Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Затопила німота слов'янські простори… Виперла наше плем'я із Шлезька, з Моравії, від Балтійського моря, з одвічно слов'янської Пруссії. Сербщину роздерли на шматки австрійці, дожі Венеції, турки. Чехи знемагають під силою Габсбургів, та ж наруга долає й словаків. Дідизна македонців і болгар давно вже стала часткою Османської держави. Колючкуватий терен розбрату росте між однокровними сусідами, бо ввесь слов'янський світ розчахнено на три недружні стани: православних, католиків, магометан. В неволі всі слов'яни. Крім Чорногорії. Опріч Москви. Крім України…
— А вольність Польщі? — спитав пан Хівря.
— Галасливий гонор! — гостро відповів галичанин. — Польське панство
I майже всі, хто слухав мову вченого гуцула, згідливо кивали головами.
Ніби нічого нового й не відкривав галичанин, але вчували йому мирославці, а з ними й Михайлик, беручи до серця болі цього чужодальнього католицького попа, і Явдоха розуміла, що для сина вперше відчиняється вікно в сумний широкий світ.
Наче гіркий полин судомив щелепи гуцулові, коли розповідав про подорож по Україні…
Адже він бачив сам, як животіють люди під польською кормигою — ві Львові, в Дубні, в Корці, по всій Галицькій та Волинській землях і над його рідною Тисою. Видав на власні очі й над Дніпром, як польське й українське панство, з попуску Гордія Однокрила, глумиться з простих людей, як польська шляхта, повертаючись на свої колишні маєтності, відняті народом у визвольній війні, вже мститься українцям за перемоги Хмельницького, мститься й за угоду Переяславську, грабуючи посполитих, руйнуючи православні церкви або віддаючи їх на ганебний відкуп орендарям, католикам чи іудеям, посилаючи по Вкраїні збройні загони — нищити православних попів разом із паствою, грабувати і вбивати гречкосіїв, ремісників та міщан, що не хотіли визнавати над собою католицької унії.
Знов починалась війна, і польські дипломати знову зверталися до Трансільванії, до Риму, до Іспанії, до Австрії по допомогу в боротьбі проти українського народу: «Всі хлопи — схизмати, а схизмати прагнуть Москви».
Він сам те скрізь видів, сумний галичанин, що хлопи, сірома українська, бідніше козацтво, міщани й ремісники, всі прагнуть Москви, а не Варшави, а не Риму, який за нею стояв, не осоружної унії, що вкинула під владу католицького престолу замалим не чверть усієї людності України та Білої Русі.
Романюк те все бачив і все розумів…
I казав мирославцям:
— Знов біда на наші голови. Але ж Україні під католицькою наругою не жити!
— Не жити, ні, — потвердив і єпіскоп.
— Не жити, — одностайно озвалась рада.
— Бо ж є Москва в сусідстві, — виснував старий гуцул, — бо ж є сила і в нас, на Вкраїні, наше людославне Запорожжя… — і Гнат Романюк замислився…
…Коли б не Запорозька Січ, усе либонь стоптали б турки й татари, і спили б від них гіркої не тільки Україна та Москва, а й католицькі Польща, Італія,
…Мусульманський розбійницький світ тримало в постійному страсі запорозьке лицарство, Січ-мати, могутнє орлине гніздо вчорашніх кріпаків та наймитів, що на нього мусило боязко оглядатись не тільки власне українське панство, а й вельможі сусідніх держав — Польщі й Туреччини, Австрії та Венеції і господарі волоські, і князі семиградські, і всякі інші володарі, царі й королі, — гніздо звитяжців, найчесніших, найсміливіших з простого люду України, котрі не корились ані своїм, ані чужим панам, що їх, як кажуть, і куля не брала, і шабля не рушила, що з вогню виходили мокрими, а з води сухими, — гніздо народних мужицьких лицарів, які, покинувши свої обійстя, батьків, жінок, дітей і наречених, стояли на сторожі всього християнського світу, на самому його краю, до сторони бусурманської широкими грудьми…
…Про дві поважні сили, котрі повинні християнський світ супроти бусурманського, православний — проти католицького відстояти і вберегти, про дві горді сили, про Москву й про Україну, саме й думав, на мить замислившись, сивоголовий гуцул Романюк.
I, думкам своїм відповідаючи, галичанин сказав:
— Ось чому я поспішаю до Москви…
— Амінь! — перехрестившись, завершив владика.
А вся громада встала і вклонилась цьому сивоголовому, мудрому й дорогому гостеві.
23
— Амен! — повторив гуцул по-латинському, потім звично, як і належало недавньому канонікові, перехрестився п'ятірнею, на католицький кшталт, та й стояв серед хати, похиливши голову, що на ній ще не заріс кружок ксьондзівської тонзури. \
Може, бджолиний рій його думок, який щойно злетів до мирославської громади, ще жалив йому душу?
Чи гнітила якась особиста турбота?
Чи, може, бентежила його прийдуща розмова з панною Кармелою?
Чи далекий та небезпечний шлях до Москви, який чекав його попереду, вже будив тривогу й клопіт?
Втупивши очі в підлогу, Романюк бачив під ногами грубезний шар трави та зілля, квітів, рути, м'яти, рясно понатрушуваних по архирейських покоях, як і по всіх хатах, хоромах і церквах України, як воно й годилося в переддень Зелених свят, веселого празника весняного відродження землі, в переддень Клечальної неділі, що прожила тисячоліття відгомоном праслов’янських ігрищ мирного народу-хлібороба.
Од запаху прив'ялої трави в гуцула сумовито й солодко стискалось серце.
Хрускотіла під ногами осока. Сумно дихав степовими пахощами сивий чебрець.
Гіркувато пахтів любисток, — гіркий, як і все, що зводить па думку любощі, кохання, милування.
I полин, і татарське зілля з болота, і прихатній канупер, яснозелений і неповторно запашний, і все те розмаїте зілля здіймало таке п'янке струміння пахощів, аж паморочилось Романюкові в голові, 6о ж і він з дитинства знав чимало всяких добрих трав і квітів.
Як водиться, стояли по кутках архирейських покоїв, попід стінами, межи вікнами й тільки-но зрубані гілки клечання — з клена, з осичини чи з черемшини, березового чи калинового з важкими китицями білого цвіту, і він усім цим дихав, Романюк, і все те вбирав жаднющими очима.
Старий галичанин радів цьому. пишному святу весіннього буяння, святу, яке знавав і в себе дома, — радів, як і ми з вами, читачу, сивий ровеснику мій, раділи в дитинстві Клечальній неділі, як і наші діти раділи б їй тепер, коли б ми схотіли встановити в себе яке-небудь осібне свято весни та миру, відновивши прадавній клечальний звичай, у якому є стільки добрих пісень, що вславляють весну і кохання, звичай, у якому стільки поезії та любові: до природи рідного краю, до краси життя, до людини.