Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— I от… сунучи супроти Москви, той чорний лебедин жакує наші села й городи. Палає Україна. Але навперейми кривоприсяжцеві, щоб не дати ходу на Москву, оружно встають посполиті обох берегів Дніпра. То рятуй же, царю! Нас рятуй і себе… Ось так йому й напишемо, московському цареві!
6
— А цар подумає, ваша велебність, що ми тут налякались! — знову занепокоївся Пампушка.
— Подумає! — жваво підхопив той самий Хівря, рум'яний і щокатий, наче літня молодиця, довгоносий та безвусий, з благенькою чуприною, з величезними синіми очима, що дивилися на все з докором, — чудернацький сотник,
I аж тут пан обозний, Демид Пампушка-Купа-Стародупський, нарешті вирішив, що надійшла слушна хвилина — ловкенько показати себе перед людьми, як щирого прихильника Москви, бо це ж могло йому стати в пригоді при сповненні його далекосяжних замірів, бо ж пан Пампушка, зазіхаючи здалеку на гетьманську булаву, добре тямив, що без помочі одуреного народу (навіть і з купою червінчиків — із омріяних запорозьких скарбів) проти лукавого лебедина він сам нічого вдіяти не зможе, тож і замірився тепер дурить громаду Мирослава, проголошуючи свою прихильність до Москви.
I пан Купа голосно сказав:
— Ти смієш, пане сотнику, таке патякати супроти його царської величності!?
— А коли царські воєводи зугарніші за королівських посіпак! — тоненько проспівав пан Хівря, киваючи на боярина Шутова. — Шинки та корчми! Були вони чиї? Мої та королівські. А стали? Царські! А все інше? Як і було! Навіть орендарі шинків — ті ж самі: як стирчали за шинквасами руді та чорні пейси, так і стирчать!
— Пейси, пейси! — розсердився боярин. — Таж тільки вони й платять на царську величність! Бо ваші урядники… мусять вони прибутки збирати…
— Здирати, а не збирати! — зойкнув жінкуватий сотник.
— А де вони, прибутки? Де? Старшина ваша, війти, бургомістри — нас, воєводу царського, не слухають! Усі діла, городові й козацькі, відають без нас! Тож нам тільки й лишаються побори…
— Атож! — знову задзвенів пан Хівря. — Здирства і податки завели не згірше ляхів: дай та дай, не тільний, а телись! 3 кого ремінь деруть, з кого вже й лій топлять!
— Брешеш, тітко! — не стримавшись, гарикнув, нарешті, й колишній полковник, аж наче сіллю в очі Хіврі сипонув. — Нема ж такого, як було за Польщі? — і звернувся до громади: — Нема ж такого в нас, як по містах під Однокрилом?
I рада вся, і ввесь майдан захвилювалися й загомоніли, бо ж у Мирославі були тисячі людей, що повтікали від гетьманської наруги й розповідали тут про ті ж страхи, які терзали Україну й за панування
I люди вже кричали на майдані, як від болю:
— Глумляться з віри!
— Б'ють!
— Нехай б'ють, олії не виб'ють!
А якийсь старезний лірник, по той бік вікна, сліпий, з лицем, покритим шрамами, колишній козак, гірко мовив, неначе сам до себе, але так, що його чули всі:
— Наші люди вже такі бідні стали: горло переріж — кров не піде! Але все-таки ріжуть і ріжуть…
— Чуєш, Хівре? — спитав архирей.
— Я ж — не про це! Я — про шинки. А що кривдять бідних людей оті пани-поляки…
— А сам ти реміняччя не дереш із кріпаків та хлопів?
— Голос, як сурмонька, а чортова думонька!
— Дрібні марниці сонце тобі застують! — високопарно і повчально сказав жінкуватому сотникові пан Купа-Стародупський, і не тому сказав, що мав такі сталі переконання, а тому тільки, же на той час панові обозному це було вигідно та зручно. — Дрібниці тобі сонце заступають, пане Хівре! Москалі — брати наші по вірі православній! Чого ж ти гавкаєш, собако?!
— Я ж — не про віру, а про шинки! Бо за горілку грошики? Кому вони йдуть?
— Ти волів би, старий шинкарю, гарбати їх собі? — єхидно запитав Пампушка і поглянув скоса на Савватєя Шутова, на воєводу: яке на нього враження справляє це заступництво?
Та воєвода, старенький уже, тихо, як дитина, спав.
7
— Ну, набалакались? — кепкуючи, спитав єпіскоп у Пампушки. — Знайшли, де правда? — бо добре знав справжню ціну його, як ми тепер сказали б, патріотичному патяканню. I пан єпіскоп спитав у громади:
— То що ж, панове товариство? Ще одного листа цареві слати будемо?
— Аякже! — в один голос видихнула вся рада, і зразу ж там, за вікнами, схвально загомонів майдан.
— Будемо писати, велебний і побожне милий нам владико, — урочисто потвердив за всіх старий гончар Саливон Юренко, по-вуличному званий Саливоном Глеком, і вся рада згідно закивала головами, підтримуючи слово достойного мирославця.
Але знову вискочив Пампушка, бо не облишала його надія — будь-як похитнути любов і довір'я громади до цього ченця, що знову став воєначальником.
— Та й що ж ми можемо цареві дописати? Вчетверте просити допомоги, не закалявши тим своєї гідності?
— А ми йому, щоб гідності не закаляти, напишемо, пане обозний, так… — і архирей спинився, щоб подумати, і трудно було зрозуміти, чи його преосвященство не жартує, коли він знов заговорив: — А ми йому напишемо ось так: «Якщо ваша царська величність не пришле негайно на потугу нам свої полки, всім нам тут жаба цицьки дасть, та й вам самим там, на Москві, пресвітлий царю, буде непереливки!»
— Хо-хо-хо! — тонісінько, як старенька пані, захихотів пан Хівря.
— Так і напишемо його царській величності?! — закричав і Пампушка, бо ж не мав ні крихти запорозького гумору. — Жаба цицьки дасть? Я таких слів не підпишу!
— Підпишемо й без тебе, — посміхнувся єпіскоп.
— А то ж не ваша річ: ви — архирей, а не отаман!
— Архирей, з волі народу, знову мусив стати мирославським полковником.
— Хіба ж перевелись на світі справжні козаки? — спитав Пампушка, випинаючи живіт.