Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Аж шкура болить, — погодився єпіскоп.
— Після такого скаженого дня — вола, здається, звалив би, засмажив би… та й з'їв би сам-один!
Песик Ложка на ці Козакові слова схвально брехнув, об лизався, а превелебний владика сказав:
— Вола не вола, а баранчика можна б!
— Козак без їжі — лайно! — впевнено мовив Мамай. — ^Воно й справді… — несміливо підтримав алхімік.
— А що б ти їв, Іваненку? — спитав Козак.
— Наша невістка, що не дай — тріска…
— Хоч клоччя та
— Е-е, не кажіть! — заперечив Мелхиседек.
— Це ти, владико, бач, роз'ївся на архирейських харчах. А добрий козак не гордує…
— Що попав, те й мордує? — і владика зітхнув. — Роз'ївся, кажеш? Коли б же ти знав, як я скучив за простою козацькою стравою… за кулешем, за саламатою, за лемішкою, за мудрим запорозьким борщем. Ого! Оце їдло так їдло!
— То тра зварити.
— Я вже й варити його забув, той мудрий борщ!
— А ось ми зараз його й зваримо.
— Еге?
— Еге!
Вони заспішили до архирейської господи, а проходячи повз халупу коваля Іванища, Козак Мамай гукнув:
— Ковалю! Діло є!
3 кузні визирнула, оточена дітьми, москалева мила жіночка, Анна:
— Нема коваля, Козаче. 3 паном сотником пішли кудись.
— 3 яким це паном сотником?
— 3 Михайликом з нашим.
— Коли повернуться, — сказав Мелхиседек, — перекажи їм, моя зіронько, хай поспішать до мене. Пильна справа.
— Отак притьмом?
— Війна ж! /
— Вони ще й не їли нічого.
— Нагодуємо! Нехай приходять їсти мудрий борщ.
— Боронь боже! — жахнулась Анна. — То така страва, що жива людина й не з'їсть!
— Дарма! — засміявся єпіскоп, аж наче помолодшавши од самого тільки наперед засмакованого козацького борщу, — і всі троє заспішили далі, а на Соборнім майдані здибавши коваля Іванища й сотника Михайлика з мамою, запросили їх до гурту, вдерлись до архирейської господи та й заходились кухарювати, і нехай шановний читач дарує мені, коли тая страва, яку я вперше і востаннє їв колись у тому ж таки Катеринославі, в Дмитра Йвановича Яворницького, на березі Дніпра десь, і яку взялись оце варити Мамай із владикою, — нехай читач дарує мені, коли ця страва трохи скидатиметься на «здоровий борщ», що його в своїй повісті «Чайковський» колись так лепсько описав славетний український байкар і повістяр Євген Гребінка.
20
А куховарили вони, балакавши про пильні справи оборони, куховарили таки славно.
Михайлик дрова рубав.
Матінка в печі розпалювала та цибулю чистила, — здоровенну купу цибулі.
Іваненко патрав баранця.
Владика бігав сюди й туди, виконуючи розкази Мамая, бо ж Ярини Подолянки дома не було, а челядь, як те й водиться в домі без літньої та сердитої господині, вже десь порозбігалась чи не до самої ночі.
Козак Мамай порядкував,
— Давай-но кітлик! — покрикував він на владику.
I превелебний, ледве знайшовши, притяг із хижі найбільшого казана й заходився його шкребти та мити.
— М'ясива сюди, Іваненку!
I пан алхімік притяг до печі щойно обпатраного барана, вже розрубаного й перемитого, чималого барана, того самого, що нині вранці його витягли з мішка, котрий висів під вікном у панни Ярини.
— Тягніть-но трішки оцту! — поклавши всю баранину в казан і трохи її в воді проваривши, покрикував Козак Мамай.
I отець Мелхиседек припер міцного оцту добренні дерев'яні коновки.
— Мало! — сказав Мамай.
I владика приніс іще одне відерце, а Мамай вилив його в той же казан.
— А ще води? — спитала Явдоха.
— Води більш не треба.
— Без води? — здивувалась матуся.
— Перцю мені, перцю! — гукав Мамай, і поблискувала проти вогню його сережка.
— Скільки ж тобі перцю? — питав господар дому. — Жмень із п'ять.
— Здурів! — ахнула Явдоха.
— Та щоб гіркий був! — наполягав Козак.
— Є ось червоний, стрючкуватий, — подавав єпіскоп. — Капсікум аннуум…
— Тертий?
— Авжеж!
— Сип сюди!
Отець Мелхиседек висипав вогнисту потерть у киплячий казан, і тонко змелений червоний перець, з парою злітаючи в повітря, зашибав у носи, і сливе всі зачхали., а найдужче Песик Ложка, що метушився там чи не моторніше за всіх.
— Ще мені перцю! — волав Мамай.
— Є ось чорний, піпер нігрум.
— Тертий?
— Тертий.
— Давай лишень! Сип, сип, сип!
— Ось перець білий…
— Ке сюди! А де ж кайенський?
— Кайєнського, здається, в господі нема.
— Шкода!.. Тепер — цибулі, матінко!
— Аж ось і цибуля.
— Оце стільки? Мало! Мало! — потім горлав: — Агов, солі мені, солі, ваше преосвященство!
I превелебний пан єпіскоп ніс йому тую сіль.
Він аж захекався від метушні.
Скинувши рясу, лишився в новій козацькій сорочині лепського гаптування, що над ним немало попосиділа на дозвіллі його небога, Подолянка.
Палали березові дрова в челюстях варистої печі, аж уся хата гула…
Та метушня потроху вже вщухала.
Підсипавши в казан жменьку сухої гірчиці, докришивши на додачу ще який десяток цибулин, щільно накривши посудину, всі посідали біля печі на ослоні — та й чекали, принюхувались, смакуючи зарані добру козацьку страву.
— Славний буде борщ, — сказав, помовчавши, владика. Аж зітхнув, бо в його уяві вже випливали спогади про славне й відчайдушне життя, про мудрий на Січі борщ. — Добрий буде! — повторив він, принюхуючись.