився й відступив на задній план.