Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
27
В тому шинку хазяйнувала вже з місяць, зухвало порушуючи новий порядок продажу горілки, тобто заробляючи грошики задля себе самої, а не для московського царя, — хазяйнувала, взявшись невідомо звідки, вродлива шинкарочка Настя Певна, котру хто кликав Настею, а хто — Дариною, тобто Одаркою, можливо, тільки задля нехитрої рими «шинкарочка-Одарочка» (бо ж люди часом задля рими й правдою нехтують), а може, таки мала вона й справді аж двоє хресних імен, хоч католичкою ніби й не була, бо до руської церкви, звідкілясь прибувши до Мирослава, вчащала справно — щосуботи, щонеділі та в усі дванадесяті празники. Мала вона, правда, ще й третє
Вона стояла зараз біля рясно обставленого клечальним гіллям шинквасу, високочола, цікава молодичка, ні чорнява, ні білява, з вогнистим волоссям, яке вибивалося з-під парчевого очіпка, з трішки зизуватими великими очима, що вигравали, пускаючи бісики, стежили за всіма зразу, сяяли й поблискували, і, здавалось, люди п'яніють не тільки від горілки, а й від її поглядів, од оковитої, п’янкої й трохи похмурої вроди, од безугавних пісень, од жартів, од солоних дотепів, що рясно злітали з примхливих уст, од її збудженого дихання, такого знадливого, аж кожному, хто дивився на гемонську молодичку, вчувалось калатання її гарячого серця, бистрого та дзвінкого, так здіймались високі та пружні, ще зовсім дівоцькі груди, так спалахувала Настя від парубоцьких поглядів, котрі запалювали все її жіноче єство, котрі змушували жевріти, іскритися й спалахувати її очі, осяваючи й дукачики в намисті, перли на очіпку, величезні золоті з рубінами серги в маленьких гострих вушках, серги, що про них лихі язики плескали, буцімто вона, оця знадлива Настя, «навстоячки, навлежачки — заробила й сережечки», хоч ніхто в цілому городі нічого не міг сказати про її легковажність, ніхто не міг похвастати, же він із чарівною шинкаркою — не те що там спав, або там що, а й пальцем ніхто її не зайняв, а й не поцілував ніхто, а й не помлів ніхто близенько біля неї, біля Чужої Молодиці, так, ніби й справді була вона для всіх у цьому городі чужа.
Нічого недоброго (так бо зветься й дещо добре в житті), ніхто нічого сказати про шинкарку Настю-Дарину не міг, але все-таки погана слава про її шинок за який місяць уже чомусь ходила серед мирославської жіноти, навіть Явдосі нині щось у вуха впало, і їй, звичайно, дуже не хотілось лишати тут Михайлика, але ж нічого іншого вона прираяти собі не вміла, бо ж не було ще в них господи, де міг би синок привітати й почастувати, як годиться, нових друзів, лицедіїв, що так зарадили парубкові в його скруті й щедро поділилися багатющим того дня заробітком, бо ж матінка й досі певна була, що Михайлик усе те одержав задарма.
Тримаючи сина за руку, Явдоха стала на високому порозі шинку, і серце їй тіпалось у материнській за хлопця тривозі, але вона злегка штурхонула Михайлика з порога вперед, у теє, страшне-таки життєве горнило, і сумно сказала:
— Іди. Пора вже тобі… — і матері навіть схотілося перехрестити сина, але в такому місці не посміла. — Йди!
— А ви, матусю? — збентежено скинувся Михайлик.
— Мені ж тут бути не годиться, — з гідністю підібрала губи ненька і, ще раз підштовхнувши сина до його парубоцького обов’язку, хутенько вийшла за поріг вертепу.
Лишившися вперше в житті без проводу маминої руки, Михайлик аж трохи сторопів, попервах навіть облич не розрізняв у галасливому гурті, який там балював за кількома непокритими столами, наскрізь промоченими горілкою й медами, пивом та брагою, вином і всякими наливками й запіканками.
Всі ці трунки в хитромудрому скляному посуді
I мальований Козак, і обличчя притомних випивак плавали не в диму тютюновому (по хатах тоді ще не курили), а в парі, хмільній та сивій, що вставала над казанком із варенухою, з якого шинкарочка, Настя Певна, гнучкими рожевими пальчиками взявши ополоник, наливала в кухлі гаряче пійло, відповідаючи на поклики городян, гречкосіїв та козаків, що бенкетували тої чортячої ночі в шинку під золотою косою.
При самім порозі раював, скучивши в безлюдному степу за чаркою, височенний, рудий та безбровий молодий козак, якого звали Панько Півторарацький, товариш Пилипа-з-Конопель, що з ним разом вони пильнували в степу сторожової хвигури.
Михайлик упізнав його, хотів був спитати про щось, зрадівши знайомому, але Панько нічого не чув і не бачив, крім шинкарки Насті, витріщався на неї, допиваючи кухля, а допивши, шарпнувся до неї й загукав:
— Настусю, а всип мені осмусю!
— Та це ж — цілий кухоль, а не осьмуха, — засміялась Чужа Молодиця.
— Дарма! Сип! Наливай-но! — і марно рудий той хлопець намагався обійняти звабливу шинкарку, бо ж він був чи не в два рази вищий од неї, верства келебердянська, і йому доводилось, переламуючись надвоє, незручно нахилятись до її круглого рожевого личка.
— I чого ти до неї прилип, як кізяк до тріски? — питали якісь незнайомі Михайликові козаки.
— Чого, чого! — одвічав їм Панько. — А того, що я з нею сьогодні ночуватиму.
— Хто тобі сказав? Вона сама?
— Та що там вона! — хизувався рудий. — Вона й незчується… Мені б тільки обняти! — і Панько, потішаючи п'яне товариство, почав доводити: — Коли дасть обійняти, то дасть і поцілувати! А коли дасть поцілувати…
— Ач який! — од шинквасу задзвеніла гнучким сріблястим голосом Настя Певна. — Чого ж то ти такий певнючий?
— А того, що ми з тобою, Настусю, куми…
— Чи ж ти не знаєш, же кум та кума — родичі тільки від голови до пояса, — пирснула шинкарочка.
— А нижче?
— Нижче, батюшка казали, гріх!
Усі зареготали, а рудий довгаль Панько Півторарацький, збитий з пантелику, тихенько заспівав:
— Ой, рядно, рядно, рядно, Під тобою холодно, Під кожухом душно,
Без милої скушно…
— Заберіть-но звідси цього телепня, — попросила шинкарочка його товаришів. — Проп'є, глядіть, останню копійку.
— Горілочка — кап, а з кишені — хап!
— Напала, бач, брага на врага.
— Нехай п'є: однак завтра в бою помирати.
— Чого ж то помирати? — спитала шинкарочка якимось не своїм, прикрим, неприємним голосом, і очі їй нелюбо спалахнули жовтим кошачим вогнем. — Чого ж то йому завтра помирати? — перепитала вона, лиховісно й багатозначно кивнувши на Півторарацького.
— А того, що війна! — байдужно відмовив хтось п'яним і сонним голосом. — Війна ж, бач, Одарю!
Всі на мить замовкли.
Стало тихо, мов у пеклі, мов на веселій тій картині, що висіла на стіні, де чорти п'яницям заливали пельки горющою смолою.
— Гріхи ви мої чубатії, — зітхнула Чужа Молодиця, стріпнула неслухняним рудим волоссям, що вилізло з-під очіпка, і два рубіни блиснули в її вухах, наче дві краплі замерзлого грецького вина. — Чого зажурились?
28
Михайлик розглядав усе те в шинку, та від порога не відходив, бо ж був несміливий.