Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Жінок та дітей повсюди вивозили з хуторів та сіл, — але ж куди їм було братись? Декотрі з дітьми подались до Москівщини — шукати захисту в добрих сусідів, а інші молодиці та дівчата сунули з козаками й посполитими — щитити свою свободу й честь.
Проти гетьманського нашестя люди в два-три вали окопувались по містечках, по селах і слободах, але спинити ворога не могли, бо ж превелика сила сунула під стягами зрадника, німота злая, гірша від татар, та й слов'ян немало, найманців, та й свого ж козацтва не одна душечка була, та й шляхти — без лічби, і польської, і угорської, — і люди від тої навали вже терпіли біду, і що там за страх був — хто виповість!
За який тиждень війни
За кілька днів Лубенщину, Миргородщину, Полтавщину та й понад Дніпром чимало сіл та городів потоптав Однокрил, і вже чимало люду з обох сторін пало, але деякі міста і слободи трималися вперто, і люди певні були, що вистоять хоч би там що…
Гетьман Однокрил, нахабно рушивши з чужинним військом на Москву, раз по раз у навальному поході мусив зупинятись, бо сливе по всіх городах Наддніпрянщини, навіть по селах — оружно стрівали зрадників і найманців не тільки запорожці, де вже встигло козацтво добутися з Січі, а й люди мирні, і кожен дальший крок оплачував зрадник великою кров'ю.
Загони гетьманців, посуваючись по всій Україні на північний схід, де хутко встигали пройти далі, де спинялися ближче. Війська Однокрилові потрібно було зразу багато, бо ж, крім жовнірських корогов, по більших містах і замках він мусив лишати міцнішу залогу, а то й, приневолений обставинами, облягав непокірні міста, котрі не хтіли здаватись на зрадникову волю.
У ті часи облога була на війні річчю звичайною, тож однокрилівці, одне за одним в коло замикаючи міста, мали надію на те, що закроми повсюди стояли не такі вже й повні, та й зброї скрізь мали небагато, та й по городах Полтавщини подекуди вже мерли люди від якоїсь гарячки, — але ж оборонці тримались та й були певні: хотя би й кілька літ гетьманці добували ті міста, то би їх не дістали, така сильна була в людей жага — відборонити свою волю, так щиро своє ратне діло робили піші та комонні воїни й гармаші, хлібороби й городники, пастухи та ковалі, все чесне ремісництво України.
Судилась, видно, затяжна облога й місту Мирославу, бо ж військо Однокрила стягалось відусіль до північного виходу з Долини, і вже либонь стояло б ногою на цьому майдані Соборному, коли б мирославське ремісництво та міщанство під проводом кількох десятків запорожців, котрі на ту годину трапились у городі, не дали гетьманцям такого одкоша біля північної фортеці, що чимало шляхти й татар, котрі підступали до Мирослава з того боку, голови зложили, а деякі ляхи, побачивши, що зле, повергли пиху свою й почали, бога для, о рятунок просити, але ж і їх оборонці збили всіх до ноги, а хто встиг, кивав п'ятами, бо татари, тікаючи, займали, де могли, шляхетських коней, же небожата-ляхи мусили геть подаватись піхотою.
Вчувши про таку свою ганьбу, Гордій Пихатий звелів стягти до Мирослава, як те доніс пійманий німецький капітан, аж три крот десять тисяч війська, і тая сила сюди вже потроху підходила і вже не раз спитувала, як тоді казали, до міста штурмувати, але далі північної фортеці ніякий ворог ступити не міг, а південного проходу в Долину однокрилівці закрити ще не спромоглися, хоч і могло те коло замкнутись не сьогодні завтра.
А поки що до міста Мирослава відусюди стікались, шукаючи захистку, тисячі й тисячі голодних та обшарпаних
А тимчасом військова рада міста Мирослава про всі ці лиха радилась, громадою міркуючи, що саме треба встигнути вчинити, поки ще кільце облоги не замкнулось, як триматись далі, даючи відсіч наскокам ошалілих найманців пана гетьмана, як одвернути очевидну загрозу голоду в оточеному людному місті, куди стікалося все більше й більше сіроми, котра шукала порятунку від смерті й неволі.
Що гетьман Однокрил, не діставши Мирослава, рушить далі, на північ, на це сподіватись було б нерозумно, бо ж той самий німецький капітан і втікачі-жовтожупанники, які переходили на бік народу, і наші ж таки вивідачі, всі доносили, що від Калинової Долини пан гетьман не одступиться, бо ж тут, — а те всі знали, — десь тут, у городі чи в Долині, ще з розказу Хмельницького, запорожці сховали чималенькі скарби, котрі Гордієві Пихатому були аж-аж потрібні задля певності успіху підступно розпочатої війни.
4
Ось чому треба було сподіватись на гірше.
Ось чому такі збентежені сиділи всі ті, хто був на раді, хто там слухав попід прочиненими вікнами, ось чому по всьому городу і пісня про калину бриніла так тривожно й сумно…
А на раді міста Мирослава, що засіла в архирейських покоях, значні мирославці, хто на ту часину звільнився од чатів, од сутичок біля північної фортеці, од тяжкого труда війни, всі думали й гадали там, як ліпше лиху посполитому зарадити, міркували, що можна зробити, покіль ще не замкнулося коло облоги, покіль триватимуть Зелені свята, ті два-три дні, протягом яких можна було й не чекати значного нападу гетьманців, бо гетьман Однокрил, душа православна, завше відомий був своєю показною набожністю.
В архирейських покоях, на тій раді, перебувала не тільки старшина, тобто значніші козацькі отамани, а й господарі міста — виборні райці з бурмістром у началі, а й люди ремісні — цехові майстри, а й значніші купці, що торг вели з країнами Європи та Ближньої Азії, а й старші віком братчики-ремісники — з великих цехів ковальського, зброярського, ткацького та інших, від кількох кравецьких (міщанських кравців, козацьких, котрі шили жупани, духовних, німецьких та жіноцьких) і від цехів дрібніших: золотницького, книжного (тобто друкарського), лікарського, аптекарського, цеху жебраків та й від усіх інших тридцяти трьох цехів міста Мирослава, а не було на тій раді тільки найстаріших ремісниць із цеху веселого чи, як його урядово звано тоді, «цеху пречистих сестер», бо найстаріші кралі того прилюдного фаху не могли вже бути видатними майстринями свого діла, а трудівників і трудівниць наймолодших з будь-якого цеху — на важливі ради тоді не кликано, бо засідали там найтовстіші, а тонші в той час воювали чи працювали, бо поміж товстунами були ще й прецнотливі судді з церковного братства, ченці та попи, котрі до притулку пречистих сестер могли вчащати тільки потаємно.
Старшинував на тій раді сам превелебний владика, єпіскоп, тобто архирей, суворий господар дому сього, колишній вихованець київської Академії, котра була на ту пору світочем науки задля всього православного світу, — потім — чернець, наречений після посвяти в ієрейський сан вітцем Мелхиседеком, а раніш добре-таки відомий на Вкраїні під іменем полковника Миколи Гармаша, що його на Січі, ще замолоду, продражнили Голоблею.
Це був чоловік видатної статури і вроди, тої вроди, яку можна б назвати саме вродою козацькою, грубуватою, може, трохи різкою, але гарною мужеством своїм і тими горющими очима, що завше вирізняли запорожця навіть у чималому гурті.