Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Говорив же колись Горький, що народна поезія України — апофеоз краси, що народ український через століття рабства і неволі проніс таки дорогоцінне багатство свого генія: «Гляньте, який ласкавий і співучий світ розкривається в його безсмертних піснях!»
А й справді, гляньте!
Співає ж українець і на війну йдучи.
Співає й журячись.
Співає й весілля справляючи.
Співає й хату муруючи.
Та й робить народ наш усе, наче пісню співа.
Залізо кує, немов пісню співа.
Заводи будує, немов пісню співа.
Жито сіє, мов пісню співа. Та й пісню
65
Та й багато ж їх у нас, пісень отих…
… Попросив колись молоденький чорт нашу дівку:
— Навчи лишень мене співати. Дівка того чорта й осідлала:
— Неси мене, каже, куди знаєш: я буду співать, а ти вчись. Ухопилась дівка за шерсть, поніс Гі чорт у ліси, в чагарі, де терни, де глоди, але тільки сам обідрався, що й шерсті на ньому вже не лишилося, а дівка — ціла, та все співа.
— Коли ж ти, клята душе, наспіваєшся? — питає чорт.
— Та, — каже дівка, — ще й половини не переспівала.
— Уйми лишень: там словечко, там — два.
— 3 пісні слова не викинеш!
Та й співала дівка, поки чорт не гигнув…
От скільки в нас пісень! Та ще й яких: і чорта вбити можна!
Книга перша
Починається пісня перша
1
Вони її з таким захватом співали, цю клечальну пісню, мирославські дівчата, невсипущі співухи, з ранку до пізньої ночі дзвеніли тої суботи, бо ж надходили Зелені свята, що заради них та пісня й на світ появилась, та й пісня про калину славно бриніла саме тут, у місті Мирославі, схованому в її заростях, бо ж білим цвітом пінилась того дня вся Калинова Долина. Ось чому тая пісня… ось чому вона… Та ви самі лишень послухайте:
— Ой червона калинонько,
Білий цвіт,
Ти квітчаєш, повиваєш
Цілий світ…
Наша пісня пролітає
3 краю в край…
Цвіт-калино, Україно,
Розцвітай!
Вона була довга-таки, ця хороша пісня, і чули її в той день по всіх майданах, по зелених вулицях, по найдальших закутках щедро заквітчаного кетягами калини славного українського города Мирослава.
Чути було ту пісню і в березовім гайку біля мирославського собору, що про його красу колись чимало книг написано, збудованого без жодного залізного гвіздка, бо ж залізними колись тіло Спасителя до хреста прибивали.
2
Чути пісню було і в мурованих панських хоромах, що красувались по майданах, чути було і в хатах заможніших міщан та ремісництва, і на околицях міста, де біліли охайні халупи злидарів.
Долинала пісня й до вишгорода, який нависав над городом руїнами домініканського монастиря, спаленого ще заходами гетьмана Богдана Хмельницького — за те, що мнисі домінікани, нітрохи не жадаючи
Звідти ж, від руїн монастиря, — гульк та гульк! — видніло добре і все місто, і ріка Рубайло, що окружала його, і Красавиця — озеро, дугою вигнуте, і хати поза озером, і вся Калинова Долина, велетенська чаша, в якій так затишно лежало не тільки місто Мирослав, а й хутори, а й села, поля, сади, городи, діброви та гаї.
Обидва виходи з тієї величезної Долини — поміж горбами та пагорбами, між річкою та озером, між мочарами та непроходимими болотами — замикали дві фортеці, не так давно збудовані Бопланом: високі вали з чотирма вежами, з гарматами в нерівно попробиваних вікнах, з важкими ворітьми, що вели в Коронний замок, який стовбичив поміж озером та високим берегом ріки Рубайла, що далеко й далеко за нею лежали заболочені луги, порослі вільшиною, верболозом та вербами.
По горах круг Долини летіли в небо крилаті вітряки.
Трохи осторонь сяяла біла церковця, збудована багато років тому з необтесаних білокорих березових колод, і така вона була похила, що здавалося, от-от повійне вітер, і вона впаде в Рубайло.
Все місто Мирослав скидалось на сад, на гай, на діброву: старезні прездорові яблуні та груші височіли всюди, як дуби, — їх навіть рубали на дрова, стільки їх там було. Берези біліли повсюди. Зеленіли в квітниках ще нерозквітлі квіти. Величались явори та осокорі.
Не було ще тільки тополь, звичайних пірамідальних тополь, раїн, згодом привезених до нас із Італії і з половини вісімнадцятого віку таких притаманних українському пейзажеві…
I всюди красувалась калина.
А пісня про неї пливла та й пливла.
3
Пісню чути було і в домі єпіскопа Мелхиседека, на нижній осаді «глаголем» поставленого, мурованого двоповерхового будинку, в парадних покоях, прибраних задля Клечальної суботи всяким гіллям та зелом, де саме йшла на той час військова рада мирославців.
Збройна сила Гордія Пихатого, Однокрила, з усіх усюд підступала до Калинової Долини, до города Мирослава, щоб його захопити: гетьман своє жовтожупанне жовнірство лишав корогвами по значних українських городах, бо ж не міг він без цього сунути війною далі, на Москву.
Посполиті, ввесь народ український — ставали на заваді Однокрилові, кривоприсяжцеві, серпи та коси на зброю перековували, сушили сухарі та свиней на сало різали, м'ясо до бочок солили та й розвозили вколо, по лісах та байраках, закопували в землю або ж споряджали чумацькими валками до Ніжина, до Мирослава, до Ромна, до Полтави чи й до інших міст, де гуртувалось вірне своїм вільностям козацтво лівого берега Дніпра, хоч те ж саме діялось і на правому, де все більше та більше простого народу ставало до оборони справедливого діла.