Котигорошко
Шрифт:
Прибулець зайшов у приймальню головного редактора і спитав, чи може його прийняти пані головна редакторка. На запитання секретарки, хто, мовляв, він, відвідувач відповів, що його ім'я — Горохій Вишнеславович — «так само, як нашого легендарного українського короля, панночко, на честь якого названа ця славна чернівецька вулиця»… Здивована секретарка не скористалась електронним зв'язком, а особисто пішла доповісти своїй патронесі про дивного гостя. За хвилину вийшла сама пані головна редакторка Ярина Савойська.
— Ти?.. Ви?.. Вишнеслав?!
Секретарка ще не бачила їхнього головного редактора — Залізну Ярину, як її називали за виняткову працездатність, такою спантеличеною.
— Любочко, — звернулась Ярина до секретарки, — до мене нікого не пускай. Прошу,
Вона першою зайшла у свій кабінет. «Горохій», йдучи слідом, встиг її розглянути у всіх деталях: Ярина зберегла гарну постать, тож може дозволити собі носити модний вишуканий одяг, он, черевички на високих підборах, зачіска теж, як у київських модниць: зовні ніби проста, але це та простота, за якою криється політ фантазії і тривалої праці майстерного перукаря, а великі коштовні окуляри взагалі не дозволяють повірити, що перед вами жінка, якій уже за шістдесят.
Котигорошко оглянув кабінет пані редакторки. У ньому теж панували добірний смак і вишукана простота. Сучасні конторські меблі, багато електроніки, кілька ваз із квітами, книжкова шафа, збільшений фотопортрет Телесія… все? Ні, звичайно! У почесному кутку на підставці з червоного дерева під кришталевим ковпаком — реліквія, яку мали майже всі помітні телесики: камінь, один з тих, яким каменували їхнього пророка, просвітленого Телесія. Котигорошко знав, що телесики зібрали те каміння, яким кати побивали вже мертве тіло Телесія на горі Цецин, і через кілька десятків років у їх середовищі не було більш сакральної реліквії, ніж «камінь Телесія». Хіба що паломництво на могилу «замученого пророка», що на тій самій горі Цецин біля Чернівців, могло зрівнятись у ієрархії телесіянських цінностей з володінням цією каменюкою. Більше того, Котигорошко знав, що насправді в ту ніч на місце страти було привезено не більше трьохсот каменюк, у хід було пущено не більше тридцяти, проте світом уже «ходило» кілька тисяч «каменів Телесія». Особливою цінністю користувалися каменюки зі слідами «святої крови пророка». Тому, побачивши цю реліквію у Ярининому кабінеті, Котигорошко мимоволі ледь помітно іронічно посміхнувся.
— Це з тих, — сказала Ярина, помітивши його реакцію, — одна з тих каменюк, яка розбила голову Телесія в ту ніч, яку ти, Вишнеславе, так мрієш забути. Чи не так?
— Ти завжди була проникливою, Ярино, — ухилився від відповіді Котигорошко, збагнувши нарешті, що цей його прихід до Ярини набирає адекватних рис, тобто стає схожим на трагікомедію абсурду.
— Справді, — здогадалась, про що він думає, Ярина, — чого було приходити ТОБІ і СЮДИ? Чи ти вже зваріював від душогубства? Чи допився до білої гарячки? Чи каятись хочеш? Йди собі, Вишнеславе! Нам нема про що говорити. За будь-яких умов! Ти маєш у своєму арсеналі два аргументи — мовляв, хочеш дочку побачити і що сам хочеш прийняти телесіянство. Мовчи, я знаю, що це так! Отож щодо дочки. — Ярина набрала телефонний номер і сказала у слухавку: — Ярославе, тут твій батько, Вишнеслав Котигорошко, завітав, чи хочеш з ним побачитись?
Ярина слухала відповідь, мовчки кивала головою і дивилася своїми зеленими очима поверх окулярів на Котигорошка.
— Зрозуміло. Коли виїжджаєш? Вже? Щасливої дороги! Ярина поклала слухавку, перш ніж Котигорошко, що підвівся, встиг вихопити її у неї з руки.
— А ти своїх солдатських звичок не кидаєш, Вишнеславе, — докірливо похитала головою Ярина, — хоча й ніби президент великої держави. Чи уже не великої? Ти мене налякав, я ледь охорону не викликала. Хоча чого тут дивуватись, зважаючи на твої подвиги, на те, як ти до влади прийшов, очікувати шляхетних манер не варто. Не забажала Ярослава з тобою розмовляти! Каже, ніколи їй. Це справді так, бо вона уже в дорозі до Відня. На авті свого друга — командира телесіянської варти майора Архікрилатія. Він, до речі, атлантидець, один з кількох тисяч, які дивом врятувались після твого «подвигу» по знищенню цілого континенту і сотень мільйонів людей.
— Це була війна, — буркнув нарешті Котигорошко, що сидів на краєчку стільця. Він був блідий і згорблений. Старий нещасний чоловік.
Ярина
— Другий аргумент, — промовила Ярина.
— Що? — обернувся Котигорошко.
— Я тобі продемонструвала, радше ти сам побачив, що твій перший аргумент на виправдання твого приходу сюди спростовано. Тепер я хочу зреагувати на твій евентуальний другий аргумент.
Котигорошко підійшов до стільця з наміром сісти.
— Сідати не обов'язково, — несподівано промовила Ярина, — бо наша розмова буде недовгою. Хоча, — вона мстиво посміхнулася, — у твоєму віці важко стояти, тому сідай.
Котигорошко почервонів, не сів, лише оперся на бильце стільця.
— Отож ти, Вишнеславе, можеш сказати, що хочеш покаятися за скоєне і прийняти телесіянство. Мало того, ти як повновладний диктатор України можеш навіть проголосити телесіянство державною релігією замість дискредитованого законослужництва. Ось цього я й найбільше боюсь. Бо якщо так станеться, то за сто-двісті років телесіянство перетвориться у суху догму — складову державного офіціозу. Тебе кооптують до лику святих як царя, що запровадив телесіянство в Україні, а відповідальність за кару Телесія перекладуть на якогось поганого атлантидця, скажімо, на того самого нещасного Дактиліяна. Тому, прийнявши телесіянство, ти не розчулиш ні мене, ні свою дочку Ярославу. Та заборонити це я тобі не можу, роби, що маєш робити. У Києві є телесіянська громада з єпископом, тож звертайся до них. Я тобі ні допомагати, ні заважати не буду. А тепер йди!
— Але ж я не збираюсь приймати телесіянство! — розпачливо вигукнув Котигорошко.
— Тим швидше йди собі, — жорстко сказала Ярина і рішуче підвелась.
Котигорошко дуже повільно, раз по раз оглядаючись, вийшов.
Ярина, пересвідчившись, що Котигорошко справді пішов, сів у своє авто і від'їхав, замкнула двері свого кабінету і півгодини проплакала. Потім умилась, навела свій звичний макіяж, випила чарку коньяку, запалила цигарку, викликала своє авто і поїхала у друкарню.
Котигорошко збрехав Ярині — він збирався приймати телесіянство і навіть не відкидав можливості оголосити його державною релігією, але нічого такого не зробив. Аналітики спецслужб, яким він не мав підстав не довіряти, прорахувавши ситуацію, прогнозували у разі телесіянізації України зверху запеклу громадянську війну. Бо законослужництво, відлучене від державної системи, не лише не занепало, а, навпаки, набуло нових прихильників. Тож баланс релігій в Україні став таким: третина вірила в Телесія, третина дотримувалася традиційного законослужництва, третина вірила у різноманітні дрібні культи, а також — у невідомо що. Тому все залишалося так, як є…
Минали роки. Котигорошко залишився при владі. Він уже би давно відбув на спочинок, але знав, що вся державна машина України тримається на ньому одному. Варто йому піти на пенсію чи нагло вмерти, як між різними групами у вищому керівництві розпочнеться затята боротьба за владу, що може ввергнути всю країну у затяжну громадянську війну. Єдиного спадкоємця, якому можна було би передати країну з рук у руки, Котигорошко не виховав і навіть прийнятних кандидатур не бачив, тому мусив сам, знемагаючи від втоми, правити Україною. На випадок своєї раптової смерти він уклав заповіт, у якому передбачав модель колективного управління Україною, проте це було актом відчаю, бо він добре знав, що з того нічого не вийде.
Смерть до Котигорошка не приходила. Йому минуло вже вісімдесят років, вище керівництво держави й надалі тримало його при владі як запоруку певної стабільности, як живого запобіжника від міжусобної війни. Кого-кого, а самих себе генерали і міністри добре знали і не мали сумніву, що як лише не стане Котигорошка, кожен з них зробить спробу якнайшвидше вчепитись у горлянку своєму ближньому. Тому Котигорошка берегли, не обтяжували державними справами, лікували методами народної медицини і майже не випускали в люди. Котигорошко же мріяв про смерть. Тим більше, що майже усі, кого він любив, уже померли.