Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Взяв свою чарку й Михайлик.
I здригнулась ненароком з першою в житті чаркою юнацька рука.
I хлюпнула на стіл варенуха, і заколивалось на столі кволеньке синє полум'я.
— Ой! — несподівано скрикнула Чужа Молодиця.
— Чого це ви, тітко? — збентежено спитав Михайлик.
— Так… дарма! Нічого… Пийте ж!
Задивившись на пекельні вогники в чарках, усі чомусь мовчали.
30
— Ерго бібамус! — відповідаючи якимось мислям, неначе сам собі, звичною латиною сказав отець Ігнатій Романюк.
Бувши
— Випиймо! — погодилися й поляки, примхою долі занесені далеченько від рідного дому, найманці гетьмана Однокрила, що їм уже й не хотілось воювати.
— Нєх жиє добри хлопак! — підіймаючи дерев'яного михайлика, проголосив один із них.
— Живео младич! — озвалися й серби.
— Щасливий будь, мій хлопчику! — з добрим виразом на худому обличчі сказав і Йван Покиван.
— Оце є саме те, — думно промовив Романюк, — за чим я й поспішав сюди: щоб народи наші були разом…
— Разом! — підніс свій келех іще один сербин, Стоян Богосав, урятований нині від шибениці, і спитав у Романюка: — Коли ж буде твоє послання, попе?
— Кому послання? — спитав Прудивус.
— Оце ходжу та й думаю, закличного листа складаю до черкасів… до простих людей України.
— Про що листа?
— Щоб тримались Москви, — відповів Романюк і, вставши, знову сказав: — Ерго бібамус! — і притьмом вихилив келех прегарячої варенухи, бо ж тримати срібний бокал була несила, так він розпікся від киплячої горілки, що палахкотіла синім вогнем.
За ним випили і всі інші.
Тільки Михайлик іще тримав у руці свою чару, дивився на кволий вогонь — не без страху, бо ж належало пити вперше в житті, і товариші, видно, зрозуміли це, і аж замовкли, збагнувши значність такої хвилини.
А Прудивус тихенько спитав:
— Чого ж ти?.. Пий!
Молодий коваль, нарешті, випив свою першу чарку, і жовтий кошачий вогонь очей шинкарочки Насті протяв душу, мов позолочене вістря коси, намальоване над дверима шинку, і дух заперло від невміння пити, і всі співчутливо підсували хлопцеві якийсь заїдок, і знову всі замовкли. А пан Ігнатій, витягши з кишені аркуш паперу, перейшов до шинквасу, ближче до свічок, і щось там коли-не-коли записував, чи не своє послання ко черкасам, що про нього він тільки-но казав товаришам.
У нашого Михайлика ще в голові гули джмелі після першої чарки, коли Тиміш Прудивус, підвівшися з-за столу, низько вклонився молодому ковалеві:
— До твоєї милості, доміне Михайлику.
— Аве! — вклонився й Покиван. — Чолом!
Простодушний Михайлик зніяковів, став
— Чого це ви?
Бо майнула думка: чи з нього ж не кепкують?
— Бачилисьмо, — сказав Прудивус, — люди мов на живіт кричали, тебе вітаючи на лицедійському кону.
— Даяння складали прещедрі, — додав Покиван.
— На руках несли…
— Ще нікому з наших київських спудеїв не випадало за кумедію такого дива.
— Ерго, ми просимо, — урочисто завершив Прудивус. — Приставай до нас, до лицедіїв!
— Я ж неписьменний.
— Дарма! — відмовив Іван Покиван.
— Навчимо, — додав і Прудивус.
— Я ж і незграбний — задля вашого мудрого діла.
— Бачили!
— Мушу я, ковалюючи, допомогти зрадників подолати, — чухаючи потилицю, намагався відмовитись Михайлик, хоч і нелегко було відмовляти хорошим людям. — А може, й сам я вирушу — трішки повоювати.
— А для війни — ти зграбний? — посміхнувшися, спитав Тиміш Прудивус.
— Хтозна… — непевно здвигнув широченним плечем простодушний коваль.
31
— Хтозна! — повела плечиком і Явдоха, що зненацька виникла тут, як вона завжди й з'являлась біля свого синочка в найпотрібнішу мить. — Хтозна! — повторила неня. — Ми ще воювати й не пробували. Але зібралися.
— Я сам, мамо, я сам! — розгнівався Михайлик і ненароком вихилив ще одну чарку вареної горілки. — Я, мамо, сам!
— Чому ж сам!? Удвох збиралися, разом і підемо, — добродушно мовила неня, хоч у них ще й слова не було об тім зронено, щоб іти на війну. — Зібрались, бачите!
— Я теж оце зібрався… товаришів покинути, — кивнув на Йвана-рухляра чимось заклопотаний Тиміш Прудивус. — Рушаю н дальню путь.
— Куди ж це? — спитала паніматка.
— До Києва, — скубнувши себе за вус, відповів Тиміш.
— Отак притьмом? — спитав Михайлик.
— Отак!.. Мушу добиватись до святого Києва
— Та з міста ж вийти вже ніяк! Долину ж оточили вороги.
— Я мушу йти.
— Видима смерть чигає на тебе за стінами города.
— Знаю.
— Що ж тебе туди жене? До Києва? — спитав Михайлик. — Кохана дівчина?
— Нема коханої. Бо я вдівець.
— Ненька? — спитала Явдоха.
— Неньку поховано тут. У Мирославі.
— Куди ж тебе чорти штовхають?
— До Академії.
— Тягне його дідько до науки! — злостиво пробурчав Пришийкобиліхвіст.
— I не впинить його ніяка сила, — зітхнув і Йван Покиван.
— Війна ж!
— Ми. — спудеї.
— То й братчики — з тобою? — спитала Явдоха з певним жалем, бо не любила розлучатися з тими, до кого прихилилась серцем, а в ті хисткі й непевні часи — розлук і зустрічей було ніяк не менше, ніж тепер. — Рушаєте всі разом?