Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Ильченко Александр Елисеевич

— Ох, ох, та не люби двох! — із звичною лицедійською дотепністю вклонився Прудивус, хотів був ще додати щось кумедне, але похлинувся й закашлявся, аж навіть задихнувся на коротку мить, аж йому здалося, буцім сама смерть на ту хвилину зовсім уже зблизька зазирнула в очі, бо аж за серце вхопився, і шинкарці довелось швиденько подати йому кухоль з горілкою.

— Добалакався! — повела плечем Чужа Молодиця.

— Гай-гай! — невгавав п'яненький Покиван. — Усі бачили нині, що я від нього тікав, од Михайлика, а що він мене, тобто панну Смерть — переміг, подолав,

пострамив, загнав на шибеницю. Всі бачили сьогодні на базарі, як Життя перемагає биту соромом Смерть! — і він прекумедно простяг свою гнучку руку до Михайлика: — Ось воно, Життя!

— Отаке жовтодзьобе?! — спитала Настя Певна.

— Добре сказано! — зареготав Прудивус. — Жовтодзьобе життя! Бо воно ж молодісіньке. Бо смерть старіє, а життя молодіє, тітонько моя гожа й прехороша. Та й уяви собі, Настусю: ось він — Життя, а ти, наприклад, Смерть…

— Думай, що кажеш! — з несподіваною люттю зойкнула Настя Певна.

— Я ж — для прикладу! Ти, скажена Дарино, мені розкажи-но: як ти такого сокола… коли б ти була Смертю в нашій виставі… як ти його змогла б зловити?

— Чи я ж не принадна? — манірячись, поспитала Настя-Дарина.

33

Чужа Молодиця схопила Михайлика за руки і стала так близько, аж той усім тілом почув калатання її серця, а Явдоха скрикнула, налякана чимось, таким незбагненним і моторошним, що стиснуло груди:

— Пусти-но, хвойдо!

Але Настя-Дарина не повела й бровою.

— Чи я ж — не принадна? — знову, пишаючись, спитала вона в Михайлика.

— Принадна, — повів широким плечем молодесенький велетень.

— Гарна?

— На око… гарна-таки.

— Чули? — переможно блимнула Дарина. — Ще ж од мене ніхто й ніколи не відмовився! — і Чужа Молодиця спитала в парубка: — Тільки на око й гарна? А далі?

— Самим тільки очам я ніколи не вірю.

— А ти помацай…

— Михайле! — перестерігаючи, скрикнула матінка.

— Я й рукам не вірю, — відмовив хлопець.

— А ти поцілуй лишень! — заволала Чужа Молодиця.

— Е-е, ні! — закопилив губу Михайлик. — Не вірю й губам^

— Чому ж ти віриш? — спалахнула шинкарка.

— Серцеві.

— Серце ж — сліпе! — простогнала Чужа Молодиця. — Хоч, правду сказати, і серце моє… — і нараз підставила хлопцеві опуклу грудь: — Послухай-но, як б'ється! Ти вухом притулись.

— Не можу, — відмовив парубок.

— Дай руку!

— Не хочу! — і додав, обдумуючи кожне слово:

— Спокус на світі є багато:

I молодиці, і дівчата,

I оране, і цілина…

Але ж любов бува одна!

I все живе і не смертельно п'яне, що було на ту мить у шинку, зареготало.

— Одна, одна! — схвально загукали всі.

— I знов, бач, перемагає Життя! — скрикнув, радіючи, Іван Покиван.

— Життя без кохання — нічого не варте! — в певнім переконанні скрикнув Кохайлик, шваркнув об долівку чаркою, аж розлетілися скалки, мов бризки з вершечка дніпрової хвилі, і хутким кроком подався до дверей.

Матінка поспішила за ним.

За нею — спудеї.

Підвелися поляки й серби, всі, хто ще здатен був переступати ногами

після Михайликового частування.

А шинкарочка Настя Певна дивилась їм услід, і погляд її тепер, коли ніхто на неї не глядів, був страшний, лиховісний, і ліва щока її сіпалась невиказаною люттю й шаріла таким вогнем, наче по ній хтось ударив.

Копнувши ніжкою, обутою в червоний сап'янець, довготелесого Панька Півторарацького, що знову опинився під столом, вона повернулась до свого діла, до посуду, але свічок біля шинквасу не гасила, бо там, не чувши гострої суперечки про життя і смерть, щось писав та й писав учений гуцул Гнат Романюк, і його бліда рука ставала ще білішою, коли він торкався нею засмаглого чола, обвітреного всіма вітрами Європи.

Він міркував про щось, записував, і знову завмирав у роздумі.

А Чужа Молодиця, поглядаючи скоса, зизувата, ходила круг нього навшпиньках.

Свічок так-таки й не гасила, хоч уже й заходив ясний неділешній ранок, ранній ранок червня.

3за дверей поглядала на пана Романюка, сивого та мудрого, мила циганочка Мар'яна. I щось їй притьмом потрібно було від нього.

Вона чекала, коли ж він вийде з шинку.

Кусала, в нетерпінні, губи, які від того ставали ще жаркіші, і зненацька аж квіткою якоюсь пречудовою спалахнули вони в першому промені сонця на сході.

34

А воно сходило над Україною, те сонце Клечальної неділі, весело вискалювалось на світ божий, хоч і брехали собаки на нього, хоч і війна тут знов заварювалась, і сяяло воно однаковісінько — і собакам, і пташкам, які стрічали його щебетанням, і однокрилівцям, і нашим козакам, і катюзі Оникію Бевзю, і волошкам у житі, і панові Оврамі Роздобудькові, що десь там іще висів, мабуть, у мішку, під вікном у архирейської небоги.

I люди в місті Мирославі гомоніли вже, служачи службу невсипущому богові воєн: виступало військо, простуючи на край Долини, на зустріч з ворогом, чухрали теслярі якісь колоди, по кузнях де-не-де вже стукотіли молоти, хоч і була неділя, ще й Клечальна, коли робота є смертельний гріх.

— Пора й нам до діла, мамо, — потягаючись, заклопотано сказав Михайлик.

— Пора, — кивнула й паніматка.

— Куди це ви? — спитав Прудивус.

— До кузні, — поважно відповів коваль.

— До нас так-таки й не пристанеш? — скинувся Іван Покиван, беручи парубка за лікоть. — Ти ж лицедій — од бога!

— Я — коваль од бога, — і Михайлик розкрив свою долоню, на якій спокійно вмістилось би десятків зо два крашанок. — А шаблі куватиме хто?

— Та й на війну ми, мабуть, підемо-таки, — мовила неня.

— Всі ми тепер, матусю, на війні, — сумно зітхнув Прудивус.

— Бо все ж — задля звитяги, — додав і Покиван. — Чи в кузні, чи в війську… чи в нас, на кону, на службі в самої богині Мельпомени, яка теж воює разом з нами супроти гетьмана Гордія Однокрила.

— Хіба ж це — не війна, — заговорив Прудивус, — ось така, наприклад, інтермедія, де запорожець співає… — і лицедій почав на вулиці страшенним басом виспівувати раннім ранком арію, складену тогочасними віршами: