Шрифт:
Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра принесла їм обід. Вона й каже:
— А де ви будете орати? Я не знаю.
Вони кажуть:
— Ми
Та й поїхали.
А змій, що жив за тим полем у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра, як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.
Поприходили сини додому та й кажуть матері:
— Весь день орали, а ви нам не принесли обідати.
— Як то не принесла? Адже Оленка понесла, та й досі нема. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблукала!
Брати й кажуть:
— Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, а вона там.
— Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
— А, — каже, — людський дух пахне. А що, хлопці: битися прийшли чи миритися?
— Ні, — кажуть, — битися!
— Ходім же на залізний тік!
Пішли на залізний тік битися. Недовго бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих і закинув до глибокої темниці.
А той чоловік і жінка ждуть та й ждуть синів, — нема.
От якось пішла жінка на річку прати, коли котиться горошина по дорозі. Жінка взяла горошину і з’їла.
Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком. Росте та й росте той син, як з води, — не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли, так злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, — люди й повтікали.
От копають далі й докопались до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.
От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:
— Десь повинні в мене бути брати й сестра?
— Е-е, — кажуть, — синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
— Ну, — каже він, — так я ж піду їх шукати!
Батько й мати умовляють його:
— Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один щоб не загинув?!
— Ні, таки піду! Як же так—свою кров не визволити?
Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
— Скуй, — каже, — мені булаву, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, як махнув, як кинув угору, а далі каже до батька:
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:
— Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та
Поніс її знову до коваля.
— На, — каже, — перекуй, щоб була по мені!
Викував коваль ще більшу, Котигорошко й ту шпурнув угору та ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, — булава як ударилась об нього, — тільки трошки зігнулась:
— Ну, з цією булавою можна йти шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарі, — піду.
Узяв ту булаву, в торбу буханців та сухарів, попрощався — пішов.
Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинки, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.
— Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.
— Здоров був, парубче! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з’їсть.
— Отже, може, й не з’їсть! А ти ж хто така?
— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.
— Де ж вони? — питається Котигорошко.
— Закинув змій до темниці, я й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.
— Отже, може, я тебе визволю, — каже Котигорошко.
— Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! — каже Оленка.
— Дарма! — відказує Котигорошко.
Та й сів на вікні, дожидається.
Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз:
— Ге, — каже, — людський дух пахне!
— Де б то не пах, — відказує Котигорошко, — коли я прийшов.
— Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?
— Де то вже миритися — битися! — каже Котигорошко.
— Ходім же на залізний тік!
— Ходім!
Прийшли. Змій і каже:
— Бий ти!
— Ні, — каже Котигорошко, — бий ти спочатку! От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія — ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге — по пояс змія загнав у тік, утретє — зовсім убив. Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Пройшли так скільки дороги, сіли під дубком спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:
— Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро собі забере.
От радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує, — прив’язати його добре ликом до дубка, щоб не вирвався, — тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі.